Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/47
• Следующая

- Це йо­го діло! Це він вчи­нив мені ка­пость! Як­би не він, я вдер­жав­ся б на своєму місці. Не­дур­но ж він по­си­лав сво­го най­ми­та вер­хом до ми­ро­во­го. Він пос­лав на ме­не супліку.

І пи­сар спи­нивсь ко­ло сто­ла й лус­нув ку­ла­ком об стіл що бу­ло си­ли.

- Я ж йо­му цього не спу­щу! По­ле­тить і він з па­рафії. Бу­ду сла­ти ніби од гро­ма­ди про­ше­ния за про­ше­ни­ям до вла­ди­ки, до кон­сис­торії. Де­сять, двад­цять про­шеннів пош­лю, а та­ки йо­го ви­тур­лю з Го­робцівки! - га­ла­су­вав пи­сар, біга­ючи од кут­ка до кут­ка. - Я одніму в йо­го спокій вдень, вкра­ду в йо­го сон вночі. Я пош­код­жу йо­му, щоб дос­тать на­перс­но­го хрес­та. Я вир­ву в йо­го з рук то­го хрес­та. Я ж те­бе об­чор­ню, об­га­ню; ста­неш ти чорніший од чор­ної ночі пе­ред своїми на­чальни­ка­ми! - го­во­рив го­лос­но пи­сар і по­ка­зу­вав ку­лак сво­ло­кові та стелі.

Писар знов в од­ну мить спи­нивсь ко­ло сто­ла й тріснув ку­ла­ком по столі. Тарілки, ножі й ви­дел­ки за­гар­ча­ли, як со­ба­ки, аж підско­чи­ли.

- Постайлю дві відрі, пос­тав­лю три відрі горілки му­жи­кам! На­пою їх, а та­ки сво­го дійду! Я ж нак­ру­чу на йо­го супліку. Я ж йо­му підстав­лю стільця під но­ги! Бе­бех­не він з Го­робцівки! От тоді й я за­ре­го­чусь.

І пи­сар мсти­во й го­лос­но за­ре­го­тавсь од злос­ту­ван­ня, та так чуд­но, не­на­че в стайні кінь заіржав. Він знов став ко­ло сто­ла, пос­то­яв тро­хи й знов та­рах­нув ку­ла­ком по столі. Ку­лак впав на край сто­ла. Стіл пе­ре­хи­лив­ся набік. Дві тарілки бряз­ну­ли об підло­гу й розс­ко­чи­лись і роз­би­лись на дріб'язки. Пи­сар знов за­ре­го­тав­ся, не­на­че кінь в сте­пу заіржав.

Перелякана ку­хо­вар­ка заг­ля­ну­ла в світли­цю че­рез двері, зирк­ну­ла на пи­са­ря. Йо­го вид був лю­тий, страш­ний. Мо­ло­ди­ця про­жо­гом ки­ну­лась в двері, побігла до дя­ка, вбігла в ха­ту, вик­ли­ка­ла пи­сар­шу в двір і ска­за­ла ти­хо:

- Ой, ідіть швид­ше до­до­му! З Ле­вонтієм Пет­ро­ви­чем щось ніби ста­ло­ся: бігає по світлиці, нічо­го не го­во­ре, увесь по­зе­ленів, по­са­танів та все ку­ла­ком лу­пить об стіл. А тарілки впа­ли з сто­ла до­до­лу та й по­би­лись на дріб'язки. Щось так не­на­че він, бо­ро­ни бо­же, збо­же­волів або здурів, ви­ба­чай­те мені: не то ре­го­четься, не то ірже по-ко­нячій та рве на собі во­лос­ся. Ой гос­по­ди! Так пе­ре­ля­ка­ли ме­не, що в ме­не аж в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли б не по­са­ди­ли йо­го в бо­жевільню!

Прибігла пи­сар­ша й са­ма зля­ка­лась, вглядівши зе­ле­ний вид та не­са­мо­виті очі сво­го чо­ловіка.

- Що з то­бою? На­що ти тарілки по­бив? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Бо ме­не ми­ро­вий зсу­нув з пи­сарст­ва. Ти вже не пи­сар­ша, я не пи­сар. А все че­рез то­го… Я ж йо­му!..

Писарша зап­ла­ка­ла. Вти­ра­ючи сльози, во­на втіша­ла й зас­по­ко­юва­ла сво­го чо­ловіка. Він тро­хи вти­хо­ми­ривсь, сів по­руч з жінкою на ос­лоні, об­хо­пив її пов­ний стан ру­кою й з щи­рим ко­хан­ням при­гор­нув до се­бе.

- Тепер ти в ме­не од­на втіха на всьому світі. Не жу­рись! Якось бу­де­мо жи­ти, - ска­зав пи­сар і важ­ко зітхнув.

Того-таки дня вчи­тельша зу­мис­не аж тричі прой­шла проз самісінькі пи­са­реві вікна й блис­ка­ла своїми ве­ли­код­ни­ми очи­ма - прос­то в самі пи­сар­шині очі.

На ве­ли­код­но­му тижні пи­сар по­чав скла­дать про­шен­ня на ба­тюш­ку ніби од усієї го­робцівської гро­ма­ди. Про­шен­ня бу­ло на­пи­са­но хит­ро, об­лес­ли­во й ра­зом з тим з от­ру­тою. Пи­сар знав, що в кон­сис­торію не мож­на си­пать гор­щик га­ря­чо­го прис­ку, бо че­рез це мож­на бу­ло б тільки прог­рать діло. І він ви­лив в кон­сис­торію відро сліз та це­бер «єлею», але влив ту­ди й чи­ма­ло кра­пель от­ру­ти, довільних для от­руїння од­но­го чо­ловіка. Пи­сар на­пи­сав до кон­сис­торії ніби мо­лит­ву, і мо­лит­ву ду­же слізну, на­пи­сав і до кон­сис­торії, і до архієрея за­ра­зом, ма­буть, щоб про­ше­ния не по­таїли. Про­ше­ния бу­ло на­пи­са­не ніби од го­робцівської гро­ма­ди.

Прошения бу­ло ве­ли­ке й дов­ге. З по­чат­ку про­ше­ния гро­ма­да пи­са­ла, що о. Ар­темій був ко­лись ду­же доб­рий для лю­дей, був прав­ди­вим ду­хов­ним пас­ти­рем. Усім він да­вав тоді по­ра­ду - і бідним, й удо­вам, і си­ро­там, на­во­див на доб­ру путь, на­пу­тю­вав і ста­рих і ма­лих, вчив і сло­вом і ділом в храмі бо­жо­му й по­за хра­мом, і гро­ма­да вже хотіла про­сить, щоб йо­го нас­та­но­ви­ли в Го­робцівці про­тоєреєм і да­ли йо­му зо­ло­то­го хрес­та. Дов­ге про­ше­ния на кінці гну­ло од­на­че зовсім не ту­ди, звідкіль по­чи­на­лось. «Те­пер же ми з гірки­ми та дрібни­ми сльоза­ми в очах шко­дуємо, що наш ду­хов­ний пас­тир став не та­кий, який був пер­ше, мо­же, й за гріхи наші. Він у церкві й те­пер нав­чає прав­ди, а по­за церк­вою чи­нить усякі крив­ди: роз­пус­тив сто­ро­жа, ти­та­ря й дя­ка. Сто­рож і ти­тар не­бо­го­бо­юще кра­дуть цер­ковні гроші, а дяк потріпує навіть ста­рих і бла­го­чес­ти­вих дідів, не то що чо­ловіків та мо­ло­диць, уся­ки­ми не­потрібни­ми сло­ва­ми: ан­ци­бо­ра­ми, хар­циз­ни­ка­ми, лю­до­же­ра­ми, ши­бе­ни­ка­ми й уся­ки­ми безг­луз­ди­ми сло­ва­ми. І сам наш ду­хов­ний отець на­ла­яв на­шо­го пи­са­ря, ша­нов­но­го й бла­го­чес­ти­во­го, на­ла­яв, та ще й при лю­дях, ан­тих­рис­том! Він те­пе­реч­ки сам зби­ває з пан­те­ли­ку лю­дей, нав­чає на все ли­хе, піднімає лю­дей про­ти власті, бо ос­ла­вив, об­го­во­рив і обез­довірив пе­ред на­чальством на­шо­го пи­са­ря, Ле­онтія Ко­цю­бен­ка, чо­ловіка чес­но­го, ні в чо­му по­га­но­му не заздрінно­го, че­рез що на­ша во­лость втра­ти­ла пи­са­ря, най­ліпшо­го, мо­же, на всю гу­бер­ню». Гро­ма­да про­си­ла пе­ре­вес­ти з Го­робцівки о. Ар­темія, а на йо­го місце пос­лать в Го­робцівку луч­чо­го й вартнішо­го пас­ти­ря.

Писар, хоч і сам пи­сав про­ше­ния, але під про­ше­ни­ям сам не підпи­сав­ся. Підпи­са­лись тільки йо­го при­ятелі та ті, кот­рих він підпо­ював горілкою.

Довго не бу­ло од­повіді на те про­ше­ння з кон­сис­торії. Вже аж літом о. Ар­темій дос­тав бо­ма­гу з кон­сис­торії, в котрій го­во­ри­лось, що на йо­го гро­ма­да жалілась архієреєві, але після спра­вок ви­яви­лось, що о. Ар­темій бе­ре за тре­би зви­чай­ну пла­ту. В кон­сис­торії зна­ли й про давнє зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем, зна­ли, що пи­сар злос­тує на йо­го.

- Це Ко­цю­бен­ко підвів під ме­не підступ! - ска­зав о. Ар­темій і пос­та­но­вив ви­се­лить Ко­цю­бен­ка з се­ла.

- Або мені, або йо­му не буть в Го­робцівці! Ми вдвох тут не по­ми­ри­мось! - крик­нув о. Ар­темій.

Він сів за стіл і за­раз-та­ки пе­ре­ро­бив свій лист до ми­ро­во­го про Ко­цю­бен­ка: од­ну пе­ре­роб­ку наз­вав ко­рес­пон­денцією з К. повіту, а другій дав за­го­ло­вок: «Про­щен­ня до київсько­го ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра». О. Ар­темій за­раз мах­нув до Києва.

Він по­бу­вав в ре­дакції однієї га­зе­ти, потім дру­гої, по­ка­зав свою ко­рес­пон­денцію, жалівся на пи­са­ря й про­сив над­ру­ку­вать свою до­пись з се­ла. Але ре­дакції, пев­но, бо­ялись по­пек­ти собі ру­ки тим гор­щи­ком прис­ку й не схотіли дру­ку­вать. Ге­не­рал-гу­бер­на­тор прий­няв о. Ар­темія ду­же лас­ка­во, взяв про­ше­ния й обіцяв зас­ту­пи­тись за йо­го: обіцяв пос­лать сво­го уря­дов­ця розвіда­ти, роз­пи­тать про пи­са­ря. О. Ар­темій вер­нув­ся до­до­му спокійніший.

Згодом потім прибіг в Го­робцівку уря­до­вець, розвідав, роз­ню­хав і док­лав своєму на­чальни­кові, що пи­сар Ко­цю­бен­ко не вчи­нив нічо­го та­ко­го, за що б зас­лу­го­ву­вав на ви­се­лен­ня з Го­робцівки.

О. Ар­темій і ру­ки опус­тив: про­тоєрей­сько­го хрес­та йо­му все-та­ки не да­ли. А пи­сар ста­вив но­вий здо­ро­вецький дім з бля­ша­ною покрівлею, взяв в по­сесію зем­лю в сусіднього па­на й за­ду­мав гос­по­да­рю­вать, та ще й став сільським «абла­ка­том». Він, оче­ви­дяч­ки, й не ду­мав ви­се­ляться з се­ла, а ду­мав за­ко­ре­ниться в Го­робцівці, по­ки йо­го й жиз­ності.

Тоді пи­сар по­чав би­ти о. Ар­темія по най­по­чут­ливішо­му місці: по ки­шені. Він скрізь на­мов­ляв лю­дей не пла­тить ба­тюшці за тре­би або пла­тить вдвоє мен­ше, ніж пе­редніше пла­ти­ли. Па­рафія ста­ла нікчем­ною на при­но­си­ни до церк­ви. О. Ар­темій зу­божів і по­чав ду­мать вже про пе­рехід у дру­ге се­ло.

• Предыдущая
• 40/47
• Следующая