Выбери любимый жанр

Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 29


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

29

Степанида й Марта приїхали в інститут і, подякувавши Турманші й її сестрі за науку й працю, забрали додому своїх дочок. Ольга плакала, неначе її розлучали навіки з рідною матір'ю та з рідними сестрами. Вона обійшла а Катериною й зо всіма класними дамами весь інститут, заглянула в усі закутки, перецілувала все і всіх і, ридаючи, впала на руки Турман. Сама Турман все кахикала модним кашлем та затуляла рот хусточкою. Навіть Катерина трошки заплакала, покидаючи навіки інститут. Ольгу вивели до екіпажа попід руки і в сльозах посадили коло матері. Турман просила її навідуваться до інституту й навіть писати до неї.

Степанида й Марта привезли своїх дочок додому. Батьки стріли їх на порозі й поблагословили. Ольга ввійшла в залу, де вже окрасою зали був куплений для неї гарний фортеп'ян. Вона обійшла всі батьківські горниці з очима, червоними од сліз. Батьківські покої, просторні й гарні самі по собі, довго ще здавались їй, після дуже високих і світлих інститутських покоїв, дуже низькими й тісними. Ольга приїхала додому зрання в будень.

Дашкович зараз поїхав на лекцію, а Степанида пішла до малих дітей, а потім господарювала в пекарні. Ольга зосталась сама в залі. Вона довго сиділа й думала. Заплакані очі трохи обсохли. Вона спробувала грать, але музика не йшла на її збентежену душу. Ольга пішла B батьків кабінет і почала переглядать книжки: взяла в руки філософську книжку, розгорнула, читала, читала, слова не втямила й поклала; потім достала другу книжку з червоним корінцем, з золотим написом. Вона думала, що та якийсь цікавий французький роман, а то був Декарт. [60] Ольга розгорнула його, читала, читала, нічогісінько не poзібрала й знов поклала на голичку. Потім їй попалась в руки історія і так само не прийшлася їй до смаку. Врешті всього, їй влізли в руки українські пісні. Вона розгорнула, подивилась, і їй здалось, що то писано по-церковнослов'янському абощо.

"Які все чудні книжки в бібліотеці мого тата, та все на якихсь чудних мовах", - подумала Ольга, передивляючись написи на корінцях книжок.

Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кімнати і почала граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга вскочила в пекарню, де куховарка сікла м'ясо на столниці, а її мати, скинувши празникову одежу, в простенькій буденній сукні вешталась коло якогось пирожного.

- Може, дочко, поможеш нам? - спитала мати, жартуючи, в дочки.

- А ви думаєте, що нас в інституті не вчили куховарить? Ми діжурили в пекарні всі по черзі, - сказала Ольга. Одначе куховарська справа й обстава в пекарні з димом, з духотою, з високою куховаркою, в котрої позакачувані рукави одслоняли зборові чорні й товсті руки, зовсім не сподобалась Ользі. Вона постояла, швиденько вискочила звідтіль і побігла в садок. В садочку було багато квіток. Кущі бузку й рожі розрослись попід барканами і закривали їх навкруги од очей. Доріжки були чисті й посипані піском. Ольга довго ходила по садку, нарвала пучок квіток. На свіжому повітрі швидко обсохли її інститутські сльози. Сонце почало припікать їй в голову. Вона почала нудиться, звикши в школі до товариства молодих подруг, і вийшла з садка на подвір'я. Там погонич вичищав станю.

- Пхе! - аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, і побігла додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввійшла в покої, і знов її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побігла через вулицю до Катерини.

Катерина сиділа з матір'ю й шила сорочки для маленьких сестер. Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.

- Чи ти, Ольго, й досі ридаєш за інститутом? - спитала її Катерина.

- Чи вже ж ти так швидко забула його? - спитала в свою чергу Ольга. - Яка ж ти прозаїчна!

- Забула, бо нема про що й пам'ятать; а плакать, то й зовсім-таки нема за чим.

- А мадам Турман? А маркіза де Пурверсе? - спитала Ольга.

- Нехай вони собі здорові будуть, - промовила Катерина так спокійно, наче те все було давно минувше.

- Чи вже ж тобі не жаль за такими добрими людьми?

- Може, вони й добрі, тільки не задля мене, - сказала Катерина. - Сказати по правді, я зовсім не обожувала їх; вони мені аж обридли своїм чванством, своєю брехнею про послів і за свою небувалу аристократичну рідню.

- Але ж їх обожував увесь інститут!

- Може, й усей, тільки ке я, - тихо сказала Катерина, приміряючи сорочечку на маленьку сестру.

- Одже ж я ніколи не згоджусь з тобою! - сказала з досадою Ольга. - Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!

- О, я хочу мерщій вибить з голови інститутський романтизм, - сказала Катерина.

- Ходім хоч пограємо в чотири руки, бо мені так важко, так тяжко на серці! - сказала Ольга, важко зітхнувши.

Сестри посідали за рояль і почали розбирать нову п'єсу, часто спинялись, вилічували такт, міркували, морочились та й годі сказали! Одна звертала провину на другу, і швидко вони побачили, що обидві не винесли з інституту путнього розуміння музики! Вони потомились і покинули грать.

- Годі вже з нас тієї поезії! Давай браться знов до прози, - сказала Катерина, сідаючи знов за шиття.

- Що ж ми теперечки будемо робить? - спитала Ольга.

- Будемо обідать, а по обіді будемо гулять в Царському садку, і вже не в інститутських сукнях.

- А в якій одежі ми підемо в Царський садок? - спитала Ольга, дуже цікава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не вбиралась.

- Для мене все одно, в яке б не одягтись, - сказала Катерина.

- Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться вкупі! - просила Ольга, і її думка розвеселилась тим, як вона буде одягаться в довгу сукню.

По обіді Ольга й Катерина почали вбираться в довгі сукні, довго вертілись перед дзеркалом і надвечір вийшли з своїми матерями гулять, їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались і спиняли їх на ході. Обидві вони говорили по-французькій. Їм чудію було, що вони ходять попросту на вулицях, між усякими людьми, котрі сновигали поруч з ними і часом не звертали їм з дороги. Один міщанин ненароком штовхнув Ольгу в лікоть на тротуарі.

- Он, лишко мені! Яке мужицтво! Які киргизи! - пищала Ольга, обертаючись до матері, котра йшла слідком за нею. Жадібними очима оглядали молоді дівчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони повернули на гору до пам'ятника князя Владимира, [61] де ввечері гуляло дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух. Над самісіньким краєчком гори стояли рядками гуляючі люди й дивились на широку картину, котра полотном розстелялась сливе під самісінькими ногами. Внизу був спуск з Хрещатика на Поділ, по котрому валкою їхали екіпажі, рядками йшли й на гору і з гори прохожі. Ще нижче вилось шосе над самісіньким дніпровим берегом, ховаючись за високою горою ік полудню. І там тяглись екіпажі й прості волові вози. Ще нижче протікав широкий синій Новий Дніпро попід самим Подолом. На Дніпрі стояли й плавали барки, плоти. Плисковаті широкі острівці, поділені самовілками й рукавцями, зеленіли лозами й сінокосами. На їх цілими купами жовтіли, синіли й червоніли лучані квітки. За Дніпром, за білою смугою піску, на всі боки чорніли бори до самого краю обрію, скільки можна було засягти оком, ледве підіймаючись в далеку Чернігівщину. Ближча смужка лісу була зелена, дальша смуга була синя, а ще далі синів і чорнів ліс, неначе накритий тонким синім покривалом, і зливався з синім небом. На північ од Владимирового пам'ятника глибоко внизу лежав Поділ з церквами й золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в Дніпро. На південь од пам'ятника підіймались гори, де був розкинутий Царський садок, а під горою, в глибокім яру, коло самого шосе, стояла висока колона старого пам'ятника Владимира. Сонце ховалось за межигірський бір, котрий од того став ще чорніший, а далекі озерця на оболоні під тим бором і річка Почайна [62] горіли, наче розтоплене золото. На тій картині блищали всякі фарби, якими тільки можна було закрасити її: там було й синє небо, і синій Дніпро, і біла смуга піску, чорні бори й зелена оболонь, і зелені острівці, і червоне небо на заході, і червона, як жар, вода під чорними межигірськими борами. Судна на Дніпрі, екіпажі й прохожі на шосе, на спуску, на подільських вулицях - все те давало жизні тій великій картині й зганяло з неї мертвий спокій природи.

вернуться

60

- Д е к а р т Рене (1596 - 1650) - французький філософ, фізик, математик і фізіолог.

вернуться

61

- П а м'я т н и к к н я з я В л а д и м и р а. - Йдеться про пам'ятник Володимиру Святославичу (р. н. невід. - 1015), великому князю київському. Встановлений на Володимирській гірці в 1853 р. Автори - скульптори В. І. Демут-Малиновський і П. М. Клодт, архітектор О. К. Тон.

вернуться

62

- П о ч а й н а - права притока Дніпра на території Києва в районі Поштової площі. Відома з часів Київської Русі. У XIX ст., коли основну течію Дніпра спрямувати до правого берега, Дніпро "поглинув" Почайну. Тепер басейн Почайни забудовано житловим масивом.

29
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело