Лазарит - Вилар Симона - Страница 79

• Предыдущая
• 79/146
• Следующая

Дивлячись і далі на місто, Річард замислився. Під фортечним муром, складеним із брил рожевого піщаника, тулилося безліч лавок, лотків, торговельних складів, у заході сонця полум’яніли бані церков.

– Я неодмінно подумаю про те, що ви сказали, сер, – нарешті мовив він.

– І зауважте, королю: ворогів краще мати чесних, аніж честолюбних. А Ісаак скажено честолюбний. Невипадково він проголосив себе ні багато ні мало, а імператором. І нічиєї влади над собою не терпітиме.

– Краще мати чесних ворогів… – замислено повторив Річард. – А що ви скажете про султана Саладіна, месіре?

– Хай Бог милує! – відсахнувся де Шампер. – Невже ви, шановний, як і Філіп Французький, вважаєте його чесним супротивником?

Обличчя короля набуло бундючного виразу.

– Весь світ каже про Салах ад-Діна як про людину шляхетну. Хоч він і прихильник учення свого лжепророка, але його вчинки свідчать: у душі він істинний лицар. Згадайте, як повівся Саладін, побачивши Єрусалим!

Вільям відвів погляд, ледве стримавши розчароване зітхання.

Он воно як… Благородний король Річард, який переміг в Європі всіх ворогів і навіть власного батька, нарешті, знайшов достойного супротивника. Яке поле для подвигів – битва з рівним за силою та шляхетністю суперником! Для англійського Лева це щось на кшталт красивого турнірного герцю, про який згодом складатимуть балади, а зараз, затамувавши подих, за ним стежить увесь світ…

– Ваша величносте, – стиха промовив маршал. – Здалеку людина завжди здається більшою, ніж насправді. Чутки, що їх поширюють про султана, невірні, безумовно, викликають до нього зацікавлення, а здобуті ним перемоги принесли Саладіну славу полководця. Але я давно живу у Святій землі, присвятивши служінню ордену все своє життя, і ще не забув, яким прекрасним було Єрусалимське королівство до того, як туди вторглися султанові воїни. Нині весь цей край перетворено на пустелю: тут знову господарюють розбійники-бедуїни, яким байдуже, кого грабувати – мусульман чи християн; поля спустошені й висохлі, адже невірні, сповнені відрази до всього, що створили християни, зруйнували акведуки й засипали зрошувальні канали. Усіх бід неможливо перелічити. Король Ґвідо де Лузіньян красномовніший і може докладно розповісти вам про те, що занапастила й знищила Саладінова армія… Але ви обмовилися про шляхетність султана, яку він виявив при взятті Єрусалима, і я хочу уточнити, як усе було насправді. Прийшовши під стіни Святого міста, султан, як завжди, оголосив: він не помилує жодної живої душі, і тоді до нього на перемовини вирушив Баліан Ібелінський, щоб вирішити долю міста…

Маршал замовк, угледівши на алеї веселий натовп гостей, серед яких була його сестра, оточена молодими лицарями. Вона весело сміялася, перейнята цієї миті філософією П’єра Абеляра. Побачивши короля з маршалом тамплієрів, молодь вирушила було до них, але Річард коротко махнув рукою, даючи зрозуміти, що не бажає, щоб їх тривожили. А потім знову повернувся до Вільяма.

– Я чув, що Баліан де Ібелін повівся щонайдостойніше, наважившись на перемовини із Саладіном.

– Безперечно, государю. У Єрусалимі на той момент було тільки двоє опоясаних лицарів,[118] а сам барон прибув туди лише, щоб забрати в безпечне місце свою дружину Марію Комнін. Але мешканці міста зібралися біля його будинку й почали вмовляти сера Баліана захистити їх від навіженого султана, і барон таки наважився. Я й зараз переконаний, що він сподівався відстояти Святий град, саме тому й почав квапливо посвячувати містян, які здатні були тримати меч, у лицарі, беручи з них клятву до останньої краплі крові захищати Гроб Господній.

– Та хіба можна було втримати Єрусалим після такого султанового тріумфу в битві при Хаттіні?

Річард хвилювався. Вільям де Шампер важко зітхнув.

– Бачте, ваша величносте, після поразки при Хаттіні піддані Єрусалимського королівства сильно занепали духом. Це й не дивно – адже вони в один момент утратили військо, здатне їх захищати. Тому й замки Святої землі здавалися комонникам Саладіна без бою. Я тоді був далеко, обороняючи Аскалон, але досі мені гірко, що не зміг потрапити у Святий град перед його падінням. Присягаюся спасінням душі, це брехня, що перед султаном не може встояти жодна фортеця. Попри славу полководця й прізвисько «Меч ісламу», султан зовсім не завжди володіє ситуацією та приймає правильні рішення. Зокрема, так сталося й тоді, при стінах Єрусалима…

Не звинувачуватиму тих, хто проливав там кров, але дозволю собі поміркувати про ті події. Ось дивіться: до Хаттіна Саладін не зумів узяти фортецю Крак де Шевальє, зазнав невдачі і в Магрибі, не ризикнув атакувати замки своїх ворогів асасинів та змушений був укласти з ними угоду. Але після Хаттіна, коли невірних надихнула поразка християн, усі еміри приєдналися до султана й разом пішли з ним відвойовувати Святий град. Ніколи ще в Саладіна не було такого численного війська, він готовий був на все задля досягнення мети, хоча перед тим не зміг узяти ні Тир, ні Триполі. Нащо йому тривала облога цих приморських міст, які вперто опиралися, коли перед ним був Єрусалим! Тому він вирушив туди, а прибувши під стіни Святого міста, як я вже казав, звелів оголосити, що не збирається жаліти навіть мирних мешканців, адже точнісінько так чинили й перші хрестоносці. Однак Баліан де Ібелін зумів переконати султана – за це йому честь і хвала!

І от що відповів барон: якщо султан пристане на умови здачі міста, які висунули його захисники, усі, без винятку, мешканці Єрусалима битимуться до останнього. Але ще до падіння міста буде страчено всіх тамтешніх мусульман – а їх там понад п’ять тисяч, також буде зруйновано священну для всіх послідовників Пророка Аль-Аксу та решту святинь невірних. Самі бачите: те, що про Саладіна ходить поголос як про милосердну людину, – вимушений крок під тиском барона Ібелінського. Саладін погодився на умови і здобув Єрусалим у найкоротший термін, до того ж без утрат.

Та населення Святого граду, однак, довелося викуповувати з полону. І здобути свободу випало далеко не всім. Султан та його брат Аль-Адільсамі демонстративно заплатили за частину мешканців і відпустили їх на волю, щоправда, позбавивши останнього майна. Але принаймні п’ятнадцять тисяч городян не змогли заплатити викупу і їх продали в рабство. Християни так запрудили невільничі ринки, що ціни на рабів упали й міцного воїна-хрестоносця можна було обміняти на пару шльопанців.

Як бачите, королю, уявне Саладінове благородство виявилося вельми вигідним для його єдиновірців, але не для християн, які між тим і далі його нахвалюють. Що ж до полководського обдарування султана, то воно досить перебільшене. Його дядько Ширкух був чудовим воїном, його старший брат Туран-Шах теж був видатним стратегом, навіть його молодший брат Аль-Аділь прославився в битвах. Саме він уміло завойовував ті замки, під стіни яких його скеровував султан. Саладін же здобув успіх лише у двох речах: зумів об’єднати землі ісламу під своєю орудою і за допомогою величезної армії здолав нечисленне військо хрестоносців. Пророк невірних, сір, саме так і велить вести війну – коли є цілковита впевненість у перемозі. Тому Саладін втручається в битву лише тоді, якщо його сила на голову вища за силу супротивника. Інша річ те, що віра веде нас у нашій bellum sacrum,[119] і чимало перемог ми здобуваємо всупереч усьому, вони ж подібні на диво!

– І все ж ми втратили Святу землю, – невесело підсумував Річард. – Я зрозумів, месіре Вільяме, що ви не милуєте Саладіна, проте не бачу сенсу применшувати його полководського обдарування. Адже зібрати й вивести на поле бою значну силу – один із головних чинників майбутньої перемоги.

Маршал схилив голову, погоджуючись із королем. Річард прийняв хрест захисника віри майже три роки тому, але тільки тепер, зібравши переконливе військо, завдяки якому є змога битися із Саладіном на рівних, виступив у похід. Тому де Шампер не здивувався, коли король запитав, як сталося, що Юсуф ібн Аюб, курд за походженням, вельми далекий від престолу, зумів стати на чолі такої величезної держави.

• Предыдущая
• 79/146
• Следующая