Лазарит - Вилар Симона - Страница 84

• Предыдущая
• 84/146
• Следующая

Але марно: лицар та його рудоволосий слуга немов розчинилися серед численного війська. На будь-які розпитування їм відповідали смішками. Госпітальєр? Звідки тут узятися госпітальєрові? Ось тамплієрів хоч відбавляй, а цих – жодної душі.

Ґодіт якось із докором зауважила:

– Ви, пані, ще в Олімпосі так охоче відгукнулися на залицяння вашого племінника-графа, що месіру Мартіну д’Ане тільки й залишалося, як мовчки зникнути. І він правий: невже істинний лицар міг учинити інакше, не зашкодивши честі дами? Забудьте про нього! Навколо стільки молодих людей, і кожен прагне звернути на себе вашу увагу.

Справді, красуня Джоанна де Рінель, родичка короля Англії, мала величезний успіх серед оточення Річарда. Спершу це їй лестило й тішило її, та з певного часу вона раптом помітила: навіть приймаючи знаки уваги від інших, постійно шукає очима в натовпі свого госпітальєра. О, якби він міг бачити її в ці хвилини і знову з’явився серед ночі до неї під вікно…

Але, Боже, ні, – вона хоче більшого! Знову обійняти його, відкрити вуста його цілункам, дозволити пестити себе й торкатися до найніжнішої шкіри лицаря, занурювати пальці в його шовковисте волосся, ловити погляд очей, таких же бездонних і синіх, як прозора вода Середземного моря… І хоч як би її розважали, хоч яка б увага залицяльників її оточувала, хоч як би вона насолоджувалася своїм високим становищем, у її серці все одно жила туга.

«Де ж ти, Мартіне? Я чекаю на тебе!..»

– Беренгарія трохи втомлена, – сказала Іванна, спостерігаючи за вінценосним братом і його дружиною, які поверталися уздовж берега. – І в неї пригнічений вигляд. Попри це, я впевнена: повернувшись, наша юна королева забуде про втому й негайно вирушить у каплицю та простоїть там годину на колінах, не відчуваючи жодної втоми. Вона дуже благочестива, що зовсім непогано, але її надмірний релігійний запал іноді починає дратувати Річарда. І це в перші дні після весілля!

– Я думаю, з Божою поміччю все в них владнається, – відповіла Джоанна. Зараз вона значно більше переймалася власними почуттями, ніж чужими негараздами. Проте Іванна чекала іншої відповіді, і Джоанні довелося нагадати, що саме завдяки непохитній вірі й невтомним молитвам Беренгарії Річардові судна так вчасно прийшли їм на допомогу.

Світло-сірі, мов ранковий туман, очі Іванни закруглилися. Так, тоді вона вважала, що це диво, воістину – лише молитви Беренгарії привели до них Річарда. Ще кілька годин, і цей паскудний Ісаак… О, вона щиро сподівається, що король Ґвідо зуміє впоратися з негідником! Адже стільки воїнів висловили бажання допомогти йому захопити підступного лжеімператора!

Он як? Із Ґвідо де Лузіньяном вирушило багато лицарів-добровольців? Це наштовхнуло Джоанну на думку, що Мартін зі своїм зброєносцем міг долучитися до того війська. Адже жоден корабель не відплив за цей час у Палестину, отже, госпітальєр не міг покинути Кіпру. А де ще здатен виявити себе такий чудовий воїн, якщо не у війні із жалюгідним узурпатором?

Коли Джоанна повернулася до замку, перед нею знову постала Санніва з мокрим від сліз лицем. Леді спробувала втішити покоївку, повідомивши: її чоловік, скоріш за все, разом із Мартіном д’Ане вирушив у гори – битися з Комніном. Але від цього Санніву охопив іще більший розпач: тепер вона боялася, що Ейрік може загинути.

– Це просто нестерпно! – спалахнула Джоанна. – То ти скаржилася, що чоловік покинув тебе, тепер тужиш, що він на війні. Але ж ти обвінчалася з воїном! Виходила б за Бритріка й тримала б його при собі. З дому ні ногою, і куховарить чудово…

Санніва лише схлипувала, нерозбірливо буркочучи: «Поїхав… І словом не обмовився… Не попрощався…»

Джоанна зітхнула. Мартін д’Ане пішов з її життя так само. Але вона не хотіла, не могла повірити, що після всього пережитого разом, після тієї високої радості, яку вони дарували одне одному, після численних клятв та освічень все обірвалося безповоротно й назавжди. Таке кохання просто не може зникнути в один момент!

Вона вирушила в капелу замку й молилася перед образом Діви Марії так довго, що королева Беренгарія, яка теж була тут, підійшла й лагідно погладила її по плечу.

– Дорога Джоанно! Я безмежно рада мати тепер таку кузину! І я всім серцем вірю, що Річард відвоює в невірних Єрусалим і ми з вами якось пізнаємо істинне блаженство, ставши навколішки перед Гробом Господнім!

«Нехай простить мене Пресвята Діва, але істинне блаженство я пізнаю лише обнявши свого Мартіна. А потім… Потім мені й пекло не страшне!»

І Джоанна жадібно почала збирати всі звістки про війну з Комніном, які лише доходили до Лімасола. А з’являлися вони ледь не щодня. Прибували запилені гінці з повідомленнями, що Ісаак утік у Нікосію, а війська Ґвідо захопили майже всю рівнину навколо Лімасола й прилеглі гори. Захоплено безліч полонених, а також імператорський табір з усім майном і валками, великий табун чудових кіпрських коней – усе це стало здобиччю переможця, й Ґвідо передав трофеї в дар Річардові. Ще дужче потішило Річарда те, що більшість мешканців острова не бажали битися за узурпатора, який виснажив їх поборами, і були готові визнати владу латинян.

Проте частина Кіпру досі перебувала в руках лжеімператора, й Ґвідо продовжував свій похід. Він зумів захопити порт і замок Святого Іларіона, потім перевалив через гори та взяв фортецю Кіренію, де Комнін ховав свою дочку, єдину спадкоємицю. Пізніше Ґвідо бився з Ісааком при Фамагусті. Облога цього міста-фортеці тривала три дні, Ісааку вдалося втекти, а Ґвідо дав воїнам короткий перепочинок, сам же відправив Річардові валку з дарами й трофеями. Супроводжував її Вільям де Шампер.

Джоанна знову побачила брата у великій залі Лімасольського замку. Він показував Річардові головний дар короля Ґвідо – полонену царівну, Ісаакову дочку. Ця дівчина була цінною заложницею, і з нею поводилися згідно з її становищем та гідністю. Та оскільки її іноземне ім’я вдавалося вимовити далеко не кожному, її почали називати Дівою Кіпру.

Царівна виявилася досить високою, статурною, хоч і була ще вельми юна, мала розкішне пишне тіло. Її густі брови сходилися на переніссі, а величезні чорні очі робили схожою з ликами візантійських святих на іконах. Чорне, мов воронове крило, волосся Діви Кіпру, яке вона успадкувала від матері-вірменки, було таке витке, що, укладене у високу зачіску, нагадувало пташине гніздо, підтримуване обцяцькованою камінням діадемою як ознакою високого становища полонянки. Про це свідчив і пурпуровий плащ, накинутий на її пишні плечі, – царський пурпур, за ромейськими законами, могли носити тільки монархи.

Діва Кіпру розмовляла лише грецькою, і хоча Річард не розумів її слів, він повівся з високородною полонянкою як істинний лицар: люб’язно повідомив, що вона може почуватися гостею при його дворі, і звелів Беренгарії особисто подбати про царівну.

Беренгарія і справді була приязна з Дівою Кіпру і навіть звеліла подати їй тар,[122] коли царівна захотіла виконати для королеви наспіви про Давида Сасунського.[123] Співала вона дійсно чудово, але, на жаль, ніхто не розумів, про що йдеться, а протяжність наспівів і спекотна пообідня пора хилили в сон. Невдовзі королева та Іванна Сицилійська задрімали на подушках низької канапи, а Джоанна підсіла до Ісаакової дочки і, трохи володіючи грецькою, спробувала випитати в неї, чи не помітила та серед вояків короля Ґвідо лицаря-госпітальєра. Їй навіть вдалося словесно змалювати темне вбрання лицарів ордену Святого Івана з білим хрестом на грудях.

– О! – здійняла до склепінчастої стелі свої бездонні очі Діва Кіпру. – Це найхоробріший і найпрекрасніший із витязів звитяжного короля Ґвідо! Я відразу помітила його серед тих, хто мене оточував, оскільки він не відводив від мене очей і був такий гарний, що я ледве стрималася, аби не розцілувати його в уста, приховані в густій кучерявій бороді…

Джоанна здивувалася. Чи її грецька не досить хороша, чи ця дама має на думці когось іншого. Навряд чи за такий малий час Мартін д’Ане міг відпустити кучеряву бороду. Але бажання розпитувати далі в неї чомусь зникло.

• Предыдущая
• 84/146
• Следующая