Выбери любимый жанр

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 27


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

27

А ме­лодія ор­кест­ру ли­ла­ся за ме­лодією. Гук ор­кест­ру роз­ля­гав­ся по те­расі, роз­ля­гав­ся по морі, і ве­селі Штра­усові ме­лодії ніби зли­ва­лись з світом вечірнього сон­ця, з ти­хим ше­лес­том морської хвилі. Зли­ва­лись з ти­ми ме­лодіями й тихі ра­дощі сер­ця, ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах. Ме­лодії во­ру­ши­ли в ду­шах со­лодкі мрії, зво­ру­шу­ва­ли сер­це. Вже прип­лив дру­гий па­ро­ход, і публіка вдру­ге ніби хви­лею по­ли­лась на те­ра­су. А в павільйоні вся ком­панія все сиділа, не­на­че при­таїлась з своїми ду­ма­ми. Сон­це впа­ло десь в сте­пу. Впа­ла про­зо­ра імла на мо­ре.

- Час до­до­му! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Час до­до­му, ма­дам Бо­ро­давкіна! там діти, надісь, пла­чуть! - обізва­лась Хрис­ти­на.

Бородавкіна аж те­пер зга­да­ла за дітей і крик­ну­ла:

- Ой бо­же мій, як же я за­гу­ля­лась!

Вона об­ве­ла очи­ма ком­панію: її чо­ловіка не бу­ло.

- Де ж це дівся мій Сергій Сте­па­но­вич? - про­мо­ви­ла зди­во­ва­на Бо­ро­давкіна й плес­ну­ла в до­лоні.

- Мабуть, в мо­ре стриб­нув, хо­ва­ючись од своєї Пе­не­ло­пи, - ска­зав Се­лаб­рос.

- А мо­же, крізь зем­лю пішов, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Ой ли­шеч­ко мені! Що ж це я бу­ду чи­нить? - забідка­лась Бо­ро­давкіна.

- Що ж ро­бить? ло­вить чо­ловіка, мо­же, десь в Акер­мані, а мо­же, і в Ізмаїлі, - ска­зав Се­лаб­рос.

Настав вечір, нас­тав час вечірнього чаю. В цей час Бо­ро­давкіна сли­вень щод­ня по­чи­на­ла гриз­ти го­ло­ву своєму чо­ловікові. І, ма­буть, тим во­на й те­пер зга­да­ла за сво­го Сергія Сте­па­но­ви­ча. Во­на вис­ко­чи­ла з павільйо­ну й мерщій побігла по те­расі шу­кать Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на й собі по­ди­ба­ла за нею й шу­ка­ла бра­та поміж публікою. Ки­ну­лись навз­догінці й усі па­ничі, шу­ка­ли йо­го по всій те­расі, але йо­го нігде не бу­ло вид­но. Па­ро­ход був на­по­го­тові од­ча­лю­ва­ти. Усім за­ба­жа­лось хутчій плис­ти на­зад до Оде­са па­ро­хо­дом.

- Та не шу­кай­те сво­го чо­ловіка, бо вже йо­го не знай­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос до Бо­ро­давкіної.

- Поїду й я з ва­ми на да­чу, на­куп­лю харчі та по­ве­зу дітям, - про­мо­ви­ла Хрис­ти­на до Бо­ро­давкіної.

Бородавкіна оха­ла, бідка­лась, од­на­че пішла на па­ро­ход і не­за­ба­ром за­бу­ла за сво­го Сергія, а пе­ре­го­дя заспіва­ла но­вий ро­манс Се­лаб­ро­сові: «Гля­жу я без­молв­но на чер­ную шаль…».

Бородавкіна спер­лась на па­ра­пет па­ро­хо­да біля са­мо­го Се­лаб­ро­са й співа­ла, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го очі. Кар­ти­на ніби по­ма­леньку од­хо­дя­чо­го од па­ро­хо­да тем­но­го ске­лис­то­го бе­ре­га, виг­ляд на мо­ре - усе вик­ли­ка­ло в душі по­езію, пісню. Не­бо над сте­пом чер­воніло, як жар. Ти­ха во­да ко­ло бе­регів Ма­ло­го Фон­та­ну лисніла ши­ро­ким ро­же­вим пле­сом, не­на­че горіла, а в то­му ро­же­во­му вогні не­на­че то­ну­ли чорні скелі, роз­ки­дані в воді ко­ло бе­регів. На да­ле­ко­му морі поліг си­зий про­зо­рий ту­ман. Тихі ме­лодії ор­кест­ру роз­ля­га­лись над мо­рем, лу­на­ли десь в ске­лях. Не од­на Бо­ро­давкіна ви­ли­ва­ла свою ду­шу піснею. Пісня без слів та по­езія лу­на­ла в душі в Ко­маш­ка, лу­на­ла ко­хан­ням в душі в Се­лаб­ро­са; горіло сер­це і в Му­раш­ко­вої…

- Ніколи не за­бу­ду я цього Ма­ло­го Фон­та­ну в вечірній ро­жевій імлі, при згу­ках ме­лодій Штра­уса та Мо­цар­та, - ше­потів Ко­маш­ко, на­хи­ля­ючи го­ло­ву до Сані.

А Са­ня пог­ля­да­ла на мальовни­чий бе­рег, пог­ля­да­ла на Ко­маш­ка, прис­лу­ха­лась до ме­лодій, і важкі ду­ми ви­ли­ся в її мо­лодій ру­сявій го­ловці. «Чи бу­ду я довіку зга­ду­ва­ти ці місця, цей ве­се­лий день? Чи щас­ли­ву до­лю, чи, мо­же, не­до­лю стріла я в цьому по­етич­но­му місці, на бе­резі Чор­но­го мо­ря?» - не­на­че пи­та­ла во­на в мо­ря та в скель. А скелі мов­ча­ли й вкри­ва­лись імлою, а мо­ре чер­воніло й то­ну­ло в да­лечі.

Саня схи­ли­ла го­лов­ку на па­ра­пет па­ро­хо­да.

- За що ви ду­маєте? Чо­го ви за­ду­ма­лись? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

- За свою до­лю. Є мені за що ду­ма­ти. Ви зав­да­ли мені сьогодні за­гад­ку, і я не знаю, як її од­га­дать, - ска­за­ла Са­ня.

- Чи в спри­я­ючо­му мені нап­рям­ку, чи, мо­же, в несп­ри­я­ючо­му од­га­даєте ви ту за­гад­ку? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

Саня за­мовк­ла, за­ди­ви­лась на мо­ре. Во­на прикміти­ла, що ве­селість в неї десь ще­зає, роз­тає, як віск на вогні, і що якісь важкі ду­ми на­по­ля­га­ють на неї, як хма­ри ча­сом нес­подіва­но на­со­ву­ються на чис­те про­зо­ре не­бо в яс­ний по­го­жий день.

VI

За Ма­лим та Се­реднім Фон­та­ном по­над Чор­ним мо­рем на південь тяг­неться пе­редмістя Оде­са, Ве­ли­кий Фон­тан.

В цьому місці бе­рег мо­ря йде кру­ти­ми, ви­со­ки­ми кру­ча­ми. Скелі, роз­ки­дані ку­па­ми по­над бе­ре­гом під кру­ча­ми, да­ле­ко роз­си­па­ються в морі. Над ви­со­кою стрімкою кру­чею стоїть ви­со­ка баш­та морської ліхтарні. Не­да­ле­ко од неї біліє мо­нас­тир; ко­ло мо­нас­ти­ря зе­леніє вигін, суспіль за­сад­же­ний обрідно акаціями, не­на­че здо­ро­вий парк. Про­ти мо­нас­ти­ря стоїть мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця, а од неї в вузьку до­лин­ку йде ву­лич­ка, обс­тав­ле­на не­ве­лич­ки­ми дом­ка­ми, не­ве­лич­ки­ми крам­ни­ця­ми, котрі не­на­че виг­ля­да­ють з зе­ле­них аб­ри­ко­со­вих садків.

На Ве­ли­кий Фон­тан хо­дять од Оде­са поїзди ву­зенької залізної до­ро­ги, що в'ється поміж вілла­ми, ху­то­ра­ми та сад­ка­ми до са­мо­го мо­нас­ти­ря.

На Ве­ли­ко­му Фон­тані най­луч­че ку­пан­ня в морі. Сю­ди, дру­го­го дня після гу­лян­ки на Ма­ло­му Фон­тані, пе­реїха­ла з Оде­са й ста­ла в мо­нас­тирській гос­ти­ниці Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька, Са­ни­на ма­чу­ха, з своєю доч­кою Ма­нею та з па­сер­би­цею Са­нею. Вкупі з ни­ми приїха­ла й Му­раш­ко­ва.

Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Ши­ро­ка тінь од гос­ти­ниці впа­ла на зе­ле­ну тра­ву. Під стіною гос­ти­ниці сто­яв на столі са­мо­вар. Ко­ло сто­лу сидів ста­рий Ха­ри­тон Ки­ри­ло­вич Нав­роцький. Він приїхав з Ки­ши­не­ва одвіда­ти свою сім'ю. Про­ти йо­го сиділа йо­го жінка Раїса Ми­хай­лівна. В гос­ти­ниці бу­ло душ­но, Нав­роцькі вий­шли пи­ти чай в парк, на свіже повітря. Нав­роцький ски­нув кар­ту­за й об­тер піт на лобі хус­точ­кою. На низько обст­ри­женій йо­го го­лові вже по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на. Пов­не круг­ле ли­це бу­ло бліду­ва­те. Карі ве­ликі очі бу­ли якось бай­дужні, флег­ма­тичні. Раїса Ми­хай­лівна, дру­га жінка Нав­роцько­го, бу­ла ба­га­то мо­лод­ша за чо­ловіка. Темні блис­кучі очі, чорні рівні бро­ви, ви­разні бліді вип­нуті ус­та ще й те­пер на­тя­ка­ли, що во­на ко­лись зза­мо­ло­ду бу­ла ду­же гар­на з ли­ця. Ще як во­на бу­ла ма­лою, ма­ти не да­ва­ла їй їсти м'яса, го­ду­ва­ла мо­лоч­ком, па­ля­нич­ка­ми та кон­ди­терськи­ми су­хар­ця­ми, щоб з неї вий­шла ду­же делікат­на то­ненька пан­на, з тон­кою талією. Ви­пе­ще­на ма­мою, Раїса ви­рос­ла делікат­на, то­ненька, як оче­ре­ти­на, але за­те ма­ла ма­ло крові, завж­ди сла­бу­ва­ла на нер­ви, ста­ла ве­ред­ли­ва, нер­воз­на, оп­риш­ку­ва­та, навіть зла. Тиж­ня­ми во­на ле­жа­ла в своїй спо­чи­вальні, сла­бу­ючи на нер­ви. Тоді ніко­му в домі не мож­на бу­ло гурк­ну­ти две­ри­ма, го­лос­но го­во­рить, навіть чов­гать чобітьми. Док­то­ри по­си­ла­ли її сли­ве що­ро­ку ку­па­тись в морі.

Переїзд з Оде­са на Ве­ли­кий Фон­тан вто­мив Раїсу Ми­хай­лівну. Во­на ста­ла розт­ри­во­же­на, ве­ред­ли­ва й раз у раз чо­гось чеп­ля­лась до чо­ловіка.

- Вчора Са­ня, не пи­та­ючись в ме­не, по­летіла на гу­лян­ку, про­гу­ля­ла цілісінький день і вер­ну­лась тро­хи не опівночі, - по­ча­ла Нав­роцька.

- Гм! - мурк­нув флег­ма­тич­но мля­вий Нав­роцький, сьорба­ючи чай.

- А Сані ніко­ли й сло­ва не ска­жеш! Во­на ме­не не слу­хає.

- Гм, угу! - мук­нув знов Нав­роцький. Це був знак, що йо­му не хо­четься базікать.

- Чого ти му­каєш? Хіба в те­бе язи­ка не­ма? Впи­ни ли­шень свою доч­ку, бо во­на за­то­го зба­вить і мою Ма­ню, - ска­за­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

27
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело