Выбери любимый жанр

На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 19


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

19

І в ду­шу мо­ло­до­го ху­дож­ни­ка промк­ну­лась та по­таємна іскра світо­во­го жи­вот­тя, що аж виг­ра­ва­ло з збит­ка­ми і в небі, і на землі. І Ле­онід Се­ме­но­вич несвідо­мо за­тяг ве­се­лої пісні й на той час за­бувсь за своє го­ре, навіть за свою врод­ли­ву, але зрад­ли­ву жінку. Якась по­таємна світо­ва радісна міць зли­ну­ла на йо­го, опо­ви­ла йо­го ду­шу за­ра­зом з зем­лею, во­дою й вер­ба­ми, з сяєвом ма­ре­ва і вли­ла в йо­го радісну нап­ра­ву, ве­се­ле по­чу­ван­ня, по­етич­не натх­нен­ня.

Леонід Се­ме­но­вич об­чер­кав хап­ком обвід виг­ля­ду на кар­тині й по­чав по­волі на­ки­да­ти ма­лю­нок, та все сти­ха му­ги­кав пісню. То був знак пов­но­го вдо­во­лен­ня йо­го душі; то був ви­явок йо­го по­чу­ваннів кра­си на землі й у небі.

«Забрав би з со­бою в душ­не та кур­не місто і ці вер­би та осо­ко­ри, і цей лис­ню­чий ста­вок з бе­ре­га­ми, і цей пи­тель, і шпиль з дом­ком, та го­ренько, що не влізуть у тор­бу. Тре­ба хоч схо­пи­ти обвід та на­ки­док от ту­теч­ки та за­вез­ти до­до­му. А виг­ляд сьогодні чу­до­вий та прозірний! Надз­ви­чай­но яс­но над­ворі, вид­но кож­ний лис­то­чок, кож­ну ба­ди­ли­ну! Чу­до­ва по­го­да! чу­до­ве освітлен­ня! Са­ме доб­ре ма­лю­вать», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і хап­ки во­див ру­кою по по­лотні, не­на­че ха­пав­ся, щоб ча­сом не нах­ма­ри­ло й не за­тем­ря­ви­ло прозірно­го виг­ля­ду.

Сонце сто­яло тро­хи не се­ред не­ба. Над­ворі ста­ло душ­но. В вогкій бе­ре­жині під гус­тою вер­бою ста­ло ще душніше. Ру­ка в ма­ля­ра по­ча­ла мліти. Він ски­нув бри­ля й ки­нув йо­го до­до­лу. Лю­де веш­та­лись по греблі, здо­ров­ка­лись з ним. Він од­повідав їм го­лос­но, але й го­ло­ви не по­верс­тав до їх, не­на­че в йо­го скам'яніли в'язи. Вий­шов з пит­ля ме­ханік німець і, йду­чи на обід, за­вер­нув че­рез місток до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, по­ба­ла­кав тро­хи, поціка­вивсь кар­ти­ною, ог­лядів ма­лю­нок і пішов до­до­му на шпиль. Зай­шли й два євреї, мли­нові бух­гал­те­ри, поціка­ви­лись ма­лю­ван­ням, заг­ля­ну­ли че­рез ма­ля­рові плечі на кар­ти­ну й поп­ря­му­ва­ли прос­то до дом­ка на шпилі.

Коли це са­ме опівдні щось нес­подіва­но за­гу­ло, зас­ту­гоніло, і не­на­че зад­вигтіла за греб­лею зем­ля, не­на­че десь схо­пивсь ви­хор або по­же­жа. Ле­онід Се­ме­но­вич ог­ля­нувсь на­зад. Ко­ло церк­ви на су­горбі підня­лась ку­ря­ва, гус­та-пре­гус­та, не­на­че хма­ра підніма­лась од­ни­зу з землі й до­ся­га­ла вже до ви­со­кості мен­ших бань. Ку­ря­ва наб­ли­жа­лась. По­чу­лось рох­кан­ня та ме­кан­ня. Ко­ро­ви за­рев­ли, і їх ревіння пішло по­над став­ком. Ле­онід Се­ме­но­вич до­га­давсь, що то че­ре­да йде на стійло. Ку­ря­ва ся­га­ла вже до се­ре­ди­ни став­ка й не­на­че за­ка­ля­ла чес­те блис­ку­че повітря. З-за шпи­ля су­ну­ла че­ре­да, ніби ор­да нас­ту­па­ла. З шпи­ля ніби по­си­па­лись свині, за ни­ми ви­су­нувсь на­че гай з рогів. Жваві свині бігли, мов ха­па­лись або ку­дись поспіша­ли. Гус­та, сли­ве суцільна жи­ва ма­са ніби по­су­ну­лась з шпилів і поп­рос­ту­ва­ла набік од греблі на стійло ниж­че од спус­та над ши­ро­ке пле­со. Кільки корів од­би­лось од гур­ту й прос­ту­ва­ло до став­ка. Підпа­сичі зай­ма­ли їх, цьку­ва­ли со­ба­ка­ми й тур­ли­ли на­зад. Слідком за че­ре­дою з-за шпи­ля ка­тав панський та­бун ко­ней. Жваві коні по­си­па­лись до пле­са й про­тов­пом ки­ну­лись до во­ди прос­то че­рез че­ре­ду. Ку­ря­ва вкри­ла вер­би на греблі, не­на­че во­ни зай­ня­лись, тліли й куріли. Ле­онід Се­ме­но­вич вглядів ту ку­ря­ву й забідкавсь. Виг­ляд став неп­розірний, не­яс­ний, не­на­че хтось за­ди­мив са­мий світ сон­ця. Ма­ляр ог­ля­нувсь на греб­лю. Че­рез греб­лю су­ну­лась гус­та ота­ра овець на всю ши­ри­ну. Вівчарі ста­ви­ли ота­ру на стійлі по дру­гий бік став­ка в хо­лод­ку під вер­ба­ми, що рос­ли на око­пах ко­ло го­родів. Вівці поз­би­ва­лись до­ку­пи, ніби поз­ли­па­лись. Зда­ва­лось, що греб­ля вкри­та здо­ро­вецьким жи­вим чор­ним ви­вер­ну­тим ко­жу­хом, на кот­ро­му по­де­ку­ди ма­нячіли білі лат­ки та ус­тав­ки.

Порох ду­шив Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Очі в йо­го за­по­ро­ши­лись. Він ус­тав, хап­ком од­су­нув три­но­ги й кар­ти­ну на самісінький край греблі до ни­зенько­го тин­ка, кот­рим бу­ла об­ра­мо­ва­на греб­ля од став­ка. Жи­вий ко­жух по­су­нувсь не­за­ба­ром на місток і пхав ма­ля­ра з лав­ки, зачіпа­ючи йо­го довгі но­ги.

- А ку­чю, ка­торжні! От тобі й ма­люй! При­нес­ло ле­да­що оцих дур­них жи­во­тин. Про­па­ла уся по­езія! Не­ма де дітись, тре­ба ки­дать ро­бо­ту, - го­во­рив сам до се­бе ма­ляр і, вхо­пив­ши свої при­чан­да­ли в ру­ки, він на­си­лу-си­лу про­тис­ся по­за вер­ба­ми че­рез жи­вий ко­жух і шви­денько пішов до­до­му, втіка­ючи од гус­то­го дав­лю­чо­го по­ро­ху. Він прий­шов до шко­ли, де ще гра­ли в кар­ти.

- Чи це ви й досі граєте? А ме­не оце овеч­ки прог­на­ли з греблі. Му­сив утікать од тієї са­ра­ни. Тро­хи не спер ме­не отой дур­ний на­товп з греблі в во­ду. Поп­су­ва­ли мені ро­бо­ту, - бідкав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

Матушка прис­ла­ла най­мич­ку, щоб во­на пок­ли­ка­ла на обід. Але кар­тярі не вва­жа­ли на неї й усе гра­ли. Аж тут нес­подіва­но в світли­цю всту­пи­ла ба­ба-бран­ка.

- Ой ба­тюш­ко! Це я до ва­шої ми­лості прий­шла: мо­ло­ди­ця об­ро­ди­ни­лась зав­ча­су. Ох­рестіть мерщій ди­тин­ча, бо во­но не­час­не, та вже й лед­ве ди­ше: от-от одійде до бо­га. В цієї мо­ло­диці діти й часті, але якісь не жи­вучі. От і це вро­ди­лось не­час­не. Я вже йо­го вве­ла в хрест: тричі об­ли­ла свя­че­ною во­дою. А ви вже, па­нот­че, дох­рестіть, - про­си­ла ба­тюш­ку ба­ба-бран­ка. - Та й ро­ди­во бу­ло та­ке важ­ке, що ли­бонь і по­роділля до ве­чо­ра не до­жи­ве. Ще як во­на хо­ди­ла вагітна, то вже нез­ду­жа­ла.

- Коли б ця ди­ти­на бу­ла час­на, то от ми й дог­ра­ли б оце за­раз до кінця. Чом би пак ди­тині не підож­дать тро­хи! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

Батюшка шви­денько пішов до­до­му, щоб до обіду встиг­нуть увес­ти в хрест ди­ти­ну. Софія Ле­онівна вже го­ту­ва­ла обід са­мостійно, як у се­бе вдо­ма в Києві.

- От і доб­ре, що тра­пи­лась ця не­час­на ди­ти­на. По­ки ба­тюш­ка дох­рес­те ди­ти­ну, я до обіду ще й на­ве­ду фар­ба­ми свою кар­тин­ку.

- Що ж це ви на­маз­го­ли­ли на по­лотні? Нічогісінько не роз­бе­ру. Не то ло­зи, не то де­ре­ва, не то якесь гай­во­рон­ня… Ще й збо­ку стри­мить який­сь сто­ян, не­на­че ши­бе­ни­ця, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна з ва­ган­ням та з не­до­мис­лом в очах.

- Ой ви! Не маєте ви тям­ку про ма­лярські спра­ви ані на шаг. Ось я за­раз по­на­вод­жу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гай­во­рон­ня. Нічо­го ви не тя­ми­те, - обізвавсь Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну! я не та­ка вже не­тя­ма, щоб і цього не втя­мить. Ба­чу, що ви на­ма­лю­ва­ли кат зна що та й годі!

Софія Ле­онівна й справді нічо­го не тя­ми­ла в мальовництві, не лю­би­ла кар­тин і ніко­ли не ди­ви­лась, що на їх на­мальова­не.

- Ож дивіться! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, вхо­пив­ши пенз­ля в ру­ки, в од­ну мить по­си­нив во­ду, по­зе­ле­нив вер­би та осо­ко­ри, навів жов­то­га­ря­чою фар­бою пи­тель, по­чор­нив тру­бу. Кар­ти­на од­ра­зу ніби ожи­ла й гля­ну­ла на ней­мовірну Софію Ле­онівну. По­ки пок­ли­ка­ли обідать, кар­ти­на вже бу­ла ніби жи­вий виг­ляд з греблі на око­лишні бе­ре­ги.

- Кидайте вже оте мальовид­ло та ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу! - обізвавсь Лев­ко Ігна­то­вич, ви­ря­чив­ши очі на кар­ти­ну та не­са­мохіть слідку­ючи очи­ма за кож­ним ру­шен­ням пенз­ля. - Ну та й пад­ко­виті ж ви до цього штуч­ницт­ва! Ви б, надісь, ма­лю­ва­ли і вдень, і вночі. Як гам­се­лить по по­лотні!

- Атож! Як най­де на ме­не оце дур­не натх­нен­ня, то я й справді був би ла­ден і вночі ма­лю­вать. А ча­сом то так зам'яки­нюсь та роз­ле­дащію, що й пенз­ля не хо­четься взять у пуч­ку. Це, пев­но, на ме­не ту­теч­ки повіяв по­дих сільської по­езії. Це ж мої гаст­ролі на селі, ма­буть, такі, як бу­дуть зго­дом десь да­ле­ко і твої, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу.

В су­бо­ту Фле­гонт Пет­ро­вич з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, та Лев­ком пішли на співку, щоб тро­хи спра­вить півчу, а в неділю во­ни співа­ли в церкві в хорі. Ар­тис­ти виспіву­ва­ли і в хорі, і в тріо так, що се­ля­ни з ди­ва сли­ве усюс­луж­бу бо­жу сто­яли ли­цем не до прес­то­лу, а до хор, де гриміли чу­дові го­ло­си. Сла­ва за їх співи пішла навіть по се­лах скрізь по око­лиці.

19
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело