Лазарит - Вилар Симона - Страница 58
- Предыдущая
- 58/146
- Следующая
Вона спробувала зав’язати розмову, мимохідь назвавши його буланого жеребця Персиком – кумедним прізвиськом, що його почувши колись лицар усміхнувся. Але зараз обличчя Мартіна д’Ане закрите, він відмовчується і не підтримує жарту. Однак леді Джоанна не відступає: ось вона сказала, що її лагідну й слухняну конячку звати Феєю, але, мовляв, вона полюбляє жвавіших і непокірніших – з ними цікавіше; підкоривши таких норовливиць, цілком відчуваєш свою силу.
Та лицар не підтримав розмови. Ледь пришпоривши свого буланого, він рвонув уперед, кинувши на ходу:
– Мадам, далі на стежці небезпечні скельові виступи. Будьте дуже обережні, а краще – спіштеся…
Сказавши це, він самими лише шенкелями послав буланого вперед, кінь легко, мов птах, переметнувся через похмуро-сіру брилу і рвонув уперед.
Джоанна обурилась. Та за кого він, урешті-решт, її має?
Виріжок скелі стирчав упоперек стежки, мов драконів гребінь, але для Джоанни це не було серйозною перепоною, тож вона рішуче підострожила свою коняку. Легконога кобилка жваво здолала перешкоду, але спотикнулася, сахнулась до схилу і злякано заіржала. Леді Джоанна від несподіваного поштовху впустила поводи, впала всім тілом на холку кобили і вчепилася в її гриву. Фея намагалася знову видертися на стежку, але схил був занадто крутий, а ґрунт – вологий від нещодавніх дощів. Кобила хропіла, ковзаючи копитами по листяному опаду й густій папороті.
– Це безрозсудно! – Мартін д’Ане вмить опинився поруч і, впіймавши поводи, сильно рвонув їх угору, розвернувши Фею.
Він устиг спішитися й тепер надійною стежкою впевнено вів коняку з вершницею в сідлі схилом угору. Його буланий спокійно стояв там, де його залишив лицар. Наступної миті Мартін несподівано опинився на крупі Феї – за леді Джоанною, – не випускаючи поводів з рук.
– Поки що доведеться їхати так. Безпечніше.
Її заперечення він пропустив повз вуха.
Буланого взявся вести Ейрік, який їх випередив; лицар їхав за ним на брунатній Феї, міцно тримаючи перед собою леді Джоанну. Вона несподівано зрозуміла, як добре їй у його руках, коли вони так близько, відчула тепло його тіла, подих. Аж раптом Джоанна впіймала себе на тому, що знов помічає квіти при стежці, і пташки заспівали так млосно, і небо здалося їй таким же барвінково-синім, як очі Мартіна д’Ане. Їй хотілося озирнутися, щоб побачити їх зовсім близько, але вона не наважилася…
Її брунатна йшла ступою, і якоїсь миті Джоанна помітила, як калатає в неї серце. Їй довелося прикусити губу й стримати дихання, що аж розпирало груди. Не можна, щоб цей незворушний лицар помітив її хвилювання. Та чи справді він був такий спокійний, яким здавався? Якоїсь миті вона відчула, що він ледь нахилився, аби вдихнути запах її волосся, і в неї по спині побігли мурашки.
– Я й досі вам подобаюся, месіре? – запитала вона раптом без жодного кокетства.
– Як може не подобатися жінка, прекрасна, мов весна?
Голос в нього був чарівливо м’який, говорив він стиха, щоб ніхто сторонній не міг почути його слів, тільки ледь помітний придих видавав його трепет. Вона його бентежить, вона йому подобається!
Джоанна відчула перемогу. І ще дещо: легке запаморочення, бажання схилити голову йому на плече, зробитися слабкою та покірною. І щоб їхні обличчя опинилися близько, дуже-дуже близько. Щоб їхні подихи з’єдналися, і лицар зрозумів: вона палає так само, як і він… Її чоловік назвав би це безсоромністю. Але яка ж вона розкішна, ця безсоромність!..
Мартін несподівано зіскочив із коняки. Мелькнуло його напружене, зблідле обличчя, але вже наступної миті він відвернувся.
– Далі стежка значно ширша, ви цілком упораєтеся без моєї допомоги, мадам!
Авжеж, сер Мартін, безперечно, правий! Він лицар, який дав обітницю цноти, а вона – заміжня знатна дама. Але таки шкода, що він її уникає… Джоанна спробувала примусити себе думати про Обрі, однак не змогла. На думку спав один зі шляхетних «законів кохання»: нове почуття допомагає забути попереднє. Та хіба ж вона закохана в Мартіна д’Ане? Чи все це лише сліпа хтивість?
Коли в них на шляху з’явився бурхливий потік із кам’янистим дном, через який небезпечно було переправлятися верхи, лицар запропонував леді на руках перенести її на інший берег, проте Джоанна категорично відмовилася. Мовляв, і сама впорається, ступаючи з камінця на камінець. І, звісно ж, нічим хорошим це не закінчилося: вона спіткнулась і впала в крижану воду, через силу примусила себе розсміятися, щоб лицар не здогадався, як соромиться вона своєї безглуздої впертості. А на березі залишки її «радості» остаточно вивітрилися: день був сонячний, одяг скоро висохне, але як же прикро скидатися на мокру курку!
– Гадаю, час отаборитися. Навряд чи ми знайдемо краще місце для ночівлі, – мовив Мартін.
Неподалік від потоку була рівненька галявина з густою зеленою травою. Їх попутники, не чекаючи на розпорядження, взялися розсідлувати й спутувати коней, збирати хмиз і готувати все необхідне для ночівлі. Джоаннині камеристка та покоївка знайшли затишну місцину за уламком скелі, де їхня леді змогла скинути мокрий одяг і закутатися в довгий плащ.
Санніва розвісила її мокру сукню на кущі, а Ґодіт, озброївшись голкою з ниткою, взялася дрібненькими стібками лагодити єдине вціліле, але страшенно постраждале жовте бліо леді Джоанни. На це кропітке заняття камеристка витратила не одну стоянку, і, хоч як підганяла її пані, роботи все ж було багато.
– Ґодіт, скільки ти ще возитимешся? – дорікнула камеристці Джоанна, хоча відразу зрозуміла, що сердиться безпідставно.
Однак, чому це безпідставно? Їй було соромно і ніяково. Чому до Мартіна знову повернулася ця удавана холодність? Ні, їй тепер зовсім не хотілося його бачити, але сам лише факт, що він зараз десь поблизу, непокоїв і млоїв душу. Ніби в неї з’явилася нагода змінити щось у своєму житті, а вона не має сил нею скористатися.
– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…
Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.
Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.
Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.
«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.
– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?
Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.
Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.
– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!
- Предыдущая
- 58/146
- Следующая
