Выбери любимый жанр

На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 25


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

25

Другого дня бу­ло не­ве­ли­ке свя­то. Отець Зіновій слу­жив служ­бу бо­жу хто йо­го зна зад­ля ко­го, бо церк­ва в ма­ленькі свят­ки зви­чай­но бу­ває сли­ве по­рож­ня. Після чаю отець Зіновій, на­га­га­кав­шись в церкві, ліг од­по­чи­вать, бо встав на ут­ре­ню, ще як тільки по­ча­ло дніти. Па­ничів бра­ла нудьга на селі після раннього сільсько­го обіду, їм за­ба­жа­лось з нудьги поп­ла­вать чов­ном по став­ку та по річці. Софія Ле­онівна зго­ди­лась про­гу­ляться чов­ном вкупі з па­ни­ча­ми.

Паничі за­раз мет­ну­лись на греб­лю й вип­ро­си­ли в ме­ханіка чов­на. Ме­ханік зап­ро­сив їх по­ди­виться на снасть в не­дав­но пе­ре­роб­ле­но­му вальцьово­му питлі. Па­ничі об­ди­ви­лись пи­тель по всіх чо­тирьох ета­жах, ла­зи­ли навіть вго­ру під са­му покрівлю, звідкіль по­чи­на­лась спра­ва, де з ківшів си­па­лась паш­ня на вальцьову снасть і де її спо­чат­ку дер­ли на дерть. При­пав­ши бо­рош­ном та об­ме­ти­цею, не­на­че пуд­рою, во­ни не­за­ба­ром прибігли до Софії Ле­онівни, заб­ра­ли з со­бою Іва­ся та Пет­руш­ку й поп­ря­му­ва­ли до став­ка, де в бе­резі бу­ли прив'язані на при­ча­лах чов­ни. Ма­ша й собі пішла з ни­ми буцімто зад­ля то­го, щоб наг­ля­дать за дітьми, але в неї бу­ла дум­ка по­ба­читься та по­ба­ла­кать з підпан­ком Су­хо­дольським.

Млинарі за­раз при­нес­ли з пит­ля вес­ла, де во­ни бу­ли на схо­ванці, ви­чер­па­ли ко­ря­ком во­ду з чов­на й ви­тер­ли дно ряд­ни­ною. Лев­ко сів на греб­ки ко­ло клю­чин. Нар­кис вмос­тивсь зза­ду чов­на, щоб пра­ву­вать чов­ном. Софія Ле­онівна й діти посіда­ли по­се­ре­дині чов­на на ла­воч­ках. Ме­ханік одімкнув за­мо­чок на лан­цюж­ку, кот­рим зви­чай­но при­пи­на­ли чов­на до стовп­чи­ка, за­ко­па­но­го ко­ло містка че­рез ло­то­ки. Об­пер­лись вес­ла­ми й одіпхну­ли чов­на. Ле­генький чо­вен за­шипів по піску й по­ли­нув по воді, як ка­чур, плав­ко, лег­ко й швид­ко. Од­но­раз­ний мах ве­сел гнав йо­го по воді швид­ко; чо­вен по­ли­нув, мов на кри­лах.

Сонце вже ста­ло на вечірньому прузі, не­на­че спус­ка­лось на да­лекі вер­би та осо­ко­ри й ся­га­ло промінням навс­ко­си по воді. На мілких, грузьких та мульких місцях ко­ло греблі під чов­ном шу­га­ла на всі бо­ки врозліт дрібненька риб­ка, не­на­че роз­пуд­же­на й спо­ло­ха­на зграя го­робців, Лев­ко наліг на двоє ве­сел, шо бу­ло си­ли; Нар­кис до­да­вав си­ли, ха­па­ючи во­ду плис­ком й за­ки­да­ючи вес­ло гли­бо­ко, сли­ве до дна. Ста­вок пе­ре­летіли в од­ну мить. Софії Ле­онівні та­ка гу­лян­ка по став­ку, оче­ви­дяч­ки, спо­до­ба­лась. Во­на бист­ро ки­ну­ла оком на пи­тель, на бе­рег ко­ло пит­ля, на гор­бок з до­мом та яли­на­ми і од­ра­зу впізна­ла той виг­ляд, що йо­го зма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Чи ви ба­чи­те? Он­деч­ки ко­ло пит­ля я не­на­че ба­чу уяв­ки ту кар­ти­ну, що на­ма­лю­вав Ле­онід Се­ме­но­вич. Чи ти ба! Яка ве­ли­ка схожість! - ка­за­ла Софія Ле­онівна до Нар­ки­са. - А я ду­ма­ла, що ху­дож­ни­ки ви­га­ду­ють з своєї го­ло­ви все, що ма­лю­ють.

- Та вже ж наші ху­дож­ни­ки ма­лю­ють з на­ту­ри. Че­рез це то од їх ут­ворів так і по­ди­хає по­ди­хом по­езія, мов од са­мої на­ту­ри, - обізвав­ся Нар­кис і вти­рив очі в Софію Ле­онівну, кот­ра зу­мис­не сіла ли­цем до йо­го, щоб на­ди­ви­тись на йо­го.

Ставок далі все зу­жу­вавсь, все уж­чав. Обид­ва бе­ре­ги став­ка, обс­тав­лені ста­ри­ми вер­ба­ми й осо­ко­ра­ми, наб­ли­жа­лись один до од­но­го, ніби схо­ди­лись дві зе­лені стіни й ніяк не мог­ли зійтись до­ку­пи. Чо­вен доп­лив до плис­ко­ва­то­го острівця, вкри­то­го гус­тим ви­со­ким зіллям. Кру­гом острівця ску­пи­лись кач­ки й порп­ля­лись в ла­татті та в рясці. Нар­кис мах­нув на їх вес­лом, і кач­ки за­ках­ка­ли, ніби крик­ну­ли, й ки­ну­лись врозліт на всі бо­ки.

За острівцем річка Рас­та­ви­ця вли­ва­лась у став. Чо­вен по­летів, як пти­ця, по чистій про­зорій воді. Троє ве­сел ма­ха­ли вод­но­раз і гна­ли чов­на з усієї си­ли. Па­ничі сти­ха за­му­ги­ка­ли пісні. Синє не­бо, лис­ню­ча річка, зе­лені вер­би та осо­ко­ри, що сто­яли по обид­ва бе­ре­ги, не­на­че зе­лені стіни, навіва­ли по­езію на мо­ло­дих хлопців, і во­ни за­тяг­ли пісні, аж лу­на пішла між вер­ба­ми. Річеч­ка за­ги­на­лась, зак­ру­чу­ва­ла­ся на всі бо­ки, не­на­че мо­ло­да жва­ва дівчи­на ви­ги­на­лась в тан­цях, а далі вга­ня­лась в зе­лені ле­ва­ди, го­ро­ди та сад­ки в бе­ре­го­вині. Он далі смуж­кою за­ма­нячів ви­со­кий, але ву­зенький місток, пе­ре­ки­ну­тий че­рез річку на пе­рех­рес­тях з стовпів, з шта­хе­та­ми по один бік. За містком на по­каті су­гор­ба за­зе­леніла яра гич­ка са­хар­них бу­ряків, не­на­че ввесь по­кат до са­мо­го бе­ре­га був зас­те­ле­ний ки­ли­мом яро­го зе­ле­но­го кольору. А ше далі вго­ру, вже за се­лом за­зе­леніли роз­ло­жисті лу­ки. По­де­ку­ди по­над бе­ре­га­ми сто­яли ку­пи тем­ної вільхи та вер­бо­ло­зу, а по лу­ках по­де­ку­ди зе­леніли не­ве­личкі гай­ки, де під гіллям чорніли ніби по­етичні пе­че­ри. Во­ни своєю гус­то­го, сли­ве чор­ною тінню та хо­лод­ком ніби ма­ни­ли до се­бе на спо­чи­нок і про­гу­лян­ня.

Наркис ди­вивсь і не міг на­ди­виться на Софію Ле­онівну. Ко­се зо­ло­те проміння об­ли­ва­ло її розкішну пос­тать, не­на­че скоб­за­лось по біло­му чолі, по що­ках. В різко­му яро­му со­няч­но­му сяєві її чи­малі темні очі зда­ва­лись ще темніши­ми й світи­лись ти­хим блис­ком радісно­го жи­вот­тя, щас­тя, ко­хан­ня…

Молодому пал­ко­му Нар­ки­сові за­ба­жа­лось при­ча­лить чов­на до не­ви­со­ко­го зе­ле­но­го пух­ко­го бе­реж­ка, піти з нею в ті алеї та пе­че­ри в зе­ле­них вільхах та вер­бах і йти з нею попід ру­ки без краю, без кінця, йти й ми­лу­ваться нею й по­етич­ни­ми але­ями під зе­ле­ною покрівлею з гілляс­то­го де­ре­ва, і не лічить го­дин, не зна­ти ні ча­су, ні дня.

За лу­ка­ми бе­ре­ги річки бу­ли об­сад­жені ста­ри­ми вер­ба­ми й осо­ко­ра­ми. Річка по­уж­ча­ла. Ве­ле­тенські гілки осо­корів не­на­че поп­рос­тя­га­лись, а осо­ко­ри не­на­че по­да­ва­ли че­рез річку свої зе­лені ру­ки й ніби ха­па­лись за зе­лені ла­пи. І чо­вен не­за­ба­ром не­на­че пірнув в дов­гу га­ле­рею ста­рих стов­бурів, прик­ри­тих пе­реп­лу­та­ним зе­ле­ним гіллям. Чо­вен од­ра­зу не­на­че пірнув в чор­ну гус­ту тінь, ніби з со­няч­но­го світу нес­подіва­но пот­ра­пив в по­етич­ний вечір з йо­го по­етич­ни­ми сутінка­ми, з здо­ро­вою бадьорис­тою про­хо­ло­дою. Важ­ка ду­хо­та й спе­ка га­ря­чо­го дня од­ра­зу зник­ла. Вог­ке хо­лод­неньке повітря обвіва­ло ли­це. Діти зак­ри­ча­ли, за­га­ла­су­ва­ли, не­на­че в якійсь по­рожній гор­ниці або в га­ле­реї. Па­ничі й собі не­на­че зма­ли­лись і по­ча­ли гу­кать та ніби пе­ре­гу­ку­ваться, на­че в гу­ща­вині лісу.

- Гоп-гоп! Агов! - за­гу­кав Лев­ко з про­тя­гом, не­на­че заб­лу­див­шись у лісі, згу­ку­вав­ся з кимсь у діброві.

- Гоп-гоп! Агов! - ляс­ну­ло десь за вер­ба­ми, а далі тро­хи зго­дом ти­хенько од­гук­ну­лось десь на ко­со­горі в діброві, не­на­че ка­за­ло: гоп, гоп! чую, чую!

Паничі, не­на­че змо­вив­шись, пе­рес­та­ли ма­хать вес­ла­ми й поз­гор­та­ли ру­ки. Чо­вен поп­лив по­со­вом, по­ма­леньку, лед­ве су­нув­ся по воді. З стрімких не­ви­со­ких круч, підми­тих во­дою в час роз­лий-во­ди та в за­ли­ву, ви­со­ву­ва­лось коріння і знов вси­са­лось і вни­ка­ло в мок­рий глей­ку­ва­тий грунт та в во­ду, не­на­че з круч лізли в во­ду ве­ле­тенські па­ву­ки й пла­зу­ва­ли здо­рові чорні га­дю­ки.

За гу­ща­ви­ною верб річка знов по­шир­ша­ла й роз­ли­лась круг­лим пле­сом по ни­зині. За пле­сом сла­лись зе­лені лу­ки та мо­чарі, вкриті оче­ре­та­ми, ро­го­вою та тем­ни­ми кру­жа­ла­ми сит­ни­ку. А ще далі, де Рас­та­ви­ця вли­ва­лась у Рось, бу­ла го­ря­на місци­на. По обид­ва бе­ре­ги річки по­на­ви­са­ли круті го­ри.

Софії Ле­онівні оче­ви­дяч­ки вже на­до­ку­чи­ло сидіть не­по­руш­но на од­но­му місиі й пек­тись на га­ря­чо­му, ду­же дош­кульно­му промінні сон­ця.

- Та по­вер­тай­те вже чов­на на­зад! За­то­го вечір бу­де, і ми опізни­мось на чай. Та мені вже й ос­то­гид­ло сидіти зігнув­шись, - ска­за­ла во­на до Лев­ка.

- Коли ж тут так гар­но, що я ла­ден хоч і но­чу­вать от ту­теч­ки на цій пухкій, як по­душ­ка, тра­вині, - ска­зав Лев­ко, - отут, ма­буть, ка­чок си­лен­на си­ла! Ко­ли б знат­тя, то був би взяв руш­ни­цю та хоч то­рох­нув разів зо три, шоб спо­лох­нуть кач­ки в оче­ре­тах.

25
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело