Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/64
• Следующая

- Я оце зран­ня виїхав з до­му, бо ха­па­юсь в Бе­ре­зань. Там про­ки­нув­ся диф­те­рит на дітях і ще якась по­шес­на слабість на до­рос­лих лю­дях, їду, щоб док­лад­но дізнаться за це все й ста­ти до ря­тун­ку, - го­во­рив док­тор на про­щанні й побіг до хвіртки так швид­ко, не­на­че хтось гнав­ся за ним.

Ліда сто­яла на східцях ґанку ніби в ча­ду. І ко­хан­ня, і за­паш­ний та душ­ний опар з землі за­па­мо­ро­чи­ли їй го­ло­ву. В неї ду­ми не­на­че по­ви­лись ту­ма­ном та мря­кою, че­рез кот­ру не­ви­раз­но виз­на­чу­ва­лась не­яс­на надія на якесь та­ке ве­ли­ке щас­тя, яко­му й міри й ціни не мог­ла во­на склас­ти.

Через тиж­день Ма­ру­ся од­вез­ла Ліду до­до­му. Ліда посвіжіша­ла на ви­ду, ста­ла жвавіша й ве­селіша. На її чолі не­на­че ви­яс­ни­лось, як на небі після дов­гої не­го­ди та сльоти. Сму­ток та жур­ба зник­ли з очей. Блідо­та щез­ла з ли­ця. Ус­та знов ста­ли чер­воні, як ка­ли­на. Очі заб­ли­ща­ли, заг­ра­ли, як бу­ло ко­лись давніше. Во­на не­на­че пе­ре­бу­ла якусь важ­ку слабість і оду­жа­ла од­ра­зу. Ма­ти бу­ла ра­да такій зміні.

- А ба! - ка­за­ла во­на Андріянові Ки­ри­ло­ви­чеві. - Я ж тобі ка­за­ла, пус­ти її до Ма­русі, не­хай тро­хи по­веш­тається між людьми, роз­ва­же се­бе в то­ва­ристві, то во­на й одійде, як од­хо­де в дощ прив'яле­на в спе­ку та су­шу квітка. От во­на й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і ме­не ніко­ли не слу­хаєш.

По обіді Ліда по­чим­чи­ку­ва­ла з Ма­ру­сею до вчи­тельки на по­ра­ду, щоб за­вес­ти в Дер­качівці ден­не ди­тя­че прис­та­но­ви­ще.

- Про ме­не, не­хай Ліда тим ча­сом ба­виться і цим, до­ки йдуть жни­ва, - ска­за­ла ма­ти. - Во­на ду­же лю­бе дітей, а діти, навіть му­жицькі, гор­нуться до неї. Ча­сом обс­та­нуть та оба­ра­нять її з усіх боків за гос­тин­ця­ми, й во­на й са­ма на­че зма­литься та грається з ни­ми, мов ма­ленька.

- Та це, ма­мо, в їх, пев­но, те­пер та­ка по­ве­денція пішла на ці усякі гу­манітарні вит­ре­беньки, як бу­ває мо­да на наші сукні та ка­пе­люші, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

Маруся, дав­ши по­ра­ду й на­путіння Ліді та вчи­тельці, поїха­ла вже смер­ком до­до­му. Ліда і вчи­телька обидві за­раз за­хо­ди­лись ко­ло діла й не­за­ба­ром за­ве­ли ден­не прис­та­но­ви­ще. Ста­ра Гу­ко­вич­ка нас­та­ча­ла для дітей мо­ло­ка, пшо­на та крупів на каш­ку та на куліш, ще й най­ня­ла дві бабі за наг­ля­да­чок та няньок. Од­на­че й то­го по­жив­ку діти не­ба­га­то спо­жи­ва­ли, бо дітей при­во­ди­ли не ба­гацько.

Тим ча­сом в Дри­жи­полі тра­пи­лась подія, ду­же неп­риємна й навіть не­без­печ­на і для Ни­ко­на Куч­ми, і для са­мо­го мо­ло­до­го док­то­ра.

В Ни­ко­на Куч­ми на свят­ках та в неділі, як і пе­редніше, завж­ди зби­ра­лась юр­ба ціка­вих до кни­жок лю­дей то в батьковій хаті, то в клуні або в сад­ку, як над­ворі бу­ла го­ди­на. Ни­кон чи­тав їм ук­раїнські книж­ки. Ци­ми книж­ка­ми ціка­ви­лось усе се­ло. Лю­де хо­ди­ли до Ни­ко­на й на­зах­ват по­зи­ча­ли книж­ки. Чут­ка про це чи­тан­ня пішла по дру­гих се­лах в око­лиці. А до мо­ло­до­го вваж­ли­во­го та доб­ро­го док­то­ра на­су­ну­ло ба­га­то сла­бих, навіть з ближ­чих око­лишніх сіл. Лю­де то сиділи на східцях ґанку, то стов­би­чи­ли ко­ло ґанку над­ворі ча­сом цілим на­тов­пом, зас­то­ю­ючи чер­ги. Це все бу­ло та­ке не­бу­ва­ле на се­лах, та­ке не­чу­ва­не в глу­шині, що вже дав­ненько ки­ну­лось в очі всім по всій око­лиці. Щоб побільшить і підси­лить свою півчу гар­ни­ми го­ло­са­ми, Ни­кон по­чав од­би­вать півчих од цер­ков­но­го хо­ру та підмов­лять, щоб во­ни прис­та­ва­ли до йо­го хо­ру. Про­то­поп по­чав ремст­ву­вать та при­люд­но наріка­ти на Ни­ко­на. Ни­ко­на по­ча­ли су­дить та гу­ди­ти і навіть об­го­во­рю­вать. Йо­го заздріва­ли, що він не­дур­но зби­рає в се­бе якусь збірню, що він знається з док­то­ром та фер­ша­лом, час­то гос­тює в їх, мов їм рівня, по­во­диться з ни­ми за панібра­та, що він в чо­мусь поєднав­ся з ни­ми. На своє ли­хо, Ни­кон пос­ва­рив­ся ще й з уряд­ни­ком… Пішла чут­ка по око­лиці, що до док­то­ра й Ни­ко­на от-от не­за­ба­ром прий­дуть тру­си­ти та об­шу­ку­вать.

Одного дня уряд­ни­ки й справді прий­шли тру­сить та об­шу­ку­ва­ти Ни­ко­на. Пе­рет­ру­си­ли все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько од­чи­нив скри­ню, ниш­по­ри­ли по всіх усю­дах і, на­решті, заб­ра­ли усі за­га­лом книж­ки, котрі поз­на­хо­ди­ли. Кни­жок бу­ло ба­гацько, бо Ни­кон пи­сав до ав­торів у сто­ли­цю й у Київ, щоб во­ни поп­ри­си­ла­ли свої ви­дан­ня для чи­тан­ня на­ро­дові. Книж­ки скла­ли в ряд­но, але че­рез тижнів зо два Ни­ко­нові вер­ну­ли йо­го ря­ден­це з книж­ка­ми, тільки за­бо­ро­ни­ли йо­му зби­рать в се­бе в хаті й в оселі збірню й чи­та­ти їй книж­ки. Він, по­ра­див­шись з док­то­ром, од то­го ча­су хо­див чи­та­ти лю­дям то в одній, то в другій опрічній прос­торнішій хаті на­пе­ремінку.

Після цієї події, що скоїлась нес­подіва­но й не­га­да­но, знов пішла по селі по­го­лос­ка, що та­ка са­ма тру­са­ни­на бу­де ще й у док­то­ра і вчи­те­ля, а по око­лиці пішли сли­хи, що вже в їх і тру­си­ли, навіть і в тих, в ко­го во­ни бу­ва­ли в гос­тях.

Така чут­ка дійшла й до Дер­качівки. Гу­ко­вичі стур­бу­ва­лись. Ліда, по­чув­ши за це, од­ра­зу ніби охо­ло­ла. Ми­шук запріг ко­ня й за­раз побіг до бра­та. Він оповістив бра­тові за та­ку чут­ку, але дізнав­ся на­пев­но, що нічо­го то­го не бу­ло, що то тільки пішла скрізь поб­ре­хенька. Ми­шук вер­нувсь до­до­му зас­по­коєний.

Вже нап­рикінці літа Яків Ки­ри­ко­вич на­пи­тав собі місце на Кав­казі, десь на Ку­бані. Тоді він на­ва­жив­ся взя­ти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті да­лекі краї, ку­ди не дос­тяг­ли б людські довгі язи­ки з око­лиці Дри­жи­по­ля.

Найнявши пош­тові коні, він од­но­го дня зран­ня побіг в Дер­качівку, на­ва­жив­шись щи­ро й пря­мо по­го­во­ри­ти з ста­рим батьком, щоб він ви­дав за йо­го Ліду.

Гуковичі тільки що ви­пи­ли вранішній чай і ще сиділи за сто­лом та ба­ла­ка­ли, як у бра­му вско­чи­ли коні й підко­ти­ли ду­же швид­ко під ґанок. Усі зир­ну­ли у вікно і впізна­ли Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча. По­го­нич спи­нив баскі коні. Во­ни на­че спи­ни­лись на льоту й рап­том ста­ли ко­ло ґанку, як уко­пані. Док­тор, ніби ха­па­ючись, стриб­нув з візка. Усів гор­ниці од­ра­зу ущух­ли й не­на­че дух при­таїли.

- Яків Ки­ри­ко­вич! Чо­го це він так спо­за­ран­ку? - про­мо­вив батько.

- Щось тра­пи­лось! Щось є! - ви­хо­пив­ся Ми­шук. - Увігнав­ся в двір швид­ко, не­на­че за ним хтось го­ниться. Мо­же, тікає?

- Цей нес­подіва­ний приїзд який­сь ли­ховісний. Щось скоїлось! - ска­зав батько.

- А мо­же, втікає та має на думці пе­ре­хо­ваться в нас на який­сь час, - обізва­лась з пе­ре­ля­ку Ме­ла­ся, при­га­дав­ши уся­кові сли­хи за Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча.

- Може, й навсп­раж­ки так! Бо чо­го б пак він оце приг­нав­ся нес­подіва­но до нас, ко­ли він, са­мо по собі, втя­мив же моє ви­раз­не на­тя­кан­ня, бо вже дав­ненько по­ки­нув свої часті одвіди­ни. Я не ва­га­юсь в то­му, що він до­га­дав­ся, що такі, як він, одвідачі мені не­упо­добні, - бу­бонів сли­ве ниш­ком ста­рий, щох­ви­ли­ни сподіва­ючись, як неп­ро­ха­ний одвідач от-от наг­ло всту­пить в по­кої.

В две­рях з'явив­ся нес­подіва­ний і неп­ро­ха­ний гість, тро­хи зблідлий і по­марнілий, і поз­до­ров­кав­ся з усіма.

Його наг­лий приїзд зди­ву­вав усіх. Усіне­на­че ос­товпіли й з ди­ва витріщи­ли і вти­ри­ли в йо­го очі. Усім бу­ло ніяко­во; всі чо­гось ніби зля­ка­лись. В Ліди сер­це охо­ло­ло й спи­ни­лось на од­ну мить. Во­на зблідла на ви­ду, аж по­по­лотніла. Але не­за­ба­ром сер­це не­на­че ожи­ло й за­ки­да­лось швид­ко та хут­ко. В неї що­ки рап­том по­чер­воніли. Во­на до­га­да­лась, чо­го так нес­подіва­но при­ка­тав док­тор.

- Вибачайте, що неп­ро­ха­ний і, пев­но, не­ба­жа­ний гість при­був до вас з одвіди­на­ми. Але мої одвіди­ни бу­дуть ос­танні. Я при­був до вас по ве­ли­ко­му зад­ля ме­не ділу й му­шу по­го­во­рить з ва­ми, Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу, та з ва­ми, ма­мо! - го­во­рив мо­ло­дий хло­пець якимсь ніби по­таємним, при­ду­ше­ним го­ло­сом.

• Предыдущая
• 44/64
• Следующая