Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/47
• Следующая

О. Пор­фирій сидів край сто­ла й чи­тав книж­ку. Він не лю­бив хлібо­робст­ва, од­да­вав своє по­ле наспіл чо­ловікові, але ду­же лю­бив чи­та­ти книж­ки й мав їх до­волі.

- Добривечір, о. Пор­фирій! - гук­нув о. Ар­темій, зска­ку­ючи в сто­ло­ву.

Флегматичний о. Пор­фирій аж ки­нув­ся, ніби спро­сон­ня, і ви­ря­чив свої тихі ка­ла­мутні очі на гос­тя.

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо обізвав­ся він, че­рез си­лу підво­дя­чись з стільця.

О. Ар­темій привітав­ся й по­чав цілу­ваться з о. Пор­фирієм дов­го й міцно, не­на­че пів людсько­го віку не ба­чив­ся з ним, хоч він був в о. Пор­фирія ми­нув­шо­го тиж­ня.

По флег­ма­тичній міні, по неш­вид­ких ру­шен­нях, по неш­видкій ході бу­ло знать, що о. Пор­фирій був не ду­же-то ра­дий гос­теві.

- А я оце був на вок­залі. Пи­са­ли, що сьогодні бу­де проїжджать ве­ли­кий князь, а йо­го й не бу­ло. Та­ка шко­да, та­кий жаль! - гу­кав о. Ар­темій.

«Господи, яка шко­да, який жаль! - ду­мав о. Пор­фирій. - І на­що йо­му здав­ся той вок­зал? Пев­но, кру­тить в йо­му який­сь черв'як і не дає йо­му сидіть на місці. І бу­ва­ють же в світі такі не­по­си­дящі, такі прудкі лю­де! Бігає, літає, кри­чить, ве­ре­щить, ре­пе­тує…»

- Сідайте, о. Ар­темій, - обізвав­ся ти­хо гос­по­дар, - от я нал­лю вам чаю. Про­шу!

О. Пор­фирій на­лив ста­кан чаю й пос­та­вив йо­го пе­ред гос­тем. О. Ар­темій по­чав роз­ка­зу­вать за но­вин­ки, які по­чув на вок­залі; роз­ка­зу­ючи швид­ко та дрібно, він ко­ло­тив ло­жеч­кою чай. Тон­кий дзвінкий ста­кан дзвенів, мов навіже­ний, не­на­че аж кри­чав: ой, ря­туй­те! не ко­лотіть, не бий­те ме­не, бо не ви­дер­жу, от-от лус­ну!

О. Ар­темій дзво­нив в ста­кан, нер­во­во сьорбав чай ло­жеч­кою й ки­дав в свій мох­на­тий рот. Од­на му­ха влетіла в чай і опа­ри­лась. Він за­хо­пив ло­жеч­кою му­ху і вки­нув в рот. На­ла­пав­ши її язи­ком, він по­вер­нув го­ло­ву, вип­лю­вав її на підло­гу та знов го­во­рив. На той час непідстри­жені ву­си лізли йо­му в рот ра­зом з чаєм і при­ли­па­ли до губів. Він одгрібав їх пальця­ми, роз­дяв­ля­ючи ро­та, і ко­пи­лив то верх­ню, то спідню гу­бу.

- Оце я на вок­залі ба­чив Шму­ля з Кор­су­ня, ба­чив смілянсько­го Бер­ка, їхав з Києва о. Ав­рамій і о. Ва­силій з Дацьок, - роз­ка­зу­вав о. Ар­темій.

- А чи не ба­чи­ли там ча­сом «про­топ­ресвіте­ра» з Лист­ви­на, о. Са­ву? - ти­хо спи­тав о. Пор­фирій і осміхнув­ся.

- Як же? Ба­чив і роз­мов­ляв з ним! Але яка шко­да! Я ду­мав, стріну на вок­залі ве­ли­ку си­лу на­ро­ду, на­товп де­пу­тацій од гро­мад, стріну кня­ги­ню, по­ба­ла­каю з нею. І по­ду­май­те тільки собі. На вок­залі нікогісінько не­ма! Яка шко­да! Який жаль! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій.

«І навіщо йо­му ті де­пу­тації, та кня­ги­ня? Чуд­на лю­ди­на оцей о. Ар­темій. Я од тих де­пу­тацій, од тих кня­гинь ла­ден втікать за три­дев'ять зе­мель, а він сам шу­кає їх!» - ду­мав о. Пор­фирій.

- Що ж тут чу­вать у вас? - спи­тав о. Ар­темій.

- Сказать по правді, нічо­го не чуть ціка­во­го. От ви то, ма­буть, по­чу­ли ба­га­то де­чо­го ціка­во­го на вок­залі! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - А що вам роз­ка­зу­вав лист­винський про­топ­ресвітер?

- Розказував, що не­дав­но їздив аж за Бо­гус­лав, а там шля­хи рівня­ють, бо ко­гось сподіва­ються, - ска­зав о. Ар­темій.

- Кого ж це ждуть? Мо­же, бу­де їхать кот­рий­сь архієрей або мит­ро­по­лит? А марш­ру­ту не­ма… - якимсь смут­ним го­ло­сом обізвав­ся о. Пор­фирій.

- Казав, що рівня­ють шля­хи доб­ре, скрізь за­си­па­ють рівча­ки, за­ки­да­ють гноєм, при­си­па­ють гній зем­лею…

- Певно, бу­де їхать або мит­ро­по­лит, або гу­бер­на­тор, ко­ли доб­ре за­си­па­ють рівча­ки. Як­би сподіва­лись яко­гось архієрея, то тільки прит­ру­си­ли б пот­рош­ку рівча­ки та ба­каї й ви­бої… О, по­га­на шту­ка! - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ще й як по­га­на! А тут мет­ри­ки, а тут при­хо­до-росхідні книж­ки й досі не по­за­пи­су­вані! - крик­нув о. Ар­темій. - Ой, є хи­би й не­дог­ляд! Все якось стя­гуєшся та все на­далі одк­ла­даєш…

- А штун­ди, о. Ар­темій, ще не­ма в вас в Го­робцівці? - спи­тав о. Пор­фирій.

- Ні, не­ма; не чуть.

- І в ме­не не­ма. Але лист­винський про­топ­ресвітер оце вчо­ра ка­зав мені, що во­на вже є ко­ло вас кру­гом, і в Ко­марівці, і в Шен­дарівці, і в Хильках.

- І в Шен­дарівці? Чи не бре­ше ча­сом про­топ­ресвітер?

- О, про­топ­ресвітер усе знає га­разд! - обізвав­ся о. Пор­фирій. - Ка­зав, що в Шен­дарівці пішло в штун­ду шість сім'їв і що якась про­повідни­ця-штунд­ка, якась дівка Те­тя­на, бу­ла й у ва­шо­му селі і в ко­гось но­чу­ва­ла аж дві ночі.

- Була й но­чу­ва­ла! Аж дві ночі! - крик­нув о. Ар­темій і схо­пив­ся з стільця. - Бре­ше про­топ­ресвітер!

- Ой не бре­ше. Цей не з таківських, щоб бре­хав, - ска­зав о. Пор­фирій, - бо та штунд­ка бу­ла і в на­шо­му містеч­ку, та уряд­ник за­раз ви­тур­лив її з містеч­ка.

- Ой ли­шеч­ко! Ще про­топ­ресвітер ви­ка­же в кон­сис­торії… А я про це й не знав… А я ж ту­теч­ки бла­го­чин­ний… Тре­ба розвідать, тре­ба досвідчиться за все.

- Довідайтесь! Мо­же, та про­ро­чи­ця й досі си­дить в вашій Го­робцівці… - ска­зав о. Пор­фирій.

- Ой-ой! А в ме­не ж му­жи­ки - то ана­фе­ми, злодії, ан­ци­бо­ри, ан­тих­рис­ти! А пи­сар, то вже й не бу­ду ка­зать про йо­го, - бідкав­ся о. Ар­темій, - ця бестія хит­ра, як ли­си­ця, а ро­зум­на й помірко­ва­на, як са­та­на…

- Це той Ко­цю­бен­ко?

- Та це ж Ко­цю­ба! - ска­зав о. Ар­темій. - Тільки, хва­лить бо­га, що наш но­вий мит­ро­по­лит прав­ди­вий чо­ловік і уся­ких бре­хень не пос­лу­хає, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я й дов­гий вік!

Отець Ар­темій встав, підвів очі до об­разів і пе­рех­рес­тив­ся. Він знов сів і по­чав поз­ка­зу­вать усякі но­вин­ки, які по­чув од жидів: по чо­му пуд пше­ниці та жи­та, вівса та про­са, який ба­тюш­ка вмер, який ви­дав доч­ку заміж, де бу­де швид­ко весілля.

- О. Пор­фирій! Чи ви не пе­рег­ля­да­ли ос­танніх но­мерів га­зет? - про­мо­вив О. Ар­темій, вит­ру­сив­ши з се­бе, мов з мішка, усі но­вин­ки в око­лиці. - Щось бу­де! Ой щось бу­де! Прус­са­ки кру­тять, чеп­ля­ються до Росії. Вільгельм го­во­рить за­кир­ку­ваті та зачіпливі про­мо­ви на бен­ке­тах.

- Ні, про це я ще не чи­тав, - ти­хо обізвав­ся о. Пор­фирій.

В той час до сто­ло­вої увійшла сест­ра о. Пор­фирія, вже ду­же не­мо­ло­да пан­на. О. Ар­темій лед­ве примітив її, тільки ки­нув на неї оком, швид­ко підвівся на стільці й су­нув до неї хап­ком свою ру­ку, не­на­че ка­зав: од­че­пись од ме­не, та ще й хутчій, бо не маю ча­су навіть ру­ки тобі по­дать: мені тре­ба роз­мов­лять.

- Ой бо­же! Що це бу­де, що це бу­де! - га­ла­су­вав він на всю сто­ло­ву. - Чи ви пак чи­та­ли, ку­ди вже в ос­танній час доліта­ли прусські аерос­та­ти?

- Ні, не чи­тав.

- Невже не чи­та­ли?! - крик­нув о. Ар­темій і підвівсь з місця. - Літа­ли аж над Вінни­цею, літа­ли аж за Києвом, над Бро­ва­ра­ми! спус­ти­лись німці в Бро­ва­рах, звеліли му­жи­кові нас­ма­жить сма­жені, по­ве­че­ря­ли, потім сіли, зня­лись з місця та й по­летіли. Ой! Бо­же мій! Що це бу­де! Що ми бу­де­мо ро­бить? Ой, щось бу­де! щось бу­де! - бідкав­ся о. Ар­темій і вхо­пив в обидві ру­ки го­ло­ву та й забігав по сто­ловій. Довгі по­ли ря­си, ко­си на го­лові мет­ля­лись на повітрі. Му­ха влетіла в рот о. Ар­темієві.

- Пху, пху! Ой бо­же мій! Що це бу­де? Про­пащі ми! - ре­пе­ту­вав о. Ар­темій, випльову­ючи на ході му­ху.

- Я ду­маю, що не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють, - обізвав­ся спокійно о. Пор­фирій, - вла­ди­ка страшніший за прус­саків.

О. Ар­темій підбіг до о. Пор­фирія, пок­лав йо­му на пле­че од­ну ру­ку, на­хи­ливсь і про­мо­вив сли­ве на ву­хо: «Бу­де вой­на».

Промовив він це та знов одс­ко­чив од о. Пор­фирія, як опе­че­ний.

Стара пан­на тільки сто­яла та витріща­ла очі на о. Ар­темія. Витріщав на йо­го очі й о. Пор­фирій.

- Прощайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! Час до­до­му, - нес­подіва­но ска­зав о. Ар­темій, щільно поцілу­вав­ся тричі з о. Пор­фирієм, тик­нув ру­ку панні і, як метіль, повіявся в при­хо­жу.

• Предыдущая
• 4/47
• Следующая