Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/47
• Следующая

Цей нас­тир­ли­вий одвідач увійшов в по­кої й приніс та­ку звістку, що один з київських про­то­попів по­мер, а дру­гий ов­довів, а од­но­го сусіда ски­ну­ли з бла­го­чин­но­го.

- Чи в вас вже го­то­вий са­мо­вар? - спи­тав­ся о. Ар­темій в гос­по­да­ря.

- Мабуть, вже го­то­вий. От за­раз спи­таю в клюш­ниці, - ска­зав з роз­тя­гом хрип­ким го­ло­сом о. Пор­фирій, на­ки­да­ючи на се­бе каф­тан на­опаш­ки і ви­хо­дя­чи в сто­ло­ву, де вже сто­яв на столі са­мо­вар.

- Вже го­то­вий. Про­шу до сто­ло­вої, а я тим ча­сом вми­юся та тро­хи при­че­пу­рюсь, - го­во­рив о. Пор­фирій.

О. Ар­темій всту­пив до сто­ло­вої. Клюш­ни­ця увійшла, на­ли­ла йо­му ста­кан чаю. О. Пор­фирій хап­ком вмив­ся, за­че­сав на швид­ку ру­ку свої ко­си рідким ме­талічним гребінцем, пе­рех­рес­тив­ся, про­чи­тав на ході «Отче наш» і ввійшов до сто­ло­вої.

- Куди це ви так спо­за­ран­ку їзди­ли? - спи­тав він в о. Ар­темія.

- Та це бігав до Кор­су­ня за уся­ки­ми ха­зяй­ськи­ми за­куп­ка­ми та ду­маю: забіжу на ча­сок до вас та роз­пи­таю, чи не чуть яких но­ви­нок. Ви все-та­ки міська лю­ди­на, ближ­че жи­ве­те од вок­за­лу і… од о. Са­ви.

- А о. Са­ва вже роз­по­чи­нає бу­ду­вать но­ву церк­ву, - про­мо­вив о. Пор­фирій. - Ще торік чи, ли­бонь, по­за­торік підла­буз­нивсь до кон­сис­торських уря­довців, ви­ка­ню­чив собі в кон­сис­торії про­сильну кни­гу, пос­лав по се­лах дідів: діди на­жеб­ра­ли пашні та гро­шей, а о. Са­ва з нічо­го та й зро­бить щось, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- О! він хоч вис­вя­тивсь на по­па з дяків, але з йо­го ми­тець на всі ру­ки! Що ж тут у вас чуть но­во­го? - спи­тав о. Ар­темій.

- Нічого та­ко­го. В Бо­гус­лаві кра­мар Ав­рум наг­ло вмер, цеб­то повісив­ся, - ска­зав о. Пор­фирій.

- Невже! Ото ди­во! Здо­ро­вий був чо­лов'яга, зовсім здо­ро­вий; і крам­ни­цю доб­ру мав. Царст­во йо­му не­бес… - про­хо­пив­ся о. Ар­темій і вже пок­лав пуч­ку на чо­ло, щоб пе­рех­рес­титься. - Чи то пак… Тро­хи не пе­рех­рес­тив­ся за жи­да. Та вже де він бу­де на тім світі, там і бу­де. Зем­ля над ним пе­ром! З якої ж то при­чи­ни він повісивсь? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій.- Чи не збанк­ро­ту­вав ча­сом?

- Хто йо­го знає! Не мо­же бу­ти: він ба­га­тенький, а втім, хто знає чу­жу ки­ше­ню! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Доктори хотіли по­роть Ав­ру­ма, а жи­ди підня­ли ґвалт, сли­ве бунт: так і обс­та­ли хма­рою Ав­румів дім. Да­ва­ли док­то­рові ха­ба­ра сто кар­бо­ванців, щоб не по­ров, а він не взяв; тоді во­ни всу­ну­ли йо­му ха­ба­ра двісті кар­бо­ванців: він узяв і доз­во­лив по­хо­вать Ав­ру­ма.

- Двісті кар­бо­ванців дур­нич­ки, з доб­ро­го ди­ва! От нам ніхто не дасть двісті кар­бо­ванців дур­но, - го­во­рив о. Ар­темій.

- Авжеж не дасть дур­но! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Та це й усі ваші но­вин­ки? - до­пи­ту­вав­ся о. Ар­темій, до­пи­ва­ючи дру­гий ста­кан чаю.

- Усі,- обізвав­ся о. Пор­фирій апа­тич­но, ніби спро­сон­ня.

- Ой, час мені до­до­му! Тре­ба поспішать! В ме­не вже сійба по­чи­нається. Ро­бо­ти, ро­бо­ти! Ой, тру­дов­ни­ки ми, тру­дов­ни­ки, а ко­ристі з тієї праці, як кіт нап­ла­кав,- го­во­рив о. Ар­темій.

- Та по­сидьте-бо! Який же ви спішний! Приїха­ли - не­на­че вог­ню вхо­пи­ли чи по­зи­чи­ли. Як же ви те­пер жи­ве­те з своїм во­лос­ним го­ло­вою та пи­са­рем? Я од своєї сільської стар­ши­ни дер­жу се­бе як­мо­га далі та ос­то­ронь, для спо­кою. Ніко­го не зачіпаю, щоб і ме­не ніхто не зачіпав, - го­во­рив о. Пор­фирій.

- Одже ж те­пер наш пи­сар став по­ряд­ний чо­ловік. Ко­лись пе­редніше гор­ду­вав мною. А те­пер став при­хильний та доб­рий до ме­не. Я йо­го, знаєте, зап­ро­сив кільки раз до се­бе, зап­ро­сив і пи­сар­шу, по­час­ту­вав на­лив­кою та доб­рим спо­ти­ка­чем, і пи­сар став та­кий доб­рий, хоч в ву­хо бгай! А пи­сар­ша - чу­до­ва лю­ди­на! Все-та­ки во­на доч­ка не­дав­но ви­пе­че­но­го діди­ча, ба­читься в батька з пан­ка­ми, наб­ра­лась кра­щих ма­нер, об­тер­лась, обшліфу­ва­лась. Да­ма, та й годі! ще й ве­се­ла до то­го.

«Що це та­ке? Пе­редніше ко­лись звав пи­са­ря ан­тих­рис­том, ан­ци­бо­ром, а це вже чо­мусь аж пе­рех­ва­лює. Щось є! Ма­буть, якась політи­ка за­хо­дить в йо­го з пи­са­рем», - по­ду­мав о. Пор­фирій.

- А це ми вчо­ра свя­ти­ли млин на Росі. Ха­зяїн з своєю спілкою да­вав не обід, а цілий бен­кет, - до­дав о. Ар­темій, - на бен­кеті бу­ла уся на­ша інтелігенція; навіть мою ста­ру зап­ро­си­ли.

- А ще ж не встиг­ли по­ла­яться ці спільни­ки? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні. Бу­ло б ду­же вже за­рані. Бу­вай­те ж здо­рові, от­че Пор­фирію, та й нас не за­бу­вай­те! Ой, опізнив­ся! - крик­нув о. Ар­темій і, вхо­пив­ши в ру­ки шап­ку, по­хап­цем шуг­нув у двері, не­на­че втікав, і, на­че та пти­ця, що ки­дається ку­лею в вікно, вибіг з до­му, ско­чив на ле­генький візок і побіг до­до­му.

Тимчасом, як о. Ар­темій справ­ляв­ся з за­куп­ка­ми, до­ма в йо­го од­бу­вав­ся ве­ли­кий гар­ми­дер. І ма­ти й доч­ка при­би­ра­ли в кімна­тах, звеліли ви­мить чис­тенько підло­гу, по­ви­ми­ва­ли чис­то вікна. По­ра­лась най­мич­ка, по­ра­лась Су­са­на Уласівна, а Ва­тя пра­цю­ва­ла з надз­ви­чай­ним зад­ля неї зав­зят­тям: пос­ти­ра­ла скрізь по­рох з ме­белі, ви­тер­ла шиб­ки, пішла в са­док, нар­ва­ла квіток, зро­би­ла два бу­ке­ти: один пос­та­ви­ла на п'яніні, дру­гий на столі. Приїхав о. Ар­темій і привіз провізію. В кімна­тах за­па­ну­ва­ла ти­ша; а в пе­карні по­чав­ся гар­ми­дер, не­на­че пе­ред весіллям. Там го­ту­вав­ся смач­ний та трив­ний обід.

Ватя приб­ра­лась в літню ле­геньку ря­беньку сук­ню, зав'яза­ла шию ма­ли­но­вою ок­са­ми­то­вою стрічкою й сподіва­лась Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на тро­хи зблідла на ви­ду. І палкі мрії, і три­во­га, і сподіван­ня, і га­ря­че ко­хан­ня - все це роз­тор­са­ло її нер­ви. Во­на то сіда­ла на ка­напі в гос­тинній з книж­кою, то сіда­ла за п’яніно й по­чи­на­ла виг­ра­вать тихі ме­лодії, то знов вста­ва­ла й заг­ля­да­ла у вікно.

Ватя од­чи­ни­ла віко п'яніна, сіла й по­ча­ла виг­ра­вать ук­раїнські ду­ми За­вадсько­го.

Леонід Се­ме­но­вич після вчо­рашнього бен­ке­та спав дов­го, доб­ре вис­павсь, потім ску­пав­ся в став­ку і вже після оди­над­ця­тої го­ди­ни пішов до о. Ар­темія. В йо­го та­ки бу­ла дум­ка смач­но по­обідать у ба­тюш­ки, бо йо­го сест­ра го­ту­ва­ла зовсім-та­ки не панський обід: борщ та пшо­ня­ну ка­шу з вишк­вар­ка­ми.

Несподівано за­гав­кав на дворі Ряб­ко. Рип­ну­ли двері в при­хо­жу. Ва­тя гра­ла й прис­лу­ху­ва­лась. В при­хожій по­чув­ся че­рез за­чи­нені двері не­ви­раз­ний шум, потім якась роз­мо­ва. Бу­ло ви­раз­но чуть го­лос о. Ар­темія. Ва­тя по­чу­ва­ла три­во­гу в душі, але ме­ханічно во­ди­ла пальця­ми по клавішах, лед­ве до­тор­ку­ва­лась до їх. Ру­ки тор­ка­ли клавіші ме­ханічно. Ті нап­ру­же­не чут­тя бу­ло нап­рав­ле­не на да­ле­кий шум, на да­ле­ку роз­мо­ву.

В сто­ловій за­ту­потіли, за­ша­руділи, за­чов­га­ли чобітьми. В гос­тин­ну увійшов Ле­онід Се­ме­но­вич. Ва­тя обер­ну­лась, і її що­ки спах­ну­ли. Во­на бу­ла ду­же ра­да й лед­ве здер­жа­ла се­бе, щоб не ви­явить своїх ра­дощів та по­чу­ваннів.

- Добридень вам, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! А ви все за му­зи­кою, все за по­езією! Доб­ру част­ку ви собі виб­ра­ли! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, віта­ючись з Ва­тею.

- А що ж більше ро­бить мо­ло­дим пан­нам, як не гра­ти, співать і тан­цю­ва­ти? - обізвав­ся о. Ар­темій, обер­та­ючись до жінки, кот­ра всту­пи­ла до гос­тин­ної по­важ­но й гор­до­ви­то. - Чи прав­ду я ка­жу, Су­са­но Уласівно?

- «Була ко­лись прав­да, та заіржавіла»: на­ше бу­ло, та ми­ну­ло, - обізва­лась Су­са­на Уласівна, си­дя­чи на ка­напі й зап­ро­шу­ючи гос­тя сісти в кріслі.

Ватя сіла в дру­го­му кріслі про­ти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й приміти­ла, що він тро­хи зблід і на­че збляк на ви­ду. Він і справді зблід після вчо­рашнього бен­ке­ту.

«Може, він ду­мав за ме­не, як я за йо­го, та й зблід. «Ой ко­ли б ти так за мною, як я за то­бою!» - не­са­мохіть на­вер­ну­лись їй на дум­ку сло­ва пісні.

• Предыдущая
• 23/47
• Следующая