Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/64
• Следующая

«Постать дос­то­ту та­ка пос­тав­на та по­каз­на, як і в Ліди­но­го Яко­ва Ула­се­ви­ча. Але цей нез­най­омий кра­сунь ще кра­щий, бо чор­ня­вий: ма­буть, пал­кий на вда­чу й на ко­хан­ня…» - ду­ма­ла Ме­ла­ся й знов по­ча­ла при­див­ляться до то­го пос­тав­но­го кра­су­ня.

Красунь знов став не­по­руш­не і вти­рив очі в якусь ло­жу. Ме­ла­ся дов­го при­див­ля­лась до йо­го об­лич­чя. І їй зда­лось, що во­на ди­виться на якусь ху­дож­ню кар­ти­ну, заск­ле­ну склом в чу­до­вих ра­мах. Кра­сунь ніби ди­вив­ся на неї крізь скло, і че­рез те йо­го кра­са бу­ла ще мрійніша й делікатніша. Він за­ба­ла­кав до ко­гось, не по­ру­шив­ши го­ло­вою. І Ме­ласі уяви­лось, ніби та пиш­на пос­тать на кар­тині ожи­ла, за­го­во­ри­ла без слів, без згу­ку. Ву­са за­хи­ли­та­лись, за­во­ру­ши­лись. В Ме­ласі аж дух за­би­ло й за­хо­пи­ло ніби од ча­ду нар­ко­тич­них па­хощів.

«Треба бу­де до­кон­че, безп­ремінно до­пи­таться, хто він, що так од­ра­зу при­пав мені до впо­до­би. Я та­ки вибіжу в ант­ракті та, без со­ро­му каз­ка, піду на­зирці за ним, бу­ду вивіду­ва­ти та пи­тать в кож­но­го, з ким зострінусь», - ду­ма­ла Ме­ла­ся.

Мелася че­рез си­лу вже ди­ви­лась на сце­ну, лед­ве ви­сиділа до кінця дії. Усе пе­ред нею ніби збляк­ло й при­па­ло пи­лом або мря­кою: і квітчасті ярі уб­ран­ня на ар­тис­тах, і яс­не сяй­во ніби дня на сцені, і са­ма роз­мо­ва ар­тистів, і са­ме їх гран­ня й співи.

Завіса впа­ла. Зап­лес­ка­ли в до­лоні. Пар­тер за­ко­ли­вав­ся. Ме­ла­ся схо­пи­ла­ся з місця, про­жо­гом побігла на­низ і про­тов­пом вбігла в пар­тер. Але там во­на вже не знай­шла кра­су­ня. Тоді во­на вер­ну­лась і побігла блу­кать по дов­ге­лецьких ко­ри­до­рах та при­див­ляться до на­тов­пу панів та па­ничів.

Коли це нес­подіва­но при одній по­во­ротці в ко­ри­дорі во­на стик­ну­лась з своєю давньою знай­омою, Марією Павлівною Мар­ко­вицькою. Ця Мар­ко­вицька не ду­же дав­но вий­шла заміж у Києві за док­то­ра, про­жи­ла з ним років зо два, а потім, як до її чо­ловіка приїхав в гості йо­го то­ва­риш десь зда­ле­ка, аж з Ура­лу, чи що, й про­був в йо­го в гос­тях тиж­день, во­на по­таєнці втек­ла вкупі з тим гос­тем, кот­рий навіть не поп­ро­щав­ся з то­ва­ри­шем. Док­тор знай­шов тільки по­ки­ну­ту на столі за­пис­ку од неї, щоб він її не сподівавсь і не ждав, і не шу­кав, бо він для неї став нес­по­доб­ний, і що во­на бу­де щас­ливіша з йо­го дру­гом, ніж з ним.

- Це ви, Маріє Павлівно? Де це ви взя­лись? Ви ж бу­ли виїха­ли десь на Урал, чи що, бу­ли зник­ли нес­подіва­но для всіх і для ме­не, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

- Була зник­ла з Києва, та й знов, як ба­чи­те, ви­ник­ла. Я по­ки­ну­ла й сво­го дру­го­го чо­ловіка, як і пер­шо­го, бо він був та­ке ж ле­да­що, та­ка ж нікчемність, як і пер­ший. Цур їм, пек їм обом! Не­ма в світі кра­ще, як вольна во­ля од та­кої дру­жи­ни; кра­ще од усього, як своя во­ленька во­лить в усьому. «Він ме­не цмок та лап, а я йо­го штовх та пхиць», як ка­жуть се­ля­ни.

- Он як! Ко­ли так, то я му­шу приз­наться вам, що й я оце не­дав­неч­ко да­ла пхиць своєму Ми­шу­кові, по­ки­ну­ла й своє ле­да­що та й по­чу­ваю, що мені без йо­го і вольніше, і якось догідніше. Не­упо­доб­ний він мені та й годі! Цур йо­му! - ска­за­ла ве­се­ленько Ме­ла­ся. - Ходім же в фойє та вип'ємо по чарці ви­на за свою вольну во­лю та за виз­во­лен­ня од на­ших неп­риємних чо­ловіків, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- То й ходім! - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька і, крут­нув­шись ніби на самій одній п'яті, по­вер­ну­ла на­зад до фойє.

Марковицька бу­ла ви­со­ченька на зріст, су­хор­ля­ва й тон­ка, не­на­че горст­ка матірки. Але її ма­ленька бліденька го­лов­ка бу­ла кла­сич­ної кра­си, а сли­ве чорні оч­ки горіли та­ки­ми їскра­ми, що ча­ру­ва­ли сли­ве всіх па­ничів. Щось надз­ви­чай­но при­над­не бу­ло роз­ли­те в її очах, чор­них тон­ких дов­гих брівках, в су­хор­ля­во­му з тон­ки­ми делікат­ни­ми пруж­ка­ми об­личчі.

- Де ж ви, Ма­ру­сю, знай­шли собі при­шиб в Києві? - спи­та­ла Ме­ла­ся на ході.

- Та в своєї ж ста­ро­давньої ба­бусі. Жи­ве-жи­ве ота по­рох­ня й ніяк не спро­мо­жеться пе­реб­ра­ти­ся на той світ. Та я маю, окрім неї й її за­собів, свій влас­ний засіб. Я цим не жу­рю­ся й не кло­по­чусь, жи­ву й жур­би не знаю, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

Вони ввійшли в фойє, де стісне­но сто­яли й скрізь веш­та­лись ку­па­ми па­ни й панії. Ме­ла­ся й Мар­ко­вицька про­тов­пом ки­ну­лись в гу­ща­ви­ну, про­тис­лись че­рез стов­пи­ще, з ве­ли­кою труд­нацією промк­ну­лись до столів, взя­ли з при­лав­ка по чарці ви­на в ру­ки, зу­мис­не й по­каз­но підня­ли чар­ки вго­ру, цок­ну­лись і ви­пи­ли якось по-па­ничівсько­му, якось роб­ле­но, уда­ва­но. Усі звер­ну­ли на їх ува­гу. Панії здвиг­ну­ли пле­чи­ма: не­доб­ра сла­ва про Мар­ко­вицьку вже встиг­ла розійтись по Києву, мов лу­на, пішла по всіх-усю­дах.

Людей не­за­ба­ром ста­ло обрідно. Нес­подіва­но з две­рей, не­на­че Мефісто­фель на сцені, ви­ник той чор­ня­вий кра­сунь, кот­ро­го Ме­ла­ся наг­ляділа з бал­ко­на в пар­тері.

- Хто це та­кий, отой пиш­ний та чор­ня­вий? - спи­та­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

- Та це ж Пет­руш­ка. Пет­ро Ми­хай­ло­вич Ма­линкін, мій ду­же да­ле­кий ро­дич, який­сь брат в третіх чи в чет­вер­тих; але я ро­да­юсь з ним і досі та й він ро­дається зо мною й не за­бу­ває ме­не; сло­вом ска­за­ти - ку­зен.

- Aгa! це той, що ви все бу­ло з ба­бу­сею потріпуєте яко­гось Пет­руш­ку, а мені чо­мусь все бу­ло уяв­ляється пет­руш­ка в юшці? - спи­та­ла в неї Ме­ла­ся.

- Оце ж він і єсть той Пет­руш­ка, тільки не в юшці, як ба­чи­те! Він слу­жив в Пе­тер­бурзі, а це вже да­ли йо­му більший чин і пос­ла­ли на провінцію на кра­ще місце. Про­текція попх­ну­ла йо­го доб­ре вго­ру, бо в нас без про­текції не підеш вго­ру, - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Ма­ру­ся й поп­рос­ту­ва­ла до то­го Пет­руш­ки, поз­до­ров­ка­лась з ним і за­повісти­ла йо­го Ме­ласі.

- Я вже ба­чи­ла вас з бал­ко­на, як ви зо­ри­ли по ло­жах в бінокль, - ска­за­ла Ме­ла­ся і вти­ри­ла в йо­го вид свої ви­ряч­ку­ваті очі, див­ля­чись на йо­го ду­же вваж­ли­во.

- От я й ра­дий, що ме­не да­ми приміча­ють і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби но­вик, хоч я сам та­ки київський з діда з прадіда, - ска­зав Ма­линкін ни­зо­вим ба­сом, кот­рий дзвенів та гув ти­хо, але гуч­но, як ба­со­ва стру­на дзве­нить на чу­до­во­му ро­ялі.

Мелася те­пер ма­ла змо­гу зблизька роз­ди­виться на мо­ло­до­го па­ни­ча.

«Такий дос­то­ту пиш­ний, як Лідин Ула­се­вич, тільки чор­ня­вий. А які чу­дові блис­кучі очі! Які гарні ма­ли­нові вип­нуті ус­та та ще й з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині! Який низький гуч­ний приємний і ти­хий го­лос! Ввесь хист, уся вро­да Ліди­но­го Ула­се­ви­ча. І вид не та­кий гост­рий, ли­си­чий, як у мо­го пас­куд­но­го Ми­шу­ка. Че­рез об­лич­чя то­го Ми­шу­ка усі гост­ро­виді па­ничі зда­ються мені вов­ка­ми або ли­си­ця­ми з вузьки­ми гост­ри­ми па­ще­ка­ми та ще­ле­па­ми. А в цього кра­су­ня ли­це ши­ро­ченьке. Як він підхо­де під мій мрійний іде­ал кра­си, за який я ма­ри­ла ще сли­ве змал­ку, який мені навіть ча­сом при­вид­жу­вав­ся у сні!»

- Марусю! зайдіть оце після спек­так­лю до ме­не ча­ювать. Та й вас про­сю вкупі з ва­шою ку­зин­кою, ко­ли не пи­ли ще й досі вечірнього чаю, - про­си­ла Ме­ла­ся по­хап­цем на про­щанні з па­ни­чем.

- Добре! зай­ду з охо­тою та по­ба­ла­каємо, бо ми ж те­пер обидві со­лом'яні удо­ви, то наші інте­ре­си спільні, - ска­за­ла Мар­ко­вицька.

- І я зай­ду з охо­тою з своєю ку­зи­ною, ко­ли це не об­важ­нить вас, - про­мо­вив Пет­руш­ка.

- Мені це бу­де приємно. Ця ва­го­та мені навіть ду­же приємна в моїй са­мо­тині, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся. - Трош­ки по­ба­ла­каємо та роз­ва­жи­мо се­бе, бо, знаєте, після те­ат­ру ще дов­генько чо­гось зос­тається в душі те­ат­ральна нап­ра­ва і все чо­мусь бе­ре хіть ба­ла­ка­ти за ар­тистів й ви­явить свої дум­ки, гад­ки та пог­ля­ди і на п'єсу, і на гран­ня ар­тистів: од­ним сло­вом, ще хо­четься про­дов­жи­ти на хви­ли­ну ніби спек­такль, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

• Предыдущая
• 58/64
• Следующая