Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/64
• Следующая

- Ой пре­хо­ро­ша обс­та­ва! І тут хо­ро­ше! - го­во­ри­ла ма­ти.

- Що гар­но - то гар­но! Та з яким ро­зумінням та впо­до­бою усе дібра­но! Яка тон­ка, арис­ток­ра­тич­на впо­до­ба в Лю­би! Як во­на в цьому знається! -ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

- О! що во­на в цьому ба­га­то тя­ме, то тя­ме й справді. Так, пев­но, їй бог дав. Во­ни обоє такі ар­тис­тичні на вда­чу, що їм обом тільки най­кра­ще та най­до­рож­че при­па­дає до впо­до­би, - ска­за­ла Таїса Андріївна, тро­хи слаб­ка на ро­зум зро­ду.

Таїса й її доч­ка справді доб­ре зна­лись в до­ро­го­му й гар­но­му, бо… з ок­са­ми­ту та з шов­ку й не ви­ла­зи­ли. Тільки влітку му­си­ли з цього вилізти, бо в ок­са­миті бу­ло за­над­то га­ря­че та душ­но.

Надивившись всмак та на­ми­лу­вав­шись но­вою обс­та­вою, во­ни вер­ну­лись до світлиці та все ле­пе­та­ли, ог­ля­да­ючи вдру­ге кож­ну річ.

- Чи це в вас і ро­яль вже… ніби не той? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Авжеж не той, бо но­вий. Лю­ба без му­зи­ки не мо­же в жи­вотіть. Стра­шен­но лю­бе гра­ти! Пев­но, так бог дав їй. А я ку­пи­ла но­вий ро­яль, бо ста­рий був не ду­же підхо­жий до но­вої обс­та­ви: ду­же за­яло­зе­ний. Все в гор­ни­цях бу­ло но­ве, усе лисніло, тільки ро­яль сто­яв за­мур­за­ний, не­на­че за­мур­за­не му­жи­чи­ня між па­не­ня­та­ми.

Гості все пи­та­ли, що кош­тує кож­на річ з обс­та­ви. Тра­та гро­шей бу­ла ве­ли­ка, без міри, й, оче­ви­дяч­ки, не по за­со­бах Таїси Андріївни та й са­мо­го Елпіди­фо­ра.

- Мусила про­дать свій до­мок і не пош­ко­ду­ва­ла гро­шей. Ба­жа­лось мені та­ки до­го­дить дітям, щоб по­жи­ли в добрі та га­разді. Але Елпіди­фор пос­та­чає й нас­та­чить на на­ше вдер­жан­ня, на про­жи­ток і на квар­ти­ру, - ка­за­ла Таїса Андріївна, - в йо­го засіб та­ки чи­ма­лий.

Рипнули двері в при­хожій: то вер­та­лась з візитів Таїси­на доч­ка, Лю­ба Павлівна. Уздрівши че­рез од­хи­лені двері при­ятельок, во­на, не роз­дя­га­ючись, вско­чи­ла в гос­тин­ну.

- А! це ви! Яка я ра­да! - гук­ну­ла Лю­ба ще в две­рях. - Доб­ри­день вам!

- Доброго здо­ров'я! Як жи­ве­те? - гук­ну­ла Тек­ля Опа­пасівна й пішла на­зустріч Любі.

- День доб­рий! день доб­рий тобі, Люб­ко! - гук­ну­ла Ме­ла­ся й, пос­ка­кав­ши опу­кою, ви­пе­ре­ди­ла ма­му, вхо­пи­ла в ру­ки Лю­бу, при­гор­ну­ла міцно до се­бе й по­ча­ла без ліку цмо­кать її, аж ви­сокі стра­усові білі пе­ра на ка­пе­люші в Лю­би тряс­лись та ко­ли­ва­лись.

- Як ти, Люб­ко, поз­до­ров­ша­ла та пок­ра­ща­ла! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, сли­ве си­лою ви­ди­ра­ючи Лю­бу в Ме­ласі й цілу­ючи її на­пе­ремінку то в од­ну що­ку, то в дру­гу.

- Де це ти, Люб­ко, так ба­ри­лась? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Та оце, ко­рис­ту­ючись тим, що над­ворі го­ди­на, по­ро­би­ла візи­ти, бо бу­ла ба­гатьом вин­на цього доб­ра.

- І, ма­буть, усі візи­ти по­ро­би­ла? - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна.

- Кому ж ро­би­ла візи­ти? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Ой не всім! В ме­не цього дов­гу повнісінько, - лед­ве всти­га­ла Лю­ба од­повідать. - Од­да­ва­ла візи­ти ба­гатьом. За­раз роз­ка­жу, пот­ри­вай­те! От я роз­дяг­нусь!

Люба мит­тю ки­ну­ла на стілець чор­не ок­са­ми­то­ве пальто, а ка­пе­люш з здо­ро­вим білим стра­усо­вим пе­ром пок­ла­ла на кріслі, не­на­че по­са­ли­ла якусь рай­ську пти­цю, що ки­ва­ла кри­ла­ми. Та пта­ха все ки­ва­ла кри­ла­ми, а Лю­ба сіла й усе навіщось мор­га­ла дов­ги­ми бро­ва­ми.

Люба бу­ла тро­хи схо­жа на матір, але в неї був шир­ший вид і тро­хи більші, жваві та ве­селі карі очі. Во­на бу­ла сли­ве круг­ло­ви­да. Ви­разні ус­та з ямоч­ка­ми, пов­ненькі й ро­жеві, бу­ли вип­нуті й надз­ви­чай­но гарні. Не­ве­лич­ка на зріст, але пов­ненька, як огіро­чок, з розкішни­ми, че­пур­но за­че­са­ни­ми кісьми, з чор­ни­ми, ду­же примітни­ми бро­ва­ми, з пов­неньки­ми на­пуд­ре­ни­ми що­ка­ми, Лю­ба бу­ла ду­же гар­на й по­каз­на, сли­ве кра­су­ня. Тем­но-буз­ко­ва шов­ко­ва сук­ня, з яс­но-жов­ти­ми делікат­ни­ми кру­жев­ця­ми та бри­жа­ми на маніжці, ду­же прис­та­ва­ла до ли­ця.

Люба пе­рей­шла світли­цю. До­ро­га шов­ко­ва сук­ня на їй спо­чат­ку за­ше­лестіла, а потім не­на­че зас­вистіла. Во­на сіла в крісло, а шов­ко­ва сук­ня все ше­лестіла на їй, як ти­хо й приємно ше­лес­тить осіннє цуп­ке кле­но­ве лис­тя на де­реві, чер­ка­ючись обоспільно од­но об од­но в жовтій гу­ща­вині. В ву­хах за­ко­ли­ва­лись зо­лоті се­реж­ки; яс­но за­ми­готіли в се­реж­ках два чи­малі ал­ма­зи­ки, ніби зай­ня­лись дві іскор­ки по обид­ва бо­ки чу­до­вої го­ло­ви. Лю­ба, з чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, з чор­ни­ми різки­ми бро­ва­ми, ски­да­лась на гар­ну гре­ки­ню або во­лош­ку.

Врівні з нею Ме­ла­ся од­ра­зу не­на­че збляк­ла й по­ли­ня­ла, і по­по­ган­ша­ла, навіть зда­ва­лась не­че­пур­но приб­ра­на че­рез свої то­ненькі па­чо­си ру­ся­во­го во­лос­ся, що завж­ди теліпа­лись в неї кру­гом товс­тенької, цуп­кої ко­рот­кої шиї.

Серед яс­ної, но­венької обс­та­ви са­ма Лю­ба, в буз­ко­во­му делікат­но­му до­ро­го­му уб­ранні, з зо­ло­тою брош­кою на шиї, в зо­ло­тих брас­ле­тах, і справді зда­ва­лась мо­ло­дою, кот­ра не­дав­неч­ко повінча­лась і обс­та­ви­лась навк­ру­ги усім новісіньким. Тим ча­сом во­на вже про­жи­ла з пер­шим чо­ловіком вісім рік, бо вий­шла заміж ду­же мо­ло­дою, ще як їй бу­ло всього шістнад­цять рік. Один не­мо­ло­дий дідич, кот­ро­му вже ми­ну­ло со­рок п'ять год, ду­же впо­до­бав Лю­бу, як во­на бу­ла ще в чет­вер­то­му класі гімназії. З п'ято­го кла­су во­на вий­шла заміж, а че­рез вісім год чо­ловік ос­то­гид їй, а во­на, че­рез свою ве­ред­ли­ву вда­чу, ос­тобісіла чо­ловікові так, що він зго­дивсь з до­ро­гою ду­шею да­ти їй розвід. Після гуч­но­го пансько­го жит­тя в йо­го Лю­ба й ма­ти жи­ли років зо два в не­ве­лич­ко­му своєму до­ми­кові ти­хо та мир­но, до­ки не тра­пивсь дру­гий зять, Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич.

Люба жи­ла з Елпіди­фо­ром невінча­на, бо він так са­мо розійшовсь з своєю жінкою. Ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ла їх шлюб і са­ма пе­рей­шла жить до зя­тя. «Любіте­ся, ми­луй­те­ся, мов­ляв, як го­лубів па­ра, ко­ли між ва­ми є щи­ра лю­бов, та й… мені самій не­ма де при­хи­литься». Де­котрі знай­омі да­ми од­кас­ну­лись од їх, пе­рес­та­ли бу­вать у їх і не зап­ро­шу­ва­ли до се­бе. Але та­ких бу­ло ма­ло. Реш­та знай­омих, більше лібе­ральних, не од­цу­ра­лась од їх і одвіду­ва­ла, як бу­ло й пе­редніше.

- А чом же оце ви не взя­ли Ліди? - спи­та­ла Лю­ба в Теклі Опа­насівни.

- Та тим, що во­на са­ма не ду­же зо­хо­чу­ва­лась їхать з на­ми. Си­дить там за своїми вче­ни­ми книж­ка­ми. Усе щось чов­пе в кни­гах та й чов­пе. Як по­бу­ла на ви­щих кур­сах в Пе­тер­бурзі два ро­ки, то так вп'ялась в ту на­уку, що й одірва­ти її од кни­жок труд­но, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Вона здається, та­ка вже зро­ду, на вда­чу, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Я пам'ятаю, що во­на й зма­леч­ку все бу­ло пад­кує ко­ло кни­жок.

- Де ж це ти бу­ла так дов­го з візи­та­ми? - спи­та­ла Ме­ла­ся в Лю­би.

- Обійшла з де­ся­ток чи й більше знай­омих. Бу­ла в Круп­ницьких, Ула­ши­но­вих, в Ку­ли­ковсько­го. І знаєте, ма­мо, ко­го я стріла до­ро­гою? Ото­го нав­роч­ли­во­го Ли­синсько­го! Як тільки він ме­не спи­тає за здо­ров'я, то за­раз і нав­ро­чить, бо в ме­не дру­го­го дня за­бо­лить живіт до­ко­неч­не!

- І ме­не, як тільки він спи­тає за здо­ров'я, то вве­чері або дру­го­го дня до­ко­неч­не бу­дуть стис­ки в гру­дях, бо я тро­хи ядуш­на, - ска­за­ла Таїса.

Мелася не віри­ла в ті уро­ки й засміялась: во­на доб­ре зна­ла, що Любі до ви­пе­ще­но­го та ви­ко­ха­но­го пансько­го ту­лу­ба не­на­че хтось прис­та­вив го­ло­ву сільської ба­би, пов­ну уся­ко­вих за­бо­бонів.

Люба по­ча­ла оповідать і про Круп­ницьких, і про Ула­ши­но­вих, і Ку­ли­ковських, і про Ко­вальницьких. Оповіда­ла во­на гар­но й з най­мен­ши­ми дріб'язка­ми: і як во­на дзво­ни­ла в дзво­ник ко­ло две­рей, і як вхо­ди­ла в по­кої, ко­го зас­та­ла вдо­ма, ко­го ні, і як зас­та­ла в по­ко­ях. Роз­ка­за­ла во­на, що в ко­го го­во­ри­лось, як хто був уб­ра­ний. Во­на оповіда­ла з та­ким па­лом та крас­но­мовністю, не­на­че пи­са­ла язи­ком цікаві га­зетні фельєто­ни. Цим сли­ве що­ден­ним оповідан­ням про візи­ти, стрічі на улиці та міські сли­хи во­на роз­ва­жа­ла свою дур­неньку рож­де­ни­цю, кот­ра сиділа вдо­ма й з нудьги тільки й чи­та­ла пе­ред об­ра­за­ми по п'ять або й по шість ака­фистів що­бо­жо­го дня. Ма­ти роз­ва­жа­ла се­бе доч­чи­ни­ми оповідан­ня­ми й ду­же лю­би­ла за це свою до­ню. В роз­мо­вах за уб­ран­ня, за мо­ди, в оповідан­нях за знай­омих, за міські скан­да­ли, за чиїсь за­ли­цян­ня ми­на­ли в їх дні за дня­ми. Іншої роз­мо­ви в їх не бу­ло. Лю­ба бу­ла ле­пет­ли­ва на язик незгірше Ме­ласі, тільки ле­пе­та­ла не так швид­ко й не та­ким крик­ли­вим го­ло­сом, як Ме­ла­ся. В неї го­лос був ба­га­то м'якіший і приємний.

• Предыдущая
• 3/64
• Следующая