Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/41
• Следующая

Тітки пороззявляли роти. Вони полякались. В них ро­зум був такий темний, як і в сільських бабів. Їм здалось, що по степу водила їх нечиста сила й завела до себе на бал у якісь нетрі; здалось, що то танцюють не дівчата, не молодиці, не паничі, а чорти, поперекидавшись людьми. В Ядвіги й в Юзефи похололо в душі. Вони думали, що ді­дьки прискочать до них, потягнуть у танець, що вони бу­дуть танцювати до світу, а як тільки півні заспівають,- і покої, і світло, і люди щезнуть, і вони зостануться у болоті серед лісу.

- Пресвята діво Маріє! - промовила Ядвіга й пере­хрестилась.

- Во ім’я отця й сина й святого духа! На віки віков, амінь,- перехрестилась Юзефа.

А покої й люди не щезали. Василина пливла по залі, як хмара серед неба, обзолочена світом сонця, Одарка крути­лась з Яриною, побравшись за плечі руками, а за форте­п’яном сидів пан Мошицький і грав: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде!»

Ядвіга здалека дивилась через двері, а далі насміли­лась, підступила ближче й заглянула через поріг, висуну­вши в залу закутану голову.

Перший вглядів її Мошицький. Він сидів за фортеп’я­ном якраз проти дверей, вглядів якусь чорну копицю, зверху перев’язану білим перевеслом, крикнув і перестав грати.

Всі перестали танцювати й обернулись до дверей. В дверях стояло щось широке й чорне, за ним щось друге, ще ширше й чорніше. Обидві постаті були дуже схожі на черниць у широких мантіях та клобуках.

- Який чорт впустив оцих черниць! - крикнув з злістю Ястшембський.- Чого вам тут треба! Хазяїна нема дома. Заїжджайте собі на ніч до попа або у шинок.

Ястшембський думав, що то вшелепались черниці, що збирають на монастир.

- Стасю, що це таке! - гукнула Ядвіга.

- Стасю, що це у тебе за бал! - крикнула Юзефа.

Якби з ями встали батько й мати Ястшембського і прийшли до його в гості, він не злякався б так, як зля­кався своїх тіток. В його затрусились ноги й руки. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід, хотів щось говорити,- язик не повертався в роті-, хотів рушити з місця, ноги не слухали його. Він стояв, як стовп, й диви­вся на дві чорні постаті з білими перевеслами на лобах.

- Ой, гвалт! Приїхали Ястшембського тітки,- запищав Хшановський до Прушинського і торкнув його ліктем.

- Чи не прокляті тобі відьми! Й присурганились, нена­че їм зумисне хто дав знати за наш бал,- сказав з злістю Прушинський.

Молодиці вгляділи тіток і зараз їх впізнали. Вони всі з переляку кинулись назад у двері й поховались у Ястше­мбського, кабінеті. Василина постояла, постояла, подиви­лась на старих паннів й собі вскочила у кабінет, ще й двері причинила. Кабінет був за залою. З його не можна було вийти до пекарні інакше як через залу.

Ястшембський опам’ятався, вхопив зі стола свічку й побіг у прихожу. Його міна була солодка й ласкава, а в ду­ші він кляв тіток на всі заставки.

- Добрий вечір, мої кохані тітки! Ото спасибі вам, що ви заїхали до мене, а в мене гості, мої кохані, мої милі! - говорив Ястшембський, цмокаючи по кілька раз у руки ті­ток.

«А бодай вас був вовк поїв у лісі. Й притеребились прокляті відьми! Ще оце почнуть читати мені нотації»,- думав Ястшембський, говорячи тіткам компліменти.

Другі паничі кинулись і собі у прихожу й почали роз­паковувати паннів.

- І пан Прушинський тут! - закричали дзвінкими, але не дуже тонкими, горловими голосами старі панни,- Дуже раді, дуже раді, що побачились з вами так несподівано...

Обидві панни дуже любили Прушинського, вже дохо-джалого панича, але гарного, здорового й веселого. Кож­на з них мала надію вийти за його заміж.

- Я неначе знав, що ви сьогодні заїдете до небожа! - сказав пан Прушинський.- Мені неначе янгол з неба говорив сьогодні цілий ранок: «Запрягай коні, Пруши­нський! Запрягай коні та їдь у Журавку». От я взяв та й приїхав. І не помилився.

Обидві панни ласкаво осміхнулись.

Паничі вчотирьох насилу порозвірчували старих коке­ток. Вони були позавірчувані в шуби, в бурнуси, в кохти, в товсті хустки та хусточки, як єгипетські мумії. Паничі накидали цілу купу одежі, неначе в хаті роздяглось двад­цять чоловіка мужиків. Панни порозв’язували білі хустки з лобів, потім порозв’язували здорові теплі хустки, потім менші чорні хустки і знов на їх лобах забіліли білі хусточ­ки, а на шиях теплі та мохнаті боа. Ястшембський насилу постягав з їх оксамитові на лисах чоботи, а в тих чоботях були ще теплі черевики.

Незабаром одчинились двері, й погонич, обсипаний снігом, з відлогою на голові, насилу вліз, у двері з цілим оберемком скриньок, коробок, круглих, і довгих, і ку­ценьких. Панни почали розглядати коробки, лічити їх і не долічились двох паперових коробочок з рукавичками та стрічками.

- Кіндрате! Ти не все позабирав з санок; ще нема ота­кеньких двох маленьких коробочок: одна маленька, а друга малесенька!

- їй-богу, нема! Я всі санки витрусив,- обізвався Кі­ндрат, котрому ці коробки, як і самі лихі панни, кілком стриміли у душі.

- Не видумуй та йди пошукай. Може, де витрусив у сніг,- сказали панни.- Стасю! Піди, серце, та пошукай тих скриньок, бо з цими дурними наймитами тільки лиха наберешся.

Бідний Стась вискочив у однім сюртуці надвір. Метелиця вила, як собака. Сніг трусився з стріхи, наче су­хий пісок. Стась з Кіндратом перегребли ввесь сніг кругом санок і не знайшли тих скриньок. Винесли з пекарні кочерги та ліхтарі, знов перегребли кочергами су­хий сніг й таки знайшли білі коробочки. Стась трусився, як у пропасниці. Старі тітки подякували йому.

Тим часом паничі никали по залі в хмарах з тютю­нового диму, а молодиці притаїлись у паничевому кабінеті й не знали, як звідтіль вискочити. Прушинський вскочив у темний кабінет, так що його не примітили пан­ни, й почав зумисне виганяти молодиць та щипати їх. Мо­лодиці бігали по темній кімнаті, неначе у піжмурки грали, а далі Одарка не видержала та й кинулась про­товпом через залу й прихожу; за нею побігла Ярина, а далі Олена, а за Оленою - Василина. Всі були прибрані по-празниковому, а Василина аж сяла квітками та стрічками. Старі панни повитріщали на їх очі.

- Та й багато ж ти, серце Стасю, держиш наймичок,- сказала старша, панна Ядвіґа.

- Та ще й гарних! У тебе, серце Стасюню, не погані наймички, а ця дівчина, то просто на диво красуня,- обізвалась Юзефа, поглядаючи на паничів.

- Аж чотири! - неначе про себе сказала Ядвіга.

- Бо й кавалерів чотири,- якось проти волі вихопилась Юзефа й почервоніла до самих русих кіс.

- Дівчино! Вернися, лишень, сюди! - гукнула Ядвіга на Василину.

Василина вернулась з-за порога.

- Розклади зараз, таки зараз, вогонь та постав до во­гню залізка, та вигладь нам сукні, а молодиці нехай скидають свої убори та заходжуються коло печі: треба зготувати гостям вечерю та...

- Нехай вам гладить сукні, хто схоче, а я не буду,- одрубала Василина.

Панни й Ястшембський повитріщали на Василину очі.

- Чом же ти не будеш гладить? - спитала Юзефа.

- Нехай Одарка чи Ярина вам гладять, а я вам не наймичка,- сказала Василина й зблідла на лиці.

Вона щиро любила Ястшембського, знала, що Ястше­мбський любить її, і вона вважала себе чимось вищим од простої наймички. Грубий тон старої панни обидив її.

- Не видумуй не знати чого! Скидай оті золоті квітки та стрічки та заходжуйся коло печі. Ти наймичка,- так і знай свою службу. Годі тобі танцювати в покоях під фортеп’ян,- сказала із злістю стара панна, завидуючи красі простої мужички.

- Не ви, пані, купували мені ці золоті квітки та стрічки, не для вас я їх і скину,- сказала Василина, стоячи коло порога.

Ястшембський закипів, як окріп. Юзефа од злості веретенилась. І в тітки, й у небожа піднялась бурею шля­хетська гордість. Ястшембський насилу вдержався, щоб не вдарити Василину по щоці.

Василина повернулась, гуркнула дверима й вийшла у пекарню.

- Серце Стасю! Що це за наймичка в тебе! - крикнула Ядвіга.- Нащо так розпустив оцих наймичок?

Стась стояв і мовчав.

Одарка і Ярина поскидали з себе празникову одежу й повбирались у буденну. Вони заходились коло печі вари­ти вечерю. Василина впала на лаву, сперлась на стіл лі­ктем і неначе вмерла. Її бліде лице стало неначе зроблене з воску.

• Предыдущая
• 13/41
• Следующая