Без пуття - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/17
• Следующая

Як Нас­ту­ся дійшла до зрос­ту, її ма­ти пос­ва­ри­ла­ся з батьком на смерть. То бу­ли дві вдачі не тільки не схожі, але навіть суп­ро­тивні од­на одній, не­на­че люті во­ро­ги. Він був помірко­ва­на, стат­ко­ви­та й прак­тич­на лю­ди­на. Йо­го жінка бу­ла не­помірко­ва­на, розт­рат­ли­ва, лю­би­ла розкіш та ши­кар­не гой­не жит­тя й си­па­ла грішми, як по­ло­вою. З ран­ку до ве­чо­ра во­ни обоє тільки те й ро­би­ли, що зачіпа­ли од­но од­но­го до­ко­ра­ми, сва­ри­лись, зма­га­лись та ла­ялись. Во­на об­рид­ла йо­му гірше пе­че­ної редьки; він об­рид їй і ос­то­гид так, що во­на не мог­ла й ди­виться на йо­го. Во­на по­ла­ялась з ним, по­ки­ну­ла йо­го й виїха­ла за гра­ни­цю, щоб Нас­ту­ся скінчи­ла в Па­рижі своє ви­хо­ван­ня і вчіння.

- Баба з во­за - на ко­ле­са лег­ше! - ска­зав Са­мусь пе­рех­рес­тив­шись. - При­най­мні в хаті бу­де ти­хо.

Але він по­ми­лив­ся тро­хи: ба­ба вста­ла з во­за, але на йо­го ко­ле­са, на йо­го ки­шені ста­ло ще важ­че.

Мати з Нас­ту­сею осе­ли­лись на про­жит­тя в Па­рижі Нас­ту­ся за­пи­са­ла­ся в якусь шко­лу, щоб дов­читься фран­цузької мо­ви та вис­лу­хать курс фран­цузької літе­ра­ту­ри. До неї хо­див до­ро­гий вчи­тель му­зи­ки й вип­рав­ляв її гру на ро­ялі. Скінчив­ши своє ви­хо­ван­ня, Нас­ту­ся з нудьга чи­та­ла ду­же ба­гацько кни­жок, та все ро­манів. Але ро­ман­ти­ки, а най­більше Жорж Санд та най­новіші де­ка­дентські по­ети й повістярі най­більше при­па­да­ли до її нер­во­вої, мрійної, ви­пе­ще­ної, тро­хи збо­че­ної вдачі.

Довго во­ни з матір'ю жи­ли та швен­дя­ли по всіх усю­дах за гра­ни­цею й, пев­но, жи­ли б дов­ше. Але не­за­ба­ром ма­ти по­ча­ла ко­ро­ди­тись на гру­ди, сох­нуть та в'яну­ти. Нес­покійні уся­кові пе­ре­жит­ки не­за­ба­ром да­ли се­бе зна­ти. Щоб роз­бур­кать свої слабкі нер­ви, во­на впус­ка­ла собі морфій в ліве пле­че; на то­му місці в неї завсігди на­га­ня­ло бо­ляч­ки. Во­на швид­ко зас­лаб­ла на су­хо­ти, дов­го лічи­лась уся­ки­ми ліка­ми, по­бу­ва­ла на уся­ких во­дах і врешті по­мер­ла. Нас­ту­ся тро­хи не збо­же­воліла, тро­хи са­ма не вмер­ла з го­ря та з ту­ги. Во­на му­си­ла вер­ну­тись у Київ до батька, в преп­ро­тив­ну провінцію.

Вернувшись до­до­му, Нас­ту­ся од­ра­зу зди­ву­ва­ла усіх усім: і своєю за­над­то вже вольною па­ризькою по­ведінкою, і своїми різки­ми ма­не­ра­ми, і своїм уб­ран­ням, здо­ро­вецьки­ми ка­пе­лю­ша­ми з ко­пи­цею стра­усо­вих пер на го­лові. Пе­рей­нят­ли­ва, як мав­па, про­вор­на, жва­ва та верт­ка зро­ду, во­на ще до то­го вда­ва­ла з се­бе ду­же во­руш­ли­ву й жва­ву па­ри­жан­ку. Де тре­ба бу­ло обер­ну­тись, во­на пе­рек­ру­чу­ва­лась на одній п'яті раз або й двічі. Де трап­ля­лось тільки пе­рес­ту­пить че­рез рівча­чок під до­що­ви­ми тру­ба­ми на тро­ту­арі, во­на пли­га­ла че­рез йо­го, та ще й з роз­го­ном, не­на­че ко­за че­рез пе­ре­лаз. В пар­ках, де ви­лась будлі-де стеж­ка на су­горб або горб, во­на не ви­хо­ди­ла вго­ру, а вибіга­ла, не­на­че виліта­ла. В те­атрі в про­хо­дах між крісла­ми во­на не хо­ди­ла, а біга­ла й ніби пур­ха­ла. Завсіди й скрізь во­на кру­ти­лась, вертіла­ся, не­на­че дзиґа. Да­ми так і прод­ра­жни­ли її аме­ри­канською дзиґою, а пан­ни драж­ни­ли її па­ризькою ко­зою. Во­на хо­ди­ла по місті й на про­гу­лян­ня, і в гості са­ма як ду­же еман­ци­по­ва­на пан­на, ро­би­ла все, що тільки при­па­да­ло їй до впо­до­би, вби­ра­лась чуд­но, як тільки хотіла. На людський по­говір, на осуд суспільства во­на нітрош­ки не вва­жа­ла, бо ста­ви­ла се­бе без міри ви­ще од усіх провінціалок і в вічі сміяла­ся з їх за­бо­бонів.

Усі знай­омі за­га­лом пог­ля­да­ли ско­са на Нас­ту­сю, як на тро­хи навіже­ну. Тітки та дя­ди­ни сил­ку­ва­лись нап­рав­ля­ти її на доб­ру путь, чіпля­лись до неї. Але во­на сміялась з їх і з їх на­путіння та­ки прос­то їм в вічі й кеп­ку­ва­ла з їх усіх. Батько тільки мах­нув на неї ру­кою, як і на її матір, бо доб­ре знав нез­лам­ну, цуп­ку вда­чу їх обох… Во­на бун­дю­чи­лась і пе­ред своїм батьком і вва­жа­ла на йо­го, як на гру­бу й прос­ту лю­ди­ну, як на дес­по­та й вар­ва­ра.

Павлусь вер­нув­ся з-за гра­ниці, так са­мо на­ха­пав­шись вер­шечків най­моднішо­го де­ка­дентст­ва в заг­ра­нич­них ви­щих круж­ках се­ред мо­лод­нечі. Вза­галі Пав­лусь і Нас­ту­ся по­вер­та­лись до­до­му го­товісіньки­ми. Пав­лусь роз­тор­сав собі нер­ви сис­те­ма­тич­ною гульнею по но­чах, ал­ко­го­лем та ро­ман­тич­ни­ми по­ходінка­ми. Нас­ту­ся бу­ла зро­ду істе­рич­на й тро­хи пси­хо­пат­ка, бо пе­рей­ня­ла це доб­ро на спад­щи­ну од своєї при­цу­цу­ва­тої ма­ми-морфіністки.

Вернувшись з-за гра­ниці до­до­му, Нас­ту­ся в однієї своєї тітки стик­ну­лась з Пав­лу­сем і поз­най­оми­ла­ся з ним. Пав­лусь од­ра­зу вра­зив її своєю надз­ви­чай­ною кра­сою. Він був пиш­ний на ди­во, рівний ста­ном, чор­ноб­ри­вий, з та­ким гар­ним ли­цем, не­на­че во­но бу­ло на­мальова­не тон­ким пенз­лем ду­же ви­со­ко­го ху­дож­ни­ка. І чорні густі бро­ви бу­ли ніби ви­мальовані на ви­со­ко­му гла­денько­му чолі, і ви­разні, звив­часті чер­воні ус­та бу­ли ніби об­ве­дені най­тон­шим пенз­лем. Очі карі, ясні, блис­кучі, ву­са довгі, м'які, як шовк, ва­сильки на вис­ках ку­че­ряві, ро­жеві ву­ха, пиш­ний ма­то­вий колір дов­гоб­ра­зо­го ви­ду - усе бу­ло ніби на­мальова­не най­свіжіши­ми фар­ба­ми, аж очі вби­ра­ло в се­бе!

Настусю од­ра­зу вра­зи­ла та­ка див­на, ху­дож­ня кра­са, вра­зи­ла її ар­тис­тич­не по­чу­ван­ня. Во­на од­ра­зу по­ко­ха­ла йо­го га­ря­че, пал­ко, як ко­ха­ють ду­же нер­вові осо­би, з усо­ло­дою й навіть му­ка­ми сер­ця. На неї ніби од­ра­зу най­шла якась со­лод­ка по­шесть, об­хо­пи­ла її всю, промк­ну­лась у й сер­це, в її ду­шу й об­хо­пи­ла ніби по­лум'ям. Пав­лусь так са­мо по­ко­хав Нас­ту­сю й не­за­ба­ром приз­нав­ся їй на од­но­му балі, що лю­бить її щи­ро й без неї не мо­же жи­вотіть, не мо­же ди­ха­ти. Тиж­день му­чи­лась Нас­ту­ся, не ба­чив­ши ми­ло­го, не­на­че в огні про­пас­ниці. Во­на зблідла, по­марніла, за­ниділа, сли­ве зас­лаб­ла, ни­ка­ла по Хре­ща­ти­ку, світом ну­ди­ла, ни­ка­ла скрізь, сподіва­лась, чи не вгля­дить йо­го будлі-де. Але Пав­лусь ніби зу­мис­не схо­вав­ся од неї в своїх по­ко­ях. По­по­му­чив­шись тиж­день, во­на та­ки насміли­лась прос­то піти до йо­го, по­ба­читься з ним і хоч на­ди­ви­тись на йо­го. В Па­рижі, в Ла­тинсько­му квар­талі, во­на не раз і не два, жар­ту­ючи, забіга­ла з візи­та­ми до знай­омих сту­дентів по­тай од ма­ми, бо вва­жа­ла на се­бе, як на зовсім еман­ци­по­ва­ну пан­ну, нех­ту­ючи яки­мись там ста­росвітськи­ми за­бо­бо­на­ми в суспільстві.

Настуся прий­шла до Пав­лу­ся в чет­вертій го­дині осіннього дня, сли­ве пе­ред ве­чо­ром.

Павлусь тільки що вис­павсь і встав з ліжка, тільки що га­разд про­дер очі, на­пив­шись сли­ве вве­чері «вранішнього» чаю, бо він завсігди гу­ляв ціли­ми но­ча­ми то по рес­то­ра­нах, то по клу­бах, вер­тавсь до­до­му або вдосвіта, або зовсім вранці і спав сли­ве цілий день. В чет­вертій го­дині дня він зви­чай­но пив свій вранішній чай.

В розкішних і прос­тор­них гор­ни­цях був та­кий не­лад та гар­ми­дер, ніби в їх но­чу­ва­ли жи­ди з ба­ла­гу­ла­ми, як при­ка­зу­ють у при­казці. І в Пав­лу­ся в роті бу­ло так, ніби і в йо­го в роті за­но­чу­ва­ла од­на ба­ла­гу­ла. Він аж крик­нув з ди­ва й нес­подіван­ки, вглядівши Нас­ту­сю. Во­на го­лос­но й дрібненько за­ре­го­та­лась, не­на­че пташ­ка в сад­ку ве­се­ло за­ще­бе­та­ла.

- Еге, не ждав? Еге, не сподівавсь ме­не до се­бе в гості? Прав­да? - ска­за­ла Нас­ту­ся й ре­го­та­лась так го­лос­но, ніби во­на дзво­ни­ла в срібний дзво­ник.

- І ждав те­бе щод­ня, що­го­ди­ни, і сподівавсь те­бе до се­бе, моя ми­ла Нас­ту­сю! - ска­зав він і по­дав їй обидві руці, а потім ос­ту­пивсь од неї на ступінь, згор­нув ру­ки на гру­дях і вту­пив у її вид свої карі, блис­кучі, не­на­че га­рячі очі.

- От я й при­ше­ле­па­лась до те­бе, бо по­чу­ва­ла ду­хом, що ти ме­не ждеш до се­бе, ждеш те­пе­реньки, сте­мен­но цієї го­ди­ни, дійсно цієї хви­ли­ни.

• Предыдущая
• 2/17
• Следующая