Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 53

• Предыдущая
• 53/64
• Следующая

- Ой як там гар­но та ве­се­ло! - про­хо­пи­лась не­обе­реж­на Лю­ба. - Тільки нам тре­ба б схо­ваться в оте стов­пи­ще, щоб во­ни ча­сом не приміти­ли нас. Ще ска­жуть, що я зу­мис­не тут пи­ка­ла та підгля­да­ла, - ска­за­ла обе­реж­на Лю­ба.

- Сховаймось. Та мені й неп­риємно й до­сад­но ди­виться на те гу­ля­ще Ми­шу­ко­ве то­ва­рист­во, на ту збірню.

- Та ти, Ме­ла­сю, не ду­же-то тім тур­буй­ся! Усі чо­ловіки од­ним ми­ром ма­зані: усі во­ни ма­ють на­хильність до бен­ке­ту­ван­ня, ма­ють по­тяг до за­ли­цян­ня, як де по­ба­чать гар­ну мор­доч­ку.

- Усі, та й не всі, бо твій Елпіди­фор те­бе лю­бе й ні до ко­го не за­ли­цяється. Мій та­ки ле­да­що в усьому. Он­деч­ки за сто­лом він і очей не зво­де з тієї ку­делі! Хоч в гар­ма­ту, та й вист­рель ним! та­ке ле­да­що! Ну, пот­ри­вай же! По­ка­жу я тобі оту ру­ду ку­де­лю!

Обидві ве­ран­ди, і на­ни­зу, і на верхньому по­версі, бу­ли суспіль зас­тав­лені ду­же стис­не­ни­ми сто­ла­ми та щільно об­сад­жені па­на­ми. Слу­ги ни­ка­ли та сно­ви­га­ли, як навіжені. Елект­рич­не світло за­ли­ва­ло ве­ран­ди. Бу­ло вид­но усіх і усе, не­на­че вдень. На­ни­зу на пла­ну во­ру­ши­лась си­ла лю­дей, ніби ко­маш­ня в розг­ре­бе­но­му ко­ма­шин­ку. Му­зи­ки тріща­ли та гу­ли. Ме­ла­сю бра­ла за­висність, бо во­на бу­ла ду­же за­вид­ли­ва лю­ди­на. Во­на й са­ма лю­би­ла гульню незгірше Ми­шу­ка й че­рез це її бра­ла злість, бра­ли й за­вид­ки.

- Або сядьмо, або ходім до­до­му, бо я не­на­че вже вто­ми­лась отією ход­нею та веш­тан­ням і в ме­не все тіло об­важніло, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Про ме­не, й сядьмо, бо й в ме­не но­ги тро­хи вто­ми­лись, - обізва­лась Лю­ба,

Вони сіли од­далік од на­тов­пу на ла­ву й за­мовк­ли. Ме­ла­ся по­чу­ва­ла, що її не­на­че то­чить в серні який­сь ша­шель, во­ру­шиться щось неп­риємне й на­до­куч­ли­ве. В неї май­ну­ла дум­ка піти на ве­ран­ду, з'явиться нес­подіва­но ко­ло сто­лу, ста­ти пе­ред очи­ма в Ми­шу­ка, ви­ла­ять йо­го при­люд­но, од­лу­чить од ве­се­ло­го гур­ту й за­раз-та­ки заг­на­ти йо­го в Дер­качівку. Во­на ска­за­ла за свою дум­ку Любі.

- Ой не ро­би цього! Вий­де щось ду­же по­га­не! - втіша­ла Лю­ба.

Мелася бу­ла пал­ка в ко­ханні й ду­же рев­ни­ва. Але во­на ніко­ли не ко­ха­ла га­ря­че й щи­ро сво­го чо­ловіка. Як­би во­на йо­го ко­ха­ла, то дос­та­лось би на буб­ли­ки і Каміллі-Ди­ву та­ки там на ве­ранді, і са­мо­му Ми­шу­кові. Спе­ре­сер­дя та од злості во­на рап­том підве­лась і пішла до ви­хо­ду. Лю­ба не­охо­че й якось ніби ліни­во підве­лась і собі пішла за нею навз­догінці.

Люба про­ве­ла Ме­ла­сю до Кан­ди­би­но­го жит­ла.

- Ти, сер­це Ме­ла­сю, не ду­же су­муй че­рез цей Ми­шуків вчи­нок. Не вда­вай­ся в сму­ток на­да­рем­но. Усі чо­ловіки од­на­ковісінькі, усі во­ни ладні за­ли­ця­тись, як уг­ля­дять гар­не лич­ко та чу­дові очі. Я в цьому вже звіри­лась. Ма­буть, їм так бог дав; пев­но, та­ка вже на­ша жіно­ча до­ля, як моя ма­ма час­то лю­бе при­ка­зу­вать. Я вже зневіри­лась в ко­ханні, хоч і ко­хаю Елпіди­фо­ра, - ска­за­ла Лю­ба, на­пу­тю­ючи Ме­ла­сю.

Другого дня вранці Ме­ла­ся виїха­ла з Києва до­до­му. А Ми­шук, нічо­го не заздріва­ючи, ще гу­ляв з Нек­ра­ше­ви­чем три дні й на­гу­лю­вавсь до­нес­хо­чу. Че­рез три дні він виїхав з Києва вкупі з при­яте­лем. По­чу­ва­ючи за со­бою про­ви­ну, він поп­ро­сив Нек­ра­ше­ви­ча за­вез­ти йо­го по до­розі в Дер­качівку, щоб при йо­му й ста­ра ма­ти, і жінка тро­хи огов­та­лись і не нак­ри­ли йо­го од­ра­зу мок­рим ряд­ном. І на уб­ран­ня, і на бай­ди­ку­ван­ня Ми­шук розт­ринькав та­ки чи­ма­ло гро­шей, ще й по­зи­чив тро­хи в Нек­ра­ше­ви­ча.

Вони при­ка­та­ли в Дер­качівку са­ме на вечірній чай. Старі привіта­ли Нек­ра­ше­ви­ча радісно і ввічли­во.

- Ну та й за­гу­ля­лись же ви вдвох! Ми вже ду­ма­ли, що ви дре­ме­ну­ли ку­дись за гра­ни­цю на теплі во­ди, - ска­зав ста­рий в жар­ти.

- Гуляли та на­гу­лю­ва­лись, аж ос­то­гид­ло, - про­мо­вив Нек­ра­ше­вич.

- Це ме­не кра­вець за­дер­жав так дов­го, - обізвавсь Ми­шук.

- Аж де­сять день шив би один сіртук та ще інше там? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Атож! - обізвав­ся Ми­шук і за­мовк. І Ме­ла­ся не роз­мов­ля­ла більше ні з ким, на­ду­лась, а на Ми­шу­ка навіть і не ди­ви­лась. Во­на на­су­пи­ла бро­ви й мовч­ки пи­ла чай. З тем­них очей не­на­че ви­зи­рав су­во­рий батьківський пог­ляд, який бу­вав у батька в той час, ко­ли він був чимсь стур­бо­ва­ний або збу­ре­ний. Ми­шук ба­ла­кав ве­се­ленько, оповідав за знай­омих ки­ян і все ско­са пог­ля­дав на Ме­ла­сю: він ба­чив, що на її чолі хма­риться, не­на­че на­со­ву­ються все чорніші та сумніші хма­ри, і пе­ред­по­чу­вав, що не­за­ба­ром бу­де або туч­ний дощ, або й страш­на за­ли­ва, кот­ра ро­бить прірви в греб­лях.

Некрашевич, на­пив­шись всмак чаю, за­раз од'їхав. Старі пішли по­раться. Ме­ла­ся зос­та­лась з Ми­шу­ком і все сиділа мовч­ки, на­пин­дю­чив­шись та на­дув­шись.

- Ти був у Києві, і я бу­ла, та тільки оце по­зав­чо­ра вер­ну­лась до­до­му, - ска­за­ла Ме­ла­ся з лу­ка­вим осміхом.

- Невже ти бу­ла в Києві! Не пой­му віри. Це ти, ма­буть, піднімаєш ме­не на смішки, що я так дов­го зад­ляв­ся в Києві.

- Ба бу­ла й те­бе ба­чи­ла. Ти де­сять день справ­ляв якусь там сірту­чи­ну й жи­лет­ку, а я гу­ля­ла в Ша­то нап­ро­па­ли та бен­ке­ту­ва­ла на ве­ранді в кур­залі сли­ве що­ве­чо­ра аж до біло­го дня, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся.

- Це ти жар­туєш. Еге, ти сер­диш­ся, що я так дов­го за­га­яв­ся в Києві? Прав­да, ти тро­хи сер­диш­ся на ме­не? Але не я ви­нен, а кра­вець та й… Нек­ра­ше­вич. То він чеп­ляв­ся до ме­не та дов­го не пус­кав. Та й нас­тир­ли­ва ж це лю­ди­на, отой гультяй!

- Кравець та Нек­ра­ше­вич, та ре­жи­сер з опе­рет­ки, та ще хтось, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся ніби наз­до­гад.

- Який це ре­жи­сер з опе­рет­ки? Чо­го б це він був при­чи­ною моєї за­гай­ки в Києві? - спи­тав з ди­ва Ми­шук.

- А то­го, що не пус­кав те­бе та все ба­вив бен­ке­та­ми на ве­ранді в Шаті в то­ва­ристві гар­них гультяй­ок-співа­чок. А ба, я бу­ла в Києві!

Мишук закліпав очи­ма, якось за­мор­гав бро­ва­ми й віями од здо­гадів.

- Це, ма­буть, тобі пи­са­ла Лю­ба за ці усякі майські гу­лян­ки в Шаті, а ти й ме­не ту­да при­лу­чи­ла, - ска­зав Ми­шук, тро­хи зам'явшись та за­ме­ту­шив­шись на стільці.

- Яка там Лю­ба пи­са­ла. На свої очі ба­чи­ла! - ска­за­ла Ме­ла­ся і вту­пи­ла в йо­го ли­це свої ясні до­пит­ливі очі.

- І охо­та ж тобі піднімать ме­не на сміх та жар­ти. Я вто­мив­ся од біга­ни­ни, здо­ро­жив­ся, ізнемігся, а во­на з жар­та­ми.

- Добре здо­ро­жив­ся. Ще б пак не зне­мог­тись, бен­ке­ту­ючи в Шаті сли­ве що­ве­чо­ра, по­ки й по­ча­ло дніти над­ворі. Та ще в та­ко­му приємно­му то­ва­ристві, як Камілла-Ди­во, та якась чор­ня­ва пан­на з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, та німець ре­жи­сер, що сиділи ок­ро­ми од публіки в кут­ку за опрічним сто­лом…

«Одже, ма­буть, лу­ка­ва Лю­ба ба­чи­ла ме­не на ве­ранді та й за все чис­то нашк­ря­ба­ла оцій ду­ринді в листі», - ду­мав Ми­шук і по­чав од здо­гадів ло­ви­ти гу­ба­ми сво­го ву­са та смок­тать йо­го.

- Це тобі хтось на­дер дерті пе­ром з Києва, на­мо­лов бре­хеньок. Ве­че­ря­ли ми раз з Нек­ра­ше­ви­чем на ве­ранді - це прав­да. Але за яких це Камілл-Див та акт­рис з ви­со­ки­ми бро­ва­ми нап­лес­ка­ли тобі? Мо­же, десь побіч нас і сиділи якісь співач­ки чи акт­ри­си. Чи то ж пак їх ма­ло там веш­тається на ве­ранді. Там де не сту­пи, то й нас­ту­пиш на хвіст якій-не­будь Каміллі-Ди­ву. Лю­ба ме­ле! ме­ле й ше­ре­тує тобі нісенітни­цю, а ти й віри пой­ня­ла, бо ду­же ймовірна зро­ду.

І він при­су­нувсь до Ме­ласі ближ­че, об­няв її за шию й хотів цмок­нуть у чо­ло. Ме­ла­ся рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву й од­су­ну­ла далі од йо­го сво­го стільця.

- Я, мо­же, і ймовірна, але те­пер ти в ме­не обез­довіре­на лю­ди­на! - крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Та чо­го це ти дур­но кри­чиш на ме­не! Це тобі хтось по­набріху­вав на ме­не. Хто б це був та­кий? - пи­тав Ми­шук, по­то­па­ючи дум­ка­ми в здо­га­дах та заздріван­нях.

• Предыдущая
• 53/64
• Следующая