Ніч на Дніпрі - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая

Під пок­ри­ва­лом ночі Дніпро зда­вав­ся надз­ви­чай­но ши­ро­ким. Обид­ва плис­ко­ваті бе­ре­ги бу­ли неп­римітні. Мені зда­ва­лось, що ми вис­ко­чи­ли в мо­ре. Зорі по­ча­ли хо­ва­тись. Во­ни зга­са­ли по­одинці неп­римітне. Місяць підняв­ся вго­ру, по­мен­шав і став жов­то­га­ря­чий. Кру­гом ду­ба за­лисніли дрібне­сенькі хвилі. Місяць ко­тив­ся все ви­ще та ви­ще,- яс­не пле­со шир­ша­ло й дов­ша­ло на хви­лях, і не­за­ба­ром прос­тяг­ло­ся по хви­лях дов­гою срібною стеж­кою, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Дніпро вис­ту­пив з тем­ря­ви, не­ви­раз­но й не­яс­но об­ме­жо­ва­ний бе­ре­га­ми. Але все ще зда­ва­лось, що ті бе­ре­ги десь да­ле­ко-да­ле­ко! І мої дум­ки пе­ре­летіли в якісь невідомі краї; мені зда­ва­лось, що я пли­ву по якійсь ве­ле­тенській річці, де лед­ве мріють бе­ре­ги, да­ле­ко од рідно­го краю. Од чов­на розс­те­ли­лась по дрібних хвильках ніби ска­тер­ка, дов­га-пре­дов­га без кінця, по­си­ла­на зо­ло­том, та сріблом, та іскра­ми. Ті іскри во­ру­ши­лись, мов живі, ми­готіли, пе­ре­си­па­лись та во­ру­ши­лись на воді.

Надворі ти­хо, аж мерт­во. Навіть не бу­ло чуть, як вес­ла во­ру­ши­лись в греб­ках та ук­лю­чи­нах і ля­га­ли плис­ком на во­ду. Місяць ви­со­ко підняв­ся на не­бо, і виг­ляд став ніби фан­тас­тич­ний. Зо­ло­та, ши­ро­ка та дов­га, ніби жи­ва сму­га все во­ру­ши­лась. Мені зда­ва­лось, що з то­го зо­ло­то­го пле­са от-от вир­нуть якісь фан­тас­тичні при­вид­дя або зе­ле­но­окі ру­сал­ки, за­ку­та­ються в ти­хий світ міся­ця й заспіва­ють див­ни­ми го­ло­са­ми див­них пісень, яких ніко­ли й не чу­ло людське ву­хо.

З чор­но­го бо­ру не­на­че вис­ко­чи­ла здо­ро­ва ран­ня зірка й заст­ряг­ла в небі над чор­ною сму­гою в імлі. Вже по­чи­на­ло зо­ря­ти. Зірка ніби по­тяг­ла за со­бою з бо­ру ро­же­вий то­не­сенький та про­зо­рий сер­па­нок. Во­на за­ми­готіла ніби сріблом та діаман­та­ми, не­на­че кліпа­ла зас­па­ни­ми очи­ма. Пов­ний місяць висів сли­ве се­ред не­ба й лив жов­тий зо­ло­тис­тий світ. З пра­во­го бе­ре­га го­ри наб­ли­жа­лись до Дніпра; їх бу­ло вид­ко ви­раз­но, сли­ве як удень. Бу­ло вид­ко яри й вузькі до­ли­ни з сад­ка­ми, з біли­ми дом­ка­ми, з ха­та­ми. Тахлі в вікнах скрізь за­лисніли зе­ле­ну­ва­тим світом. На го­рах, на зо­ло­тих ба­нях та хрес­тах лиснів ти­хий од­лиск. Ти­хо на го­рах, мерт­во в бал­ках та до­ли­нах. Нігде ні згу­ка! Не чуть навіть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Але як гар­но, яка пиш­но­та навк­ру­ги! Усе стоїть об­ли­те зе­ле­но-жов­тим сяєвом, ніби за­ча­ро­ва­не й скам'яніле, не­на­че на­мальова­не на по­лотні. Кру­гом міся­ця не­бо та­ке яс­не, не­на­че во­но світи­лось наскрізь.

То бу­ла див­на, пиш­на ніч! До­ки жи­ти­му, те­бе не за­бу­ду. Ніко­ли ти не зник­неш з моєї пам'яті,- та­ка ти бу­ла гар­на та пиш­на, не­на­че я по­ки­нув зем­лю й пе­ре­летів в який­сь па­лац, чуд­но й чу­до­во ося­яний, за який оповіда­ють в каз­ках. Ко­ли в уяві давніх греків бу­ли такі Єли­сей­ські по­ля, де по­ход­жа­ють душі по­етів та філо­софів; ко­ли бу­ло та­ке підзем­не Плу­то­но­ве царст­во, де про­бу­ва­ли Про­зерпіна й Еврідіка, то це ж бу­ли пишні по­ля, бу­ло пиш­не царст­во, мрійне, фан­тас­тич­не; пиш­не, хоч і мерт­ве, все в півто­нах та сутінках, з ти­хим не різким блис­ком, з своєю оригінальною кра­сою й по­езією, з яко­юсь по­етич­ною од­лич­кою од різких тонів яс­но­го со­няч­но­го дня.

А наш чо­вен все летів, як стріла, са­мою се­ре­ди­ною річки по бист­рині. Чо­вен лед­ве ко­ли­вається. Ме­не сон не бе­ре. Мрії нев­пин­но сно­ви­га­ють в уяві й про­га­ня­ють сон­но­ту й дрімо­ту з очей. Не­за­ба­ром пиш­на ніч по­га­си­ла й мої мрії, бо і вгорі, й на­ни­зу, і на землі, й на воді все ста­ло однією мрією: то, пев­но, бу­ла мрія не­ба, усього світо­во­го жи­вот­тя. Це бу­ла не ніч яс­на та про­зо­ра, а не­на­че гли­бо­ка ду­ма са­мо­го бо­га, мрія й ду­ма йо­го твор­чої си­ли, як сот­во­ри­ти ще кращі нові світи… Си­ли не­бесні не­на­че вга­му­ва­лись од ден­ної праці й од­по­чи­ва­ли в мріях тієї див­ної, ніби не­зем­ної ночі, за­ко­ли­хані в спо­кої.

А яс­на сму­га на воді все шир­шає, більшає та дов­шає, стає зо­ло­тим пле­сом, ся­гає вже впо­довж Дніпра, не­на­че зо­ло­та до­ро­га в який­сь рай, в якесь мрійне царст­во. Зо­лоті дрібні хвильки дри­жать, пе­ре­ли­ва­ються, мов жи­ве срібло. Чо­вен пли­ве тим зо­ло­тим шля­хом. По­зад чов­на тем­на, аж чор­на бе­зод­ня. Зо­ря по­ко­ти­лась в не­бо й ося­яла круг ко­ло се­бе. От-от поч­не вже світа­ти. Мені вже вид­ко, як по обид­ва бе­ре­ги ніби ви­ни­ка­ють з во­ди ло­зи, суспіль об­ни­зав­ши плис­ко­ваті бе­ре­ги. Десь у ло­зах та в вер­бах за­пи­ща­ла од­на ран­ня пташ­ка, за нею дру­га. І од­ра­зу бе­ре­ги не­на­че про­ки­ну­лись, ожи­ли, од­ро­ди­лись. Скрізь в ло­зах за­ще­бе­та­ли пташ­ки, спо­чат­ку ти­хо, ніби спро­сон­ня, а далі го­лосніше та гучніше. Усі вер­би й гаї на обох бе­ре­гах ніби затріща­ли й за­ще­бе­та­ли. Яка си­лен­на-си­ла то­го птаст­ва! Зда­ва­лось, що тих співух-пта­шок стільки, скільки на бе­ре­гах кущів та гілок на вер­бах. Ни­ми аж кишіли вер­би та ло­зи! Гу­ки по воді йдуть да­ле­ко, роз­ля­га­ються го­лосніше, ніж по землі. Ще­бет на­че си­пав­ся кру­гом чов­на по воді й тріщав та дзвенів, як стру­ни на гус­лях. Скільки то­го співу та ще­бе­ту! Та­ким гу­ком гу­де усе се­ло, ко­ли во­се­ни ча­сом бу­ває ра­зом ба­гацько весіллів, або на різдво, ко­ли по усіх кут­ках на селі чу­ти співи ко­ляд­ників. Пташ­ки, не­на­че друж­ки ранньої зорі, сла­ви­ли співа­ми свою за­ру­че­ну мо­ло­ду.

Пливли ми вже дов­го. Най­няті гребці по­то­ми­лись і ку­ня­ли над ук­лю­чи­на­ми. В усіх но­ги од сидні отерп­ли. Усі дріма­ли, бо час був ду­же пізній. На де­кот­рих на­по­ля­гав сон. Вже й роз­мо­ва ніко­му не йшла на дум­ку. Усі мов­ча­ли, не­на­че за­си­па­ли.

- А да­вай­те лиш прис­та­не­мо чов­на­ми до бе­ре­га та розімне­мо но­ги на тих задніпрянських лу­ках у лузі! - гук­нув Ло­ма­ковський.

- А справді, знайдім десь при­шиб, щоб бу­ло не ду­же мілко та грузько, та й по­хо­ди­мо тро­хи, бо я от-от не­за­ба­ром зас­ну,- обізвавсь ве­се­лий Бе­ренш­тамський.

Гребці по­вер­ну­ли до бе­ре­га й знай­шли доб­рий при­шиб під осо­ко­ра­ми й ло­за­ми. Чов­ни за­шипіли по піску, не­на­че гу­са­ки, і вріза­лись в піску­ва­ту бе­ре­жи­ну. Ми повс­ка­ку­ва­ли на вог­кий бе­рег. Но­ги груз­ли в теп­лий пісок по кісточ­ки. Усі не­на­че по­ши­лись в ло­зи, мов зайці, й по­хо­ва­лись. Над ло­за­ми ма­ня­чи­ли тільки го­ло­ви в жов­тих со­лом'яних бри­лях ви­со­ких на зріст Ло­ма­ковсько­го та Бе­ренш­тамсько­го; їх пос­татів бу­ло не вид­ко, тільки дві го­ло­ви в яс­них со­лом'яних бри­лях не­на­че плив­ли по­над ло­за­ми. Ми за­раз вий­шли на ши­ро­ку без міри лу­го­ви­ну. Ще­бе­тан­ня пта­шок не вга­ва­ло. Ло­зи й кущі не­на­че співа­ли й ще­бе­та­ли нам з усіх-усюдів.

Продравшись че­рез пер­шу гу­ща­ви­ну ліз, ми вис­ко­чи­ли на простір сіно­жатів.

Ясний місяць світив по­зад нас. Пе­ред на­ми ік півночі не­бо бу­ло тем­не, сли­ве чор­не. Де-не-де на йо­му лед­ве бли­ма­ли зіроч­ки. Під не­бом за лу­га­ми чорніла сму­га бо­ру, не­на­че сто­яла чор­ною стіною го­ра. По один бік ши­ро­ких лук сто­яли суцільним ряд­ком ви­со­чезні осо­ко­ри й ду­би цілою, ніби суцільною ма­сою, мов скелі на­че десь в Альпах. Во­ни бу­ли в тіні й кла­ли од се­бе тінь на лу­ку. По дру­гий бік лу­ки стир­ча­ли ок­ро­ми ку­пи дубів та осо­корів, ніби нарізні скелі, яс­но об­литі місяч­ним промінням. По лу­ках скрізь бу­ли роз­ки­дані нарізно старі гіллясті ду­би, не­на­че стир­ча­ли темні се­редньовікові баш­ти. І над лу­кою ви­со­ко-ви­со­ко в небі висіла не то зак­руг­ле­на сте­ля, не то склепіння, об­би­те чор­ним ок­са­ми­том.

І знов ста­ла в моїй душі нап­ра­ва мрійна. Знов ле­тять мої ду­ми й мрії в якісь невідомі краї.

Чи це ве­ле­тенський каз­ко­вий па­лац, за­ли­тий фан­тас­тич­ним світом, чи то, мо­же, див­ний парк десь на ост­рові Зе­ландії або в Гол­ландії на плис­ко­ва­тих вог­ких зе­ле­них ни­зи­нах, суспіль ніби вкри­тих віковічни­ми пар­ка­ми? І я сподіва­юсь, що от-от не­за­ба­ром вип­ли­нуть з-за скель та осо­корів довгі ряд­ки ру­са­лок і, поб­рав­шись за ру­ки, підуть у та­нець по­над сіно­жа­тя­ми, не зги­на­ючи вер­шечків тра­ви та па­ху­чих польових ва­сильків… Чи, мо­же, то в царстві тінів Єли­сей­ські по­ля, де од­по­чи­ва­ють душі ге­роїв та геніїв, об­литі ти­хим мрійним, не­яс­ним світом? мені чо­гось уяв­ляється царст­во Плу­то­на десь під зем­лею, обс­тав­ле­не сум­ни­ми го­ра­ми, ске­ля­ми з чор­ни­ми пе­че­ра­ми. І здається, що мої очі от-от десь на ске­лях вгля­дять чер­во­но-кров'яне світло, де стоїть трон Плу­то­на, де зна­хо­диться зо­ло­тий та срібний па­лац Про­зерпіни й Еврідіки. Бе­ренш­тамський по­чав пісню ви­со­кий те­но­ром і завів ви­сокі трелі та дрібні пе­ре­ли­ви, як співа­ють тре­ля­ми пас­ту­хи в Альпах. Чи не Ор­фей це ма­нить і кли­че до се­бе Еврідіку, блу­ка­ючи в Аїді?

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая