Лазарит - Вилар Симона - Страница 47
- Предыдущая
- 47/146
- Следующая
Обрі зробив винною в усьому Джоанну. Мовляв, вона так розкуто поводилася при дворі, що їм не вдалося виконати доручення Річарда вмовити короля Белу взяти участь у хрестовому поході. Формально погодившись, угорський правитель так нічого й не зробив, щоб приєднатися до війська паладинів.
Коли сер Обрі та леді Джоанна – кузина короля Річарда – прибули в Константинополь, їм запропонувала свою гостинність імператриця-вдова Агнесса. Але тривало це недовго, хоча Обрі, вочевидь, не квапився на Святу землю. Однак він так надокучав імператриці, виканючуючи подаяння, що Джоанна полегшено зітхнула, коли за наказом імператора їм довелося поїхати зі столиці.
Саме тоді Обрі несподівано дав собі обітницю цнотливості й утримання. Через це їхні подружні взаємини напружилися ще дужче. Прагнення Джоанни бути хорошою дружиною танули, мов крига на сонці. Лише тоді вона гірко усвідомила, що спільна подорож їх не зблизила, а ще більше віддалила. Навколо було стільки молодих чоловіків, захоплених її красою, що часом навіть Ґодіт бурчала: мовляв, не варто її пані марнувати найкращі роки на таку людину, як Обрі.
Джоанна осаджувала камеристку: не їй визначати вчинки господині. Урешті-решт, вона з роду де Шамперів, а це зобов’язує в усьому поводитися достойно. Тим часом порожнеча й самотність затоплювали її душу, немов бурливі хвилі потопаючий корабель…
Загін раптово зупинився, і Джоанна, віддаляючись від своїх думок, зауважила, що їхніх провідників щось стривожило.
Світало, і за ніч вони здолали чималий шлях. Але Сабір, який і тепер їхав далеко попереду, раптом щодуху прискакав до них та почав про щось радитися з лицарем-госпітальєром і рудим здоровилом Ейріком.
Джоанна поглянула на Обрі, який байдужно собі чекав. Якщо загону щось загрожує, він перший мав би почати обговорювати план подальших дій. Чоловік, ніби прочитавши в її погляді докір, наблизився до лицаря. Там уже був Йосип зі своїми охоронцями й капітан Дроґо з чотирма вцілілими воїнами-саксами.
Потім лицар д’Ане повернув коня й вирушив до неї.
– Мадам, ваш кінь дуже втомився?
Джоанна погладила холку свого гнідого.
– Спітнів, але дихає рівно. Думаю, зможе здолати ще чималий шлях.
– А учвал побіжить?
– Є потреба так квапитися?
Лицар указав удалечінь.
– Щойно розвиднілося, Сабір помітив хмару куряви за тим-он узвишшям з пласкою верхівкою. Таку пилюгу могло здійняти лише переконливе число вершників, але в цих місцях немає шляхів. А бездоріжжям тут пересуваються лише загони газизів. Зачаїтися, поклавшись на милість небес, нам нема де: довкола ні чагарників, ні глибоких улоговин. До того ж загони газизів зазвичай досить чисельні і всі вони чудові воїни, що знаються на зброї майже з дитинства.
– А що пропонує мій чоловік? – запитала Джоанна.
Зовні вона була спокійна, але, коли згадала, що їй довелося пережити, опинившись у руках розбійників, серце жінки стислося.
– Ваш чоловік – хоробрий воїн. Він пропонує битися.
Вуста Джоанни мимоволі скривила зневажлива посмішка. О, вона добре пам’ятала, як славетний переможець турнірів розгубився, мов хлопчисько, коли озброєні до зубів люди в чалмах почали розстрілювати їхніх воїнів, ховаючись за кривими стовбурами олив.
– Сер д’Ане, ви досвідчений і знаєте цю місцевість та звичаї тутешніх мешканців. Тому я швидше дослухаюся до вас.
– Я б натомість поклався на мого Сабіра. Він запевняє, що вистачить доброго чвалу і ми будемо в безпеці.
– Якщо ви довіряєте сарацину – я готова робити так, як він каже. І не тривожтеся за мене й решту жінок: обираючи попутниць, я віддавала перевагу хорошим вершницям.
Мартін мовчки стримано вклонився. Могутній буланий кінь легко виніс лицаря поперед загону. Він скакав за Сабіром, час від часу озираючись, аби переконатися, що з попутниками все добре.
І справді: англійка й обидві її служниці трималися непогано. Їхні коні йшли розмашисто, не збиваючись із рівного чвалу, попри бездоріжжя, вершниці вміло ними керували. Гірше було з в’ючними тваринами, яких доводилося тягнути на поводі. Особливо відставав завалений вантажем верблюд. Йосип їхав не надто впевнено, але поруч був Ейрік, якому Мартін доручив наглядати за сином Ашера бен Соломона.
Сонце підіймалося дедалі вище, невеликий загін, що нісся учвал, здіймав хмари куряви, яку могли помітити й ті, кого вони остерігалися. Сабір вважав, що їм слід рухатися просто на південний захід. Тоді невдовзі має з’явитися зелень, зарості чагарника й маленькі гайки. Десь там є невелика прикордонна фортеця, де розташований досить чисельний ромейський гарнізон.
За півгодини такого чвалу коні, які протягом ночі здолали чималий шлях, почали збиватися з кроку. Але попереду вже маячіли кучеряві хащі, місцевість стала рівнішою, а дорога – похилішою. Аж раптом пролунав застережливий вигук одного з воїнів ар’єргарду.
Мартін озирнувся. Так і є: ліворуч від них у повітрі повисла курна завіса, в якій вже можна було розгледіти темні цятки вершників.
Лицар притримав коня, даючи попутникам вирватися вперед, а сам почав стежити, як швидко скорочується відстань між загоном і переслідувачами. Повз нього промчали леді Джоанна, потім її чоловік, іще хтось… Мартін кружляв на місці, стримуючи коня й оцінюючи відстань до переслідувачів. Вони, вочевидь, були спритніші. Прокляття, якби не ці в’ючні тварини – мули і верблюд! Схоже, слід покинути їх напризволяще й рятуватися самим…
Він кинувся услід за загоном, почувши переможний жіночий крик. Леді Джоанна, обернувшись на повному ходу, махала йому, вказуючи на щось, чого він поки що не бачив.
Тільки піднявшись на невеличкий пагорб, Мартін і сам мало не скрикнув з полегкості. Адже попереду, за сріблястою зеленню оливкового гаю, видно було масивну приземисту вежу з прямокутними шпилями. Та до неї ще треба було дістатися!
Мартін переконався, що кінь леді Джоанни скаче в бік фортеці, й кинувся допомагати Ейріку, який тягнув на поводі зморену Йосипову кобилу. Сил в молодого єврея вже залишалося зовсім мало, і він не міг змусити втомлену тварину скакати далі. Люди, яких Ашер бен Соломон приставив до сина, не покинули його, а оточили юнака щільним півколом.
Переслідувачі наближалися, вже чути було їхні гортанні крики. Невдовзі засвистіли постріли. Разом із ними Мартін почув іще якийсь віддалений звук. Бойова сурма! У фортеці їх помітили і вдарили на сполох. До неї вже було рукою подати, навіть зараз він розрізняв на прапорі, що майорів на вежі, монограму «ХР». Леді Джоанна була вже біля самісінької брами – вона й далі кричала, силкуючись привернути до себе увагу воїнів гарнізону.
«Хоча б вони тільки встигли відчинити ворота й вислати підмогу!» – подумки молив Мартін.
І до якого бога він звертався цієї миті? Він і сам не знав, але за таких обставин людина завжди волає до вищих сил.
Та його не покидали сумніви. А якщо ромеї вирішать, що допомога невідомим утікачам може обернутися для них неприємностями? Одначе вигляд знатної дами, яка біля самісіньких фортечних мурів благала про допомогу, подіяв. Брама почала повільно відчинятися.
Мартін міг не квапитися й спокійно оцінити ситуацію. До нього під’їхав Сабір і притримав свою кобилу, стежачи водночас за тими, хто відстав. Мартін розчулено подумав: «Ось хто завжди поруч, із ким як за кам’яною стіною!»
Тепер він зміг чітко роздивитися газизів, що наближалися. Це був чисельний загін, але не такий уже й великий, щоб наважитися брати фортецю штурмом. Їх більше цікавила здобич: адже, коли луснув повід, на якому тягли верблюда, і виснажена тварина, сповільнюючись, звернула вбік, частина переслідувачів негайно кинулася туди ж. До них приєдналися ще з дванадцятеро воїнів. Верблюд, нав’ючений шкіряними тюками, – величезна спокуса для злиденних вершників-тюрків!
Мартін неквапно вирушив до фортеці, час від часу озираючись. Верблюд уповільнив погоню, проте були ж іще мули з поклажею! В одного з них щойно влучила випущена переслідувачами стріла. Мул упав і засіпався в куряві. Однак на неймовірний подив Мартіна, сер Обрі здибив свого коня, розвернув його й помчав назад. Зупинившись біля пораненого мула, він квапливо спішився і взявся знімати з нього в’юки.
- Предыдущая
- 47/146
- Следующая
