Вітрогон - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/3

Я слу­хаю, що ма­ти роз­ка­зує бабі, та й пос­теріг, яко­го я кло­по­ту та жа­лю зав­дав ма­тері та батькові. Мені ста­ло якось ніяко­во. Я не знав, де й очі діти, та все ди­вив­ся собі на но­ги, за­ма­зані гряз­зю. По­дя­ку­ва­ла ма­ма бабі, пішла в пе­кар­ню, ви­нес­ла хліб і да­ла бабі, а ме­не все за ру­ку дер­жить та за со­бою во­дить. Пог­ля­даю я на зап­ла­ка­не ма­ми­не ли­це: і жаль ме­не бе­ре, і все-та­ки я жду от ма­ми кис­лиць та ду­маю: «Сльози - слізьми, а кис­лиці ще та­ки бу­дуть».

Повела ме­не ма­ма в по­кої. Та­то не ви­хо­див ще з своєї кімна­ти. Я стою, а в ме­не аж но­ги тру­сяться. Мені зда­ва­лось, що та­то от-от ви­не­се мені з пів клун­ка кис­лиць на снідан­ня. От і та­то вий­шов. В ме­не і в душі по­хо­ло­ло. Од­на­че та­то кис­лиць мені на снідан­ня не виніс; вий­шов ве­се­ленький і тільки ка­же:

- А де це ти, во­ло­цю­го, ти­нявсь цілу ніченьку, що й до­ма не но­чу­вав? Де ти но­чу­вав?

- Під мос­том, - на­си­лу ста­ло в ме­не си­ли обізваться.

- Під мос­том! - аж крик­ну­ла ма­ти, а за нею й най­мич­ка, і обидві во­ни пе­рех­рес­ти­лись. Батько за­ре­го­тавсь на всю кімна­ту.

- Чого ж ти ту­ди заліз? - спи­та­ла в ме­не ма­ти.

- Гуляв, та й зай­шов під місток, та зро­бив гре­бельку на течії, - ка­жу я.

- Та там же чор­ти си­дять вночі під мос­том, не при хаті зга­ду­ючи, - обізва­лась най­мич­ка.

- Там же га­дю­ки та жа­би! І як оце во­ни те­бе не по­ку­са­ли? - ска­за­ла ма­ма, бідка­ючись.

Чортів тоді ще я не бо­явсь, хоч і чув за їх: я тоді ду­мав, що чор­ти - то щось та­ке, як чорні жу­ки з ро­га­ми, що ду­шать кур­чат за ший­ку. Я сам не раз од­ла­му­вав ро­ги тим жу­кам, то во­ни мені бу­ли не страшні; але як ска­за­ла ма­ма за га­дюк, то я аж зблід з пе­ре­ля­ку. По­са­ди­ли ме­не за стіл, да­ли снідан­ня, а мені все уви­жається, що під сто­лом ла­зять га­дю­ки та вже й пла­зу­ють по моїх но­гах.

Пополаяв ме­не батько за снідан­ням, по­посміявсь з ме­не та й за­бо­ро­нив мені ку­паться в річці з пас­туш­ка­ми й гу­лять на ви­гоні. Мені бу­ло ду­же ніяко­во. Я по­чу­вав, що вчи­нив якусь про­ви­ну, на­ро­бив кло­по­ту мамі й та­тові. Після снідан­ня я вис­ко­чив надвір, сів на ґанку, а мені все якось по­га­но бу­ло на душі. Але на­ли­ну­ли до ґанку го­лу­би дзьобать про­со. Я побіг в стай­ню, заг­ля­нув у кошіль, див­люсь - го­лу­би знес­лись. Я став та­кий ра­дий, що за­раз за­був і про місток, і про со­бак, і про га­дюк, як уся­ке ли­хо за­бу­вається на світі.

• Предыдущая
• 3/3