Лазарит - Вилар Симона - Страница 27

• Предыдущая
• 27/146
• Следующая

Мартін звернувся до свідків цієї сцени, які досі юрмилися під галереєю.

– Панове, чи не час нам відпочити? Завтра в нас важкий день!..

Трохи згодом, коли пожильці караван-сараю вже засинали, у двері відведеної Мартіну комірчини постукалися.

У кімнатці була лише одна лежанка, тому Ейрік розташувався при порозі, кинувши на глиняну долівку свій плащ. Від стукоту у двері він умить схопився, але Мартін сам відсунув засув.

Перед ним стояв Обрі де Рінель.

– Сер лицарю, дозвольте мені переночувати з вами.

Госпітальєр здивовано підвів брови. Він мовчав, навіть не пропонуючи непроханому гостеві зайти.

А той несподівано подався вперед і торкнувся Мартінової щоки. Госпітальєр відсахнувся. У русі лорда Обрі було щось жіночне.

– Мені здається, сер Мартіне, що в нас склалися довірчі стосунки. І тепер, тоді як… після того, як дружина мене образила… я не можу залишатися з нею. Зараз глупа ніч, і мені більше нема до кого звернутися…

Мартін кинув погляд на Обрі де Рінеля. А потім, не випустивши й пари з вуст, зачинив перед ним двері.

Караван наближався до багатої Дорілеї. Тепер перед мандрівниками, тішачи погляд, пролягала квітуча рівнина. Багато з них уже передчували відпочинок після виснажливого переходу марудними кам’янистими плоскогір’ями. Повсюди зеленіли оливкові гаї, у промінні надвечірнього сонця вигравала річка, у хащах щебетали пташки. Мури зміцненого міста, складені з циклопічних кам’яних блоків, справляли враження надійного прихистку, але не менше втішала звістка, що в околицях Дорілеї чимало гарячих джерел, багато з яких вважаються цілющими й повертають силу.

Прибувши на місце, люди і тварини розташувалися на стоянку. Мартін негайно пішов на конюшню. Ейрік уже розсідлав його скакуна, насухо витер спітнілі боки буланого й накинув на нього легку попону. Помітивши удаваного госпітальєра, він виголосив:

– Сподіваюся, наступного разу не я, а ти будеш зброєносцем, слугою, конюхом і кухарем в одній особі. Тоді ти нарешті зрозумієш, як ведеться бідному варангу!

– Не загадуймо, – усміхнувся Мартін, думаючи про Руф, яка нетерпляче чекає на нього. – Усяке може статися.

Дівочий образ виник перед його очима, і лицареві довелося докладати зусиль, щоб повернутися в реальність. Зараз їм із рудим слід було дещо обміркувати.

Вони знали, що в Дорілеї караван мусить розділитися: частина його, очолена тим-таки Євматієм, вирушить через ромейські володіння на захід, до середземноморського узбережжя, а друга – поверне на південний схід і заглибиться у володіння Конійського султанату. У Дорілеї до обох частин каравану приєднаються нові люди, тому треба пильнувати.

Мартін замовк, помітивши: Ейрік слухає його у піввуха, вряди-годи таємничо усміхаючись у руді вуса. На запитання, із чого він, власне, радіє, приятель усміхнувся:

– Учора, невдовзі після того, як знавіснілий сер Обрі порозганяв своїх людей, мені таки поталанило остаточно домовитися з гарненькою кізонькою, покоївкою твоєї неприступної зверхниці. Вони мусили ночувати хто де: під возами, у конюшні. А я, як ти знаєш, хлопець тямковитий, тому й зміг потрапити на сінник до крихітки Санніви і приголубити красуню… Мало того: вона виявилася незайманою, і тепер я, як і належить, мушу з нею побратися. Я це їй твердо пообіцяв.

Мартін ледь не розреготався. У його велелюбного приятеля було вже зо п’ять розкиданих по всьому світу дружин. За нагоди він навідував кожну, нагороджуючи черговим немовлям. Це жодним чином не гризло сумління рудого язичника, і часом він любив похвалитися, скільки витрачає на виховання своїх чад.

Раптом Ейрік, немов забувши про свої нещодавні любовні пригоди, промовив:

– Я помітив, що під час сьогоднішнього переходу навколо нашого високородного друга Обрі крутилися якісь підозрілі сельджуки. Особливих причин на це не було – він начебто помирився зі своєю леді. Вона, звісно, дещо погарячкувала, зате наступного дня була з ним такою, хоч до рани прикладай. До того ж леді Джоанні пощастило помиритися з караванним ватажком Євматієм, хоча той уже готовий був повернути серу Обрі гроші й розпрощатися з таким нетовариським та лайливим попутником. Попри це, англієць сьогодні весь день уникав спілкування з дружиною та її тамплієрами, натомість познайомився з тюрками. Двоє з них знають мову франків, але, як на мене, усі вони – брудна потолоч. Ні, не так: зброя в них непогана, у сідлі вони тримаються як воїни, однак пики в них такі, що на безлюдді з ними краще не стикатися. Хіба лише, щоб зарубати двійко-трійко…

– Ти мав одразу про це розповісти, – зауважив Мартін. – Сімейство де Рінель і все, що з ними відбувається, не можна ні на мить випускати з поля зору. Ти їдеш в їхньому почті, а я поки – збоку, коли голова каравану вже спускається в долину, його хвіст тільки видирається на підйом. До того ж мені складно стежити за сером Обрі. Занадто вже він приязний до мене, щоб його!

– З’ясувалося, не лише з тобою, – хмикнув Ейрік. – Лицарі-одновірці з ним стримані, тому він, як на зло, оточив себе невірними. Щодо моєї запізнілої розповіді про сельджуків, то, здається, сьогодні тобі було не до них. Я бачив, як ви з красунечкою Джоанною поглядали одне на одного: чистісінькі тобі підлітки під час служби в церкві!

– Поки що і цього достатньо. Леді Джоанна не з тих, з ким просто домовитися на сіннику. Ашер бен Соломон помилився, вважаючи її пустоголовою вітрогонкою. Вона має ґрунтовну освіту і розсудливо оцінює багато речей. Так, їй подобається чоловіча увага, але, насамперед, її цікавлять різні люди: вона спілкується з грецькими священиками і пілігримами, з ромейськими патрикіями, монашками-бенедиктинками, що їдуть у Памфілію, з купцями і провідниками. У неї жвава, допитлива вдача. Водночас, слід визнати: Ашер поставив мене в складне становище, вирішивши, що сестра Вільяма де Шампера більш приязно до мене поставиться, якщо я носитиму оце. – Його долоня лягла на чорну тканину легкої коти, вдягненої на кольчугу. На ній чітко окреслювався білий хрест ордену Святого Івана. – Наш господар наділив мене образом іваніта із Намюра, не врахувавши, що сестра маршала тамплієрів вочевидь знає статути лицарських орденів, байдуже – тамплієри то чи госпітальєри. Леді Джоанна чимало часу проводить у колі храмників, але, уважно за нею спостерігаючи, я не помітив в її поведінці ні легковажності, ані грайливості. Вона поводиться з лицарями як дама, що їм доручено нею опікуватися, але не порушує правил шляхетної поведінки.

– Ого, та ти, виявляється, знаєш про неї не менше за мене! – Ейрікова пика виринула мало не з-під кінського черева – він саме міняв у стійлі солому. – А я ж чимало совався серед її почту, навіть похмурого Дроґо розворушив, попри те, що він постійно стежить за своєю пані – щоб хтось її часом не потурбував. Вона і справді пані для своїх людей, а крикун Обрі для них – порожнє місце… Але скажи мені, Мартіне… – Ейрік засипав у годівницю порцію ячменю й долонею відкинув руду кіску, що впала на чоло зі скроні. – Скажи: тобі подобається те, за що ти взявся? Адже ви з Руф’ю… Та не гнівайся! Очі в мене на місці, і, хоч яка люба мені крихітка Санніва, я не можу не бачити: пані – красуня, яких мало.

Мартін не встиг відповісти – при вході в конюшню пролунали звуки кроків, голоси, стукіт копит. Відступивши, щоб пропустити слугу, який вів коня щойно прибулого мандрівника, він вийшов на подвір’я караван-сараю. Потім знайшов Сабіра, котрий начебто дрімав у затінку, й повідомив йому, що Обрі де Рінель зазнайомився з непевними сельджуками.

Сабір і сам устиг помітити цю чудасію, спробував, як то кажуть, промацати одновірців, котрим із доброго дива почав симпатизувати англійський лорд. Але марно – сельджуки й близько не підпустили його до себе. Погнали, дорікаючи, що він ганьбить віру Пророка, – прислужує ворогові ісламу. Самі й далі, немов оси навколо меду, увивалися біля англійця, – то довірчо з ним балакаючи, то раптом замовкаючи, коли поблизу з’являлися сторонні вуха.

• Предыдущая
• 27/146
• Следующая