Лазарит - Вилар Симона - Страница 56

• Предыдущая
• 56/146
• Следующая

– Собако, ти негайно зізнаєшся лицареві д’Ане, що підло збрехав! Як ти міг зводити наклепи на своїх благодійників і моїх добрих господарів, від яких усі ці роки бачив лише хороше?

Обрі важко сопів і повторював, що все мовлене ним знає кожен пастух у Норфолці. Тоді Дроґо ще дужче натиснув коліном на його загривок, і лорд хоч-не-хоч мусив визнати, що таки оббрехав рідню дружини.

Мартін беззвучно відступив у тінь. Нехай самі з’ясовують, чия правда. Якщо Обрі, звільнившись від залізної капітанової хватки, схопиться за зброю, то Дроґо цілком здатен його вбити. З іншого боку, лорд Незербі, хай там як постраждала його гідність, напевно розуміє, що він не подужає досвідченого воїна.

Тому Мартін, непомітний у темряві, мовчки спостерігав далі. Цідячи лайки, лорд обтрусив брудний одяг, а потім попростував туди, де купою каміння була його постіль – розстелені овчини. А Дроґо, наче нічого й не сталося, повернувся до багаття, де досі сиділи, розмовляючи, Сабір і кухар Бритрік.

«Цієї ночі я міг би покінчити з Обрі, – подумав Мартін. – І звернути все на Дроґо. Сабір підтвердив би мої слова, та й Бритрік змушений був визнати, що капітан сварився з його господарем».

Це було б підло, зате Обрі більше не плутався б у них із Джоанною під ногами. Але нащо вбивати англійця, коли він, Мартін, і так знав, як його спекатися, до того ж із користю для себе?

Зазвичай, коли Мартін розпочинав поєдинок, йому байдуже було, то смертельна сутичка чи рядовий тренувальний бій, – його душа раділа. Ось для чого я народжений, ось у чому здатен розкрити всього себе! – співав кожен м’яз, кожен помах меча, кожен випад або туше.

Та коли Мартіну вдалося примусити Обрі де Рінеля знову повправлятися з ним у бою на мечах, знадобилося все мистецтво, аби вести двобій так, щоб суперник не запідозрив каверзи. Лицар широко та повільно заносив зброю, щоб лорд устиг вгадати напрямок удару й успішно його відбити. Навіть, притискаючи Обрі, Мартін занадто метушився, відкривав то бік, то голову, примушуючи супротивника атакувати. Усі ці зусилля призвели до того, що англієць, не встигнувши зупинити меч у момент удару, доволі відчутно зачепив лицареві-госпітальєру плече.

Мартін лайнувся крізь зуби, а рука на певний час заніміла. Невже Обрі не розуміє, що це лише гра, а не справжній бій? Чи він не звик до таких вправ? Якби Мартін про це знав, то зійшовся би зі славетним переможцем турнірів на звичайних палицях – на кшталт тих, з якими навчають геть недосвідчених воїнів.

І все-таки Мартін примусив себе усміхнутися:

– Цього разу, сер, ви билися краще, ніж попереднього.

Лорд зобразив бліду подобу усмішки. Після того як Дроґо на очах у лицаря змусив Обрі принизитися, він поводився насторожено, немов весь час чекав на якийсь підступ.

Натомість Мартін, поки вони не прибули в цю ромейську гірську фортецю, пильно стежив, щоб ці двоє не опинилися поруч.

Фортеця, розташована на перехресті торговельних шляхів, була доволі великою, навколо неї містилося велелюдне поселення, мешканці якого заробляли тим, що виявляли гостинність до подорожніх. Щоправда, останнім часом каравани з’являлися тут дедалі рідше – купці віддавали перевагу безпечнішій і пожвавленішій дорозі уздовж узбережжя або морському шляху. Море звідси було за два денні переходи.

Відклавши меч, Мартін почав розтирати забите плече, але тільки-но Обрі зібрався був покинути майданчик, де вони билися, неголосно гукнув англійцеві:

– Сер, я хочу з вами переговорити!

Не чекаючи на відповідь, Мартін попрямував до брами. Під кольчугою на ньому був стібаний каптан, однак удар лорда так глибоко втиснув сталеві ланки, що шкіра й досі нестерпно пекла. Прокляття! Цей Обрі працює мечем, наче кийком, не маючи й гадки про справжнє мистецтво фехтування. Хоча, цілком імовірно, що він просто зірвав зло на Мартіні, який став свідком його ганьби.

Але на що йому злитися? Дорогою лицар і слова не зронив про подію, свідком якої став, поводився з Обрі спокійно та приязно, а коли прибули у фортецю, сам подбав про те, щоб вередливого лорда розташували в найпросторіших і найсвітліших покоях. А зараз, незважаючи ні на що, він мав переконати сера Обрі чинити саме так, як потрібно було йому – і нікому більше.

Та щойно вони вийшли за мури фортеці, Мартін мимоволі всміхнувся, побачивши неподалік леді Джоанну. Що за характер! Напередодні, коли вони вже поночі прибули у фортецю, вона мало з ніг не падала від утоми, а сьогодні разом зі своїми саксами вже вирушила подивитися на велетенський платан, що ріс неподалік від брами!

Дерево й справді було незвичайне, і місцеві мешканці стверджували, що росте воно тут іще відтоді, коли в цих краях поклонялися язичницьким богам, джерелам, старим дубам і платанам. А нині Джоанна де Рінель розважалася тим, що намагалася з’ясувати, скільки потрібно людей, щоб обхопити велетенський стовбур. З нею були всі, у тому числі служниці, Ейрік і навіть Йосип. Узявшись за руки, вони утворили навколо платана кільце. Але виявилося, стовбур такий могутній, що рук не вистачило, довелося покликати ще двох вартових. Ті покинули списи й охоче взяли участь у забаві.

– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!

Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.

– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.

Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.

– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.

Брови англійця зійшлися на переніссі.

– Мене таке не влаштовує!

«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».

Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.

– Сер Обрі, я допомагаю вам, як велить мені обов’язок лицаря-госпітальєра. Але я маю зобов’язання перед братами. Я мушу прибути до Палестини в обумовлений термін та вручити магістру послання від глави Орденського дому в Намюрі. Я і так втратив чимало часу, зробивши величезний гак, і тепер маю це надолужити. А найкоротший шлях туди – через гори й далі – морем.

– То ви збираєтеся нас покинути? – у голосі Обрі вчувалося обурення та розгубленість.

Мартін неуважно стежив за дітьми, що гралися при дорозі.

– Крім того, я взявся доправити в Кілікію єврея Йосипа…

– Отже, ми прямуємо в Кілікію? – полегшено запитав Обрі. – У коменданта фортеці я бачив мапи, – мовив він, знову набундючуючись. – Цілком очевидно, що ця дорога зручна й безпечна, а ваш обов’язок…

– Заждіть, сер, – перервав його Мартін. – Справді, дорога в Кілікію значно зручніша і краще охороняється, ніж гірська стежка. Але річ у тому, що на кордоні з Кілікійським царством розташована прецепторія ордену тамплієрів. Там я і зможу передати довіреного мені Йосипа бен Ашера лицарям Храму. Йосип достойно заплатить за їхню працю, і вони доправлять його туди, куди він захоче.

• Предыдущая
• 56/146
• Следующая