Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/72
• Следующая

- Я вже до­га­ду­юсь, який то був ян­гол, - од­повіла ма­ти.

- А вчо­ра, ма­мо, я знов сидів там цілий день сли­ве…

- І не прилітав вже до те­бе ян­гол з не­ба? - спи­та­ла ма­ти, осміха­ючись.

- Сонце знов ста­ло на за­ході. Вечір був ти­хий, чу­до­вий. Си­жу я над уд­ка­ми, а на ужи й не див­люсь і не од­ри­ваю очей од то­го місця в ясній воді, де я по­зав­чо­ра ба­чив чу­до­ву мрію. Ко­ли див­люсь - ра­зом, на­че з не­ба, зли­ну­ла і сіла її тінь… тінь то­го ян­го­ла, над зе­ле­ною вер­бою на од­киді скелі. Ти­хе гой­дан­ня во­ди гой­да­ло ту тінь, во­на виг­ля­да­ла до ме­не з во­ди, на­че літа­ючи на повітрі. Підіймаю я го­ло­ву, див­люсь, а на скелі знов сто­яла та ж са­ма не­зем­на пос­тать, тільки не в білій, а в ро­жевій сукні, з ро­же­ви­ми квітка­ми на го­лові. Знов сто­яла во­на про­ти сон­ця на колінах, згор­нув­ши білі ру­ки на гру­дях. Знов так са­мо на­хи­ли­ла во­на го­ло­ву, на­че кла­ня­ючись до сон­ця, кот­ре об­ли­ва­ло її всю ро­же­вим промінням. Я не втерпів, си­дя­чи над во­дою, - не знав, що по­ча­ти, що діяти! Сер­це моє зат­ремтіло, в душі по­хо­ло­ло. Ко­ли див­люсь, во­на одчіплює од­ну квітку і, підняв­ши ру­ку, ки­дає вниз. Ро­жа впа­ла пе­ре­до мною. Я - за ро­жу. І знов якась си­ла по­во­лок­ла ме­не на го­ру! Вибігаю, див­люсь - нічо­го не­ма…

- То якась пан­на, пев­но, жар­тує з то­бою, мій яс­ний кра­су­ню, - ска­за­ла ма­ти, обніма­ючи си­на. - Ку­ди ж тобі ста­ва­ти ко­ло прос­тої ро­бо­ти з ци­ми біли­ми па­нянськи­ми ру­ка­ми!

- Не бу­ду я, ма­мо, тут гос­по­да­рю­ва­ти! Піду я луч­че, ма­мо, в військо та бу­ду офіце­ром. Бу­ду ко­нем виг­ра­ва­ти! А на мені зо­лоті епо­ле­ти сяєвом бли­ща­ти­муть! Всі пан­ни по­дуріють; як заб­ряз­каю підко­ва­ми, як зас­ту­каю за­каб­лу­ка­ми! Ох, ма­мо!

І Яким зняв­ся з місця, взяв­ся в бо­ки і пішов по хаті ма­зу­ра. Ма­ти во­ди­ла очи­ма слідком за ним, ми­лу­ва­лась йо­го ле­геньки­ми ско­ка­ми, сміялась з пус­ту­ван­ня мо­ло­до­го хлоп­ця.

- Недурне, си­ну, ку­па­ла я те­бе в лю­бист­ку…

- Ой, ма­мо! тісна мені бу­де ва­ша світли­ця! Бу­ло б ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Страх мені хо­четься роз­вер­ну­тись, розім'ятись, роз­гу­ля­тись! Ко­ли б мені му­зи­ки гриміли, буб­ни би­ли, кру­гом ме­не літа­ли пан­ни, як ме­те­ли­ки, що пос­тав на до­ло­ню та дмух! а во­ни й по­летіли вго­ру пу­хом.

Замість пан­ни, Яким ухо­пив стільця і по­чав з ним кру­ти­тись по хаті, пус­ту­ючи без міри.

Двері рип­ну­ли. В ха­ту заг­ля­нув Лемішка.

- Лягай, па­ни­чу, спа­ти; годі кру­ти­тись. А ти, ста­ра, не ду­же ли­шень по­ту­рай своєму ма­зу­нові. Завт­ра тре­ба вдосвіта вста­ва­ти, - Лемішка гурк­нув две­ри­ма і пішов спа­ти.

На дру­гий день Лемішка пішов до свя­ще­ни­ка по­ра­ди­тись, що йо­му ро­би­ти з си­ном. Свя­ще­ник по­ра­див да­ти йо­го в універ­си­тет, щоб він вис­та­рав­ся на док­то­ра або на уряд­ни­ка. Не пош­ко­ду­вав батько, гро­шей, ви­ря­див си­на в Київ, в універ­си­тет.

Яким ви­дав ек­за­мен в універ­си­теті ду­же доб­ре. З нез­ви­чай­ним па­лом та зав­зят­тям ки­нув­ся він до на­ук. З ран­ку до пізньої ночі не ви­хо­ди­ла книж­ка з рук. І не раз пізньої до­би, ля­га­ючи на постіль, жал­ку­вав Яким­ко, чо­му день не дов­ший, а ніч не ко­рот­ша; чо­му не мож­на ра­зом усе вив­чи­ти, усе збаг­ну­ти ро­зу­мом, все пос­те­рег­ти. Він по­чу­вав у собі який­сь огонь у гру­дях, який­сь го­лод на­уки й на­уки! Ки­нув­ся він на на­уку, не­на­че го­лод­ний на хліб.

Веселе мо­ло­де то­ва­рист­во по­ча­ло знай­оми­тись з Яки­мом, кот­ро­му ще в гімназії зміни­ли фамілію Лемішки на Лемішковсько­го, щоб не зда­ва­лась геть-то вже му­жицькою. Раз якось уве­чері за­тяг­ла йо­го до се­бе ве­се­ла ком­панія. Ви­пи­ли по чарці, про­ба­ла­ка­ли цілий вечір. Яким вер­нув­ся пізно до­до­му, ліг спа­ти, спав дов­го, а про­ки­нув­шись вранці, по­чу­тив упер­ше лінощі і млявість в тілі. Він не­на­че розм'якшивсь. Взяв­ся він до книж­ки, не пішов­ши на лекції, - книж­ка ви­па­ла з рук; очі, не­на­че втом­лені, ди­ви­лись проз книж­ку, че­рез вікно, у си­ню да­леч. На дру­гий, на третій, день він і не брав­ся вже за книж­ку. Охо­та до вчіння про­па­ла так швид­ко, як і при­па­ла. Яким по­чав бай­ди­ку­ва­ти й за­ле­жу­ва­тись.

Саме тоді підпав який­ся сту­дентський праз­ник. На одній улиці Ста­ро­го Києва, в ни­зенькій, чи­малій кімнаті, де жи­ли сту­ден­ти, зібра­ло­ся вве­чері мо­ло­де то­ва­рист­во. На ліжках, на стільцях кру­гом сто­ла сиділи сту­ден­ти. Де­які гра­ли в кар­ти, де­які бренька­ли на гіта­рах. На столі се­ред ха­ти сто­яли бутлі з горілкою, ва­ля­лись шмат­ки й скиб­ки пок­ра­яних па­ля­ниць і житнього хліба, пок­ри­ше­на ков­ба­са й са­ло; на па­пері ле­жа­ла сіль, сто­яли пляш­ки з пи­вом. Після пер­ших ча­рок вся ком­панія за­го­моніла, по­ча­ла зма­га­тись про всякі на­укові речі, про своїх про­фе­сорів. Після дру­гих і третіх ча­рок всі заспіва­ли бур­лацької пісні: «Вниз да по ма­туш­ке, да по Вол­ге». Потім співа­ли, хто що вмів. Бу­ли тут і ро­ман­си, бу­ли й польські пісеньки, навіть і наші ту­ди ж між гурт по­па­ли, тільки не ті, що бу­дять спа­сенні дум­ки про до­лю рідно­го краю, що підійма­ють уго­ру за­нед­ба­ну на­родність ук­раїнську, а сміхот­ворні й навіть со­роміцькі, скла­дені по міських шин­ках та по роз­пу­ще­них ве­чор­ни­цях. Хто знає наш універ­си­тет тих ще не­давніх часів, той, пев­но, до­га­дається, ку­ди це за­тяг­ну­ло Лемішковсько­го. Ніко­ли цей універ­си­тет не сто­яв ви­со­ко своїми про­фе­со­ра­ми, опріч хіба німців, та й ті пра­цю­ва­ли більш для своєї еру­диції, ніж для піднят­тя вго­ру ду­ха мо­лодіжі. Російські ж про­фе­со­ри бу­ва­ли або за­туп­лені пе­рей­ня­тою на віру од німців на­укою, або псев­дов­чені бол­бо­ти, або зовсім ле­дачі прой­дисвіти, що вти­ра­лись у про­фе­сорст­во, мов у яку кан­це­лярію зад­ля «жа­лу­ван­ня» та чи­ну. От же дар­ма, що на­ука на ка­фед­рах тоді кульга­ла або дріма­ла. Між мо­лодіжжю бу­ва­ли не­ве­личкі, ска­за­ти б, братст­ва, що ко­ха­лись у їй щи­рим сер­цем і се­ред офіціально­го універ­си­те­ту ро­би­ли свій універ­си­тет, жи­вий, ба­га­тий надіями. Хто встря­вав до та­ко­го братст­ва, той на все жит­тя на­би­равсь у йо­му по­ша­ни до просвіти і зне­ва­ги до безг­луз­до­го бу­ян­ня вче­них не­уків. Та бу­ло та­ких ду­же, ду­же ма­ло! Лемішковсько­му су­ди­ла до­ля опи­ни­тись між ти­ми, що не дба­ли про ви­со­ке, про ве­ли­ке, про свя­те, а ба­жа­ли тільки мо­ло­до­го бу­ян­ня, ши­ро­ко­го яко­гось роз­го­ну сло­ва, го­ло­су, си­ли, - на що, про що, ніхто про це не ду­мав!..

Одного ра­зу, після якоїсь гуч­ної та буч­ної сту­дентської історії, Яки­ма, ра­зом з дру­ги­ми, вип­ро­ва­ди­ли з універ­си­те­ту. По­вер­нув­ся Лемішковський до Лемішки.

- А що, си­ну? дов­чив­ся до яко­го чи­ну? - пи­тав ста­рий батько, осміха­ючись.

- Коли ж, та­ту, чо­гось зник­ла охо­та до на­уки, і хто йо­го зна, де во­на діла­ся! Але до­волі з ме­не бу­де й цього. Пос­туп­лю я, та­ту, в суд або десь в уряд­ни­ки, та­ки в на­шо­му місті. І од до­му не одіб'юся, і до чи­ну дос­лу­жу­ся.

- Хазяйнуй, си­ну, як і батько твій ха­зяй­ну­вав, так бу­де най­догідніше, - од­ка­зав йо­му Лемішка.

- Ні вже, годі! Бу­ло ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Не при­хо­диться мені бра­тись до та­кої ро­бо­ти; та й хист до цього десь дівся.

- То, про ме­не, й про­со­вуй­ся в па­ни! Бог тобі на поміч.

Яким пішов на служ­бу в уряд­ни­ки в кан­це­лярію, та­ки в то­му са­мо­му місті, де жив йо­го батько. Не ве­се­ла до­ро­га ле­жа­ла тоді пе­ред лю­ди­ною не дво­рянсько­го ро­ду. Тро­хи не піввіку тре­ба бу­ло тяг­ти служ­бу, щоб дос­лу­жи­тись до пер­шо­го чи­ну. Не смач­на бу­ла й служ­ба пи­са­ря. І не раз бу­ло, си­дя­чи за сто­лом і гну­чи тро­хи не цілий день спи­ну над па­пе­ра­ми, Яким пог­ля­дав в од­чи­не­не вікно на вольний світ бо­жий, на зе­лені сте­пи і при­га­ду­вав ту важ­ку на­уку в бурсі, як йо­му при­вид­жу­ва­лись у класі зе­лені сте­пи, вольні пас­ту­хи, як за­ви­ду­вав навіть вольній че­реді, що пас­ла­ся на вольній сіно­жаті на луці по­над бе­ре­га­ми річки. Од­на­че Лемішковський пра­цю­вав, як віл у ярмі, з тим рап­то­вим зав­зят­тям, з яким пра­цює ук­раїнець, по­ки йо­го охо­ти, сна­ги й волі. Яки­ма на­ди­ху­ва­ла надія чинів, надія вис­лу­жи­тись, вий­ти в лю­ди, дой­ти до панст­ва. А ма­ти не раз, си­дя­чи вечірньою до­бою ко­ло си­на, втіша­лась йо­го надіями.

• Предыдущая
• 22/72
• Следующая