Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/41
• Следующая

Лейба хвиснув батіжком по коневі й поїхав вулицею. Василина пішла у двір.

Надворі стало зовсім поночі. На панському дворі стоя­ло багато екіпажів. Вікна у панських покоях були ясно освічені. В покоях грали музики. Через вікна манячили люди.

Василина ввійшла у пекарню, познаходила свою оде­жу, поскладала в мішок, взяла хліба й солі.

- Василино! Куди це ти збираєшся проти ночі? - пита­ли в неї слуги. - Підожди до завтрашнього дня.

- Чи то правда, що приїхала в гості панова молода? - спитала Василина.

- Приїхала з дядьками та з тітками. Там така кудлата та руда, що й глянути гидко,- обізвалась Олена.

Василину здавило коло серця. Вона забула в той час за батька, за матір, за свою мандрівку. В неї прокинулось ще раз серце, прокинулось кохання до Ястшембського.

- Патлата, руда, погана! Піду подивлюся на неї! Піду обірву з її голови патли, задам панові сорому перед усіма панами,- крикнула Василина й кинулась прожогом у покої.

Двері в залу були одчинені. Ясний світ лився в прихо­жу. В одному покої коло зали грали богуславські жидки. Повбирані панни й паничі танцювали. Обидві тітки Яст­шембського сиділи на канапі коло столу з родичками пана Ястшембського. Панна Броніслава танцювала з Яст­шембським. Вона була вся в рожевому. На голові розкі­шними хвилями вилися русі локони, а на локонах неначе цвіли білі та рожеві квіти.

- Котра вона? - спитала Василина в Олени у прихожій.

- Ота, що з ним танцює,- сказала Олена.

Василина, бліда, як смерть, несамовито вскочила у залу й стовпом стала. Проз неї понеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами. Василина вп’ялась в її лице очима. Якби мо­гла, вона задушила б її своїми руками.

- Руді брови! Коси, як коноплі! Очі, як у сови! Ой пога­на ж! - засичала вона через зуби.- Чи такі ж мої брови, мої очі!

Василина вибігла з зали так швидко, як і вбігла.

Ястшембський на льоту в танці вглядів Василину, примітив її страшне, бліде лице й дикий погляд і трохи не випустив з рук пании Броніслави. Він боявся Василини. Декотрі гості, що стояли близько од порога, вгляділи Василину, почули її слова. Їм здалося, що Василина п’яна.

Але Василина з’явилась і щезла, як мара. Вона кину­лась за двір і побігла ночувати до Одарки, проклинаючи пана Ястшембського і його двір.

- Погана, руда, патлата, з рудими бровами! - крикнула вона за двором, показуючи кулаком на вікна.- А я думала, що вона гарна!

Якби панна Броніслава здалась Василині гарною, бог зна, чого б Василина наробила у залі Ястшембського. Ща­стя Ястшембського, що панна Броніслава здалась Васили­ні поганою, рудою та патлатою.

До самого світу грали музики, до самого світу танцю­вали гості. Ястшембський увивався коло панни Бронісла­ви, розсипав свою ласкавість, сам підносив для неї дорогі наїдки та напої, але все поглядав скоса на одчинені двері.

Він боявся, що у залу знов вбіжить страшна, як мара, бліда Василина, з дикими очима.

Його душа була дуже неспокійна, але зовсім не од то­го, що він запагубив людину, запагубив молодість, красу, честь молодої дівчини.

Тим часом Василина впросилась до Одарки на ніч. Вона спала ніч, як не спала, і як тільки почало розвидню­ватись, розпрощалась з Одаркою й вирядилась в дорогу.

- Будь проклятий той час, та година, коли я вступила у цей панський двір,- промовила Василина, вийшовши за село.

Вона глянула з гори на далекий ліс. За тим лісом стоя­ла Комарівка. Червоне небо яснішало та яснішало. Ліс неначе виринав з туману. Там за лісом, на яру, у садках стояла рідна хата.

- Прощай, мамо, прощай, тату! Я одна винна, що пропадаю. Мамо моя, серце моє! Нащо ж оце я так врази­ла вашу душу?

Василина заплакала голосно, як плачуть малі діти, ще раз глянула на синій ліс і пішла шляхом, сліз не втираю­чи.

А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку.

Василина не йшла, а бігла. Їй здавалось, що батько й мати вдосвіта прийдуть за нею в Журавку, розпитаються і будуть її доганяти. Вона все оглядалась назад на, шлях, бо тепер боялась батька й матері, наче своїх ворогів.

Повіяв вітер од сходу сонця. Перед Василиною з-за гу­стого жита пишно викотилось сонце й облило зелені ниви червоним огнем. Свіжий вітер прохолодив її гаряче лице, висушив сльози. Вона пішла тихіше й опівдні ввійшла в здорове село.

Серед села над ставком стояли високі верби. Василина сіла під вербами й одпочила, з’ївши шматок хліба. Тільки що вона підвелася на ноги й нагнулась, щоб кинути клу­нок на плечі, як почутила, що у ногах не стало сили. Васи­лина сіла на траву і перелякалась так, що не могла пере­вести духу. Верби стояли над самим шляхом. Проз неї йшли і їхали люди.

- Боже мій! Де мені дітись, що мені робити? - говорила Василина, ламаючи руки.

Дорогою їхав чоловік конячкою. Василина через вели­ку силу осмілилась спитати, чи далеко до Стеблева.

- Ще далеченько. Як підеш пішки, то дійдеш хіба завтра,- обізвався з воза чоловік.- А тобі треба в Стеблів?

- У Стеблів, дядьку. Я йду туди на заводи,- сказала Василина.

Чоловік глянув на її бліде змучене лице й сказав:

- Не дійдеш ти, небого, до Стеблева пішки. Сідай зо мною, я тебе довезу. Мені дорога йде на Стеблів.

Добрий чоловік скочив з візка, підвів Василину, кинув її мішок на віз і посадив на мішку. Вони поїхали селом.

Вже сонце стояло на вечірнім прузі, як вони приїхали до Стеблева. Між високими вербами було видно два ви­сокі димові стовпи, як дві щогли, над зеленими та червоними покрівлями двох сахарень.

- От тобі й заводи! - сказав чоловік до Василини.

- А які це заводи? Чи сахарні, чи суконні фабрики? - спитала Василина.- Мені треба в суконну фабрику.

- Це сахарні,- сказав чоловік.- Суконна фабрика на другім кінці Стеблева, над Россю. Ось ми будем їхати проз ту фабрику.

Переїхали вони містечко й знов повернули за царину на Корсунь. На долині, в скелях, на самому кінці містечка, зінов піднявся з-за скелі високий димовий стовп коло дов­гої високої фабрики з довгими рядками здорових вікон.

- Отут, молодице, вставай та берись оцією межею, поміж житами, то якраз потрапиш до заводу,- сказав чо­ловік.

Василина насилу встала з воза, взяла клунок, подяку­вала чоловікові й пішла межею. Межа довела її в долину до самої річки.

Василина впала на камінь і озирнулась кругом. Над річ­кою між скелями стояла висока здорова фабрика, а на скелі, на горі стояв такий самий здоровий широкий дім. Од його йшли рядками невеличкі муровані білі дімки: декотрі кутались в ярках в зелені верби, і за ними вже починались людські хати. Василина побачила, що вона опинилась край села.

- Куди ж мені тепер голову прихилити? До кого мені йти? В кого мені питати поради? - голосила Василина, оглядаючись кругом.

Кругом неї було зовсім порожнє місце. Далеко над Рос­сю в полі манячив якийсь магазин з червоної цегли серед верб та густого, як ліс, бур’яну, а там, далі, тяглося поле до крутих ярів. За Россю стояв високий скелистий берег, наче кам’яна стіна з широкими щілинами до самої води. Над скелями зеленіла трава та городи.

Сонце сідало над містечком і кидало між двома скели­стими берегами пучки червоного проміння.

- Боже мій! Чи проситись мені до людей? Чи пустять мене в хату чужі люди? Чом я не зосталась у матері! Мене б мати сховала од людських очей. Вона одна пожалувала б мене,- плакала Василина, сидячи на камені.- Не піду я в чужу хату, що бог дасть! Лучче отут пропаду в бур’яні. На­що мені живоття?

Василина насилу підвелася з місця й пішла високими бур’янами далі од стежки. Високий, як ліс, чорнобиль та лопух бив її по лиці. Од кропиви, од бузини розливався важкий чад в чистому гарячому повітрі. Василина насилу продерлась через бур’яни і вийшла на пригорок, на самий берег. Купи розкиданого каміння спинили її. Один, камінь висунувся з скелі, як здорова покришка, й нахили­вся вниз, неначе стріха. Кругом його росли густі лози та верби. По гарячому піску, по камінні вилася гніздами ожина. Густий бур’ян був перемішаний з лозами.

• Предыдущая
• 18/41
• Следующая