Лазарит - Вилар Симона - Страница 89
- Предыдущая
- 89/146
- Следующая
Капітан Барнабе, похитавши головою, мовив:
– Що й казати, гірко буде втратити таке лице! Але чого варта наша тілесна оболонка порівняно з вічним життям душі? Де у вас відмітини лепри?
– Плями в паху і під пахвами. Ченці в Намюрі, де я народився, визначили, що це, безперечно, лепра.
– У нас уже є один брат Мартін, – зауважив капітан Барнабе, вказуючи на прокаженого в страшних наростах. – Ми називатимемо тебе Мартіном Прекрасним.
На ці слова лазарити заусміхалися.
– Не переймайтеся, ви однак не доживете до того часу, коли болячка вас спотворить, – мовив брат Джон, кладучи руку на плече Мартіна. – Спершу нас було тут значно більше, та лазарити так рвуться в бій, що смерть приходить до них, не гаючись, немов кохана в обійми. Ніхто з нас не встигне перетворитися на гниле падло, бо коли сюди з’явиться Річард, усі ми вже загинемо во славу Господа. Чи не це є істинним щастям для християнина?
Моторошні обличчя хворих пожвавилися.
Мартін ледве стримався, щоб не скинути руку лазарита з плеча. «Нехай сміються, – подумав він, – аби тільки не захотіли перевірити плями в мене на тілі».
Однак ніхто й гадки не мав перевіряти. Яка ж здорова людина з власної волі наважиться жити і воювати серед хворих на лепру?
У сусідньому приміщенні шатра, відділеному завісою від імпровізованої каплиці, слуги лазаритів уже накривали довгі столи. Пожива була нехитрою: підсмажений хліб, яйця, кров’янка, ячна каша, а в глечиках подали світле пиво. Але й така їжа, за словами лазаритів, після минулої голодної зими здавалася їм смачною та щедрою. Щодо Мартіна, то йому шматок у горло не ліз.
– Під Акрою нині тихо, і це нас не радує, – казав новоприбулому братові капітан Барнабе. – Ми так нетерпляче чекали на короля Філіпа, молилися за його здоров’я! Та щойно він сюди прибув, усі бойові дії було призупинено, бо французький король вирішив дочекатися союзника, а Річард Англійський затримався на Кіпрі. Брате Мартіне, адже ви прибули з Кіпру, то розкажіть нам про тамтешні справи. Чи довго нам скніти в нестерпному чеканні?
Мартін стисло змалював ситуацію на острові. Звістка про те, що король Англії збирається очолити кампанію проти Ісаака Комніна, викликала загальне пожвавлення. Лазарити вирішили: такий досвідчений воїн, як Річард, у лічені дні впорається з імператором-самозванцем і вирушить нарешті до Палестини. Тоді вони й покажуть, чого варті!
– Невже Філіп стримує армію? – перебив Мартін, зрозумівши, що в такому разі йому не вдасться «загинути» й покинути прокажених.
Лазарити скрушно хитали головами. Облога Акри – це спроба штурму фортеці, сутички, вилазки та періоди тривалого затишшя.
– І так уже майже два роки, – зауважив лазарит із відкритою гнійною виразкою на щоці, що його імені Мартін не запам’ятав. Ця виразка жахала Мартіна – ось справжнє джерело зарази, від якого слід триматися якнайдалі!
Проте хворий, перехопивши його погляд, добродушно розреготався й почав розповідати, як він свого часу цілком успішно лікувався в грязьових купальнях Мертвого моря, що стримувало розвиток прокази. На те цілюще багновище регулярно приїздив король Бодуен, і лицар неодноразово мав нагоду спілкуватися зі славетним полководцем.
– Але ж це було так давно! – здивувався Мартін.
– Так, понад вісім років тому. Але ж і лепра зжирає людину неквапом. Король Бодуен захворів на проказу, коли йому було сім років, а помер у двадцять п’ять. І скільки ж він устиг за цей час! Щоправда, останні рік-два… – Лазарит сумно замовк. Мовчали і його побратими.
Мартін раптом відчув, як заворушилося волосся на потилиці. Він знав, що останні роки молодий король перетворився на живий труп: у нього згнили кістки, відпали кінцівки й витекли очі. Пекельно спотворене хворобою обличчя Бодуена доводилося приховувати під срібною маскою.
Капітан Барнабе першим порушив мовчанку, піднявши чашу за лицарські чесноти. Інші лазарити підхопили по колу:
– Битися за справедливість і добро проти несправедливості й зла!
– Не відступати перед ворогом!
– Вірити заповідям нашої святої матері Церкви і дотримуватися заповідей Господніх!
– Бути милосердними до слабких, захищати їх!
– Нещадно воювати з невірними!
Коли настала Мартінова черга, він теж промовив те, що пам’ятав із кодексу лицарської честі:
– Дотримуватися законів короля, вітчизни та лицарства!
– Тільки якого саме короля? – не без іронії поцікавився один із прокажених.
І негайно спалахнула суперечка: одні стверджували, що королем мусить залишатися Ґвідо де Лузіньян, оскільки його помазано в храмі Гробу Господнього, інші наполягали: найкращим правителем цієї землі стане маркіз Конрад Монферратський, особливо після того, як Ґвідо зганьбився, програвши битву при Хаттіні.
– Я був там і бачив, як християни юрбами гинули від рук невірних, – невиразно прошамкотів брат Ієронім, бризкаючи слиною. – Від спеки та задухи я зомлів… а може, хтось і навернув мене по шолому, хтозна. Зате пам’ятаю, яке там було пекло… Я отямився серед трупів, у куряві й крові. Вечоріло, однак спека досі не спала. Я піднявся і пішов, переступаючи через тіла людей та коней. Присягаюся: уся земля навколо була просякнута кров’ю моїх братів по вірі. Із загону нашого ордену не вцілів жоден. Їм тоді вже легко було – вони вознеслися просто до престолу Господа, а я, невдатний, плентався тією кривавою долиною, і сарацини, які траплялися на моєму шляху, розбігалися, щойно я піднімав до них обличчя.
«Ще б пак!» – несамохіть подумав Мартін.
Очі оповідача раптом спалахнули.
– Мусульмани вважають нашу хворобу нечистою. Вони й гадки не мають, що завдяки проказі лицар здатен забути все земне, а пам’ятати лише про Бога! Помолімося ж, братове!
Коли після молитви прокажені розійшлися, з’ясувалося, що Мартіну перепало місце поруч із братом Джоном. Лежаки розділяла тонка фіранка, і він чув, як уночі до брата Джона прийшла жінка. Не викликало сумнівів, що саме вони робили, й Мартін був приголомшений: невже серед жінок легкої поведінки в таборі є нещасні, готові віддаватися прокаженим?
Згодом, коли шльондра пішла, а брат Джон умиротворено захропів, Мартін тихо вийшов із шатра й особливим посвистом викликав із намету для слуг Ейріка. Той з’явився майже миттєво.
– Роздобудь для мене оцту чи принаймні скислого вина, – мало не тремтячи з відрази, попросив Мартін приятеля.
Було далеко за північ, коли вони, проминувши темний табір, спустилися під берегове урвище до моря. Дорогою їх кілька разів зупиняли вартові та, помітивши знак лицаря-прокаженого, звільняли їм шлях. У крихітній лагуні за виріжком мису обидва ретельно помилися й обтерлися оцтом.
– Треба якнайшвидше звідси драпати, – мовив рудий, закорковуючи невеличкий бурдюк рідини з різким запахом. – Може, просто зараз?
– І куди ми підемо?
– Хіба не все одно?!
– Нічого не вийде. За першої ж переклички нас похопляться. І хоча тут незлічимо народу, – Мартін указав на табірні намети, що тьмяно блищали в сяйві місяця, який щойно виринув із розірваної хмари, – нас почнуть шукати всі, а особливо, якщо лазарити скажуть, що прокажений ховається серед здорових вояків.
– Ох і влипли ж ми, малий, – шумно зітхнув Ейрік, кинувши на пісок бурдюк із оцтом. – Чи знав Ашер, що коїть, даючи нам таке доручення?
«А йому що з того? – натягуючи на вологе тіло одяг, подумав Мартін. – Він добре платить за все, що випадає на нашу долю, а робота – це завжди робота. Хай там як, а я мушу успішно закінчити цю справу, щоб здобути головний приз – Руф».
Скупавшись, він почувався значно краще.
Повертаючись крізь притихлий табір, вони з Ейріком чули віддалену перекличку на передових чатах, бачили багаття, що догорали, при яких сиділи запізнілі гультіпаки. Ці люди вже звикли до такого життя, і ніщо в ньому їх не дивувало.
Злива вперіщила аж над ранок. Спершу на шатра налетів потужний шквал; сліпучі блискавки, мов набряклі старечі вени, звивалися серед хмар і сікли землю. А потім табір зник у суцільних потоках води, що, ревучи, лилася з неба.
- Предыдущая
- 89/146
- Следующая
