Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 74

• Предыдущая
• 74/89
• Следующая

І незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого номера. Масючці чогось здалось, що Галя пішла і вже більше до неї не вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась навіть досада на зятя заворушилась в душі в старої матері, їй здалось, що зять одбив та одняв од неї дочку силоміць.

Світло погасло. Масюк як впав на ліжко, так одразу й захріп. Все по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та перекидалась з боку на бік. І жаль за дочкою, і хазяйські справи та клопоти, і Галине придане, ще не скуплене, - все це довго не давало їй спагь.

"Чи не забулась я часом чогось для Галі в хуторі? Чи все плаття її позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києві для неї на нове хазяйство? ножів і тарілок, і мебіль, нові скатерті і..." - дума за думою находили й одходили, як хмара на небі. І вже перед світом стара мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, і смутком, і материнським почуванням своєї доброї м'якої вдачі, і своїм материнським клопотом.

Другого дня старі посхоплювались з постелі раненько. Мати збудила й Галю.

Вони понадівали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня думали одговіться в Михайлівському монастирі. Усі похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуге з в'язів, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.

- А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь і не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? - спитала Ликерія Петрівна в Радюка.

- Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, - сказав Радюк.

- От і недурно ви позабували граматку і в граматці всі сім гріхів смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, і граматку пригадали, - сказала з легеньким докором панія Висока.

- Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогодні оце, напившись чаю, побіжу по місті напитувать та назнавати квартиру для себе, щоб ви й мама подивились і побачили Галине й моє нове житло.

- От і добре! про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й мені покажете, які тут у Києві ті квартири та міські житла, - сказала панія Висока.

Випровадивши усіх, Радюк позамикав порожні номері, вскочив у свій номер і запер двері, роздягся в одну мить і знов впав на ліжко та й захріп під голосне цвірінькання горобців на липах, неначе під шум води на млинових лотоках та колесах. Він спав довго й міцно. Вже сонце високо підбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а він розкошував у сні. Вставши і вмившись, він звелів подавать самовар, напивсь чаю, потім причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену карикатуру в дзеркалі, ще й поплямовану мухами, забіг в стацю подивиться, чи нагодовані його коні, і пішов по вулицях назнавать квартири.

Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворі була година. Було ясно й трохи душно.

Ранок був веселий, приємний. І в душі молодого Радюка була така сама препишна весна. На серці було весело й радісно. Він був щасливий, як тільки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.

Вже сливе опівдні він вертавсь додому, поназнававши чимало невеличких квартир.

Він повернув убік, щоб обійти кругом монастиря поза стінами й прогуляться понад горами та глянуть на Дніпро.

Сонце обсипало золотим промінням білі доми та золотоверхі монастирі на Подолі, грало одлисками на гладенькому Дніпрі, лисніло десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в дзеркалах, що їх покидало недавнє повіддя.

Надзвичайна широчінь та далечінь картини несамохіть зворушила високі почування в серці, світлі ідеали в мрійній молодій душі. Думи та мрії замиготіли, неначе одлиск майського проміння на тихому, гладенькому Дніпрі.

"Простір без кінця, без краю, весь засипаний наче золотом, оповитий в легесенький майський вранішній туманець та опара з води! Й кінця йому не видно! І краю не знать під блакитним майським небом! І нічого ясного, добре омежованого не вхопить в тому мряковитому просторі моє око. Невже й таке людське життя та й моє молоде життя в будущему часі? І сам добре його не вгадаю й не постережу. Як бажає серце прикласти до живого життя мої гуманні золоті мрії, справдить мої високі ідеали! Сипнув би на весь світ рясно та рясно думками, мріями, добром та щастям, як сипле оце золоте тепле сонце рясним золотим промінням на розлогі луки, на Дніпро".

І гострі темні очі його неначе пригасли, неначе припали росою, стали вогкі, мрійні й добрі.

І щасливій молодій душі забажалось зробить весь світ щасливим, та просвіченим, та заможним, та добрим і по-мирливим, щоб скрізь було щастя, радість, просвітність, гаразд, щоб нічого не було на світі ні темного, ні голодного, ні смутного та журливого.

"Але як? і чим? і де ті способи? і де ті прилади? Людське життя таке поплутане, позасукуване, позамотуване, таке мрякувате, неначе отой імлистий мрякуватий далекий вигляд за Дніпром. Он сумні бори позакутувані в імлу, як сумне людське горе! Он гаї та приліски, ніби хижі звірі, одпочивають, притаївшись в імлі на засідках. А ондечки золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговині селах. Он срібний блиск на озерцях та плесах скрізь промикується через імлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумноге, життя! Життя - це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й поплямована одлиєкам щастя та радощів. І як розплутать і постерегти ту плутанину живого суспільного житія й його давні пережитки? І скільки треба задля цього досвіду, науки, кмічення над живим життям!"

І в молодого Радюка аж голова похилилась, і гарні чорні брови аж насупились од великих гадок та думок.

"Занехаяв би оці важкі думи, як занехаяло їх вже багато моїх товаришів ще за школярською партою... але ці думки та гадки чогось не покидають мене, неначе поприростували до моєї голови. Та я й думки не маю кидать їх, бо їх люблю, живу й живлюсь ними, й животію ними".

Радюк встав і помаленьку йшов додому, думаючи свої думи.

- Добридень, Павле Антоновичу! - гукнув до його голос з тіні лип та молодих чинар на алеї.

Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподіваний крик знайомого голосу під липами наче збудив його в сні. Він діби прокинувсь і зиркнув очима. До його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та чинар на самому краєчку гори молодий, високий та плечистий русявий панич в сірому літньому убранні, в вишиваній сорочці, в солом'яному брилі з широкими крисами, з тоненькою дорогою паличкою в руці. Він ще здалеки зняв бриля й вихав ним та махав на Радюка. Сонце розсипалось на його м'яких ясно-русявих, аж сріблистих, наче лляні пачоси, дрібненьких кучерях.

Височенький, повненький та широкий в плечах, він, одначе, на виду був трохи схожий на маленького делікатного хлопчика з рожевими повними устами, кругленькими ясними сірими очима, м'якими білястими кучерявими васильками на висках та рожевими маленькими вухами, що світились наскрізь на сонці.

- Дунін-Левченко! Лука Павлович! їй-богу, він! Де це ти взявся? Виплигнув з-за липок, неначе сидів там на засідках. Аж мене злякав, - говорив Радюк, тричі цілуючись з Дуніним-Левченком.

- Де я взявся? І справді виплигнув з-за кущів до тебе, неначе заєць. Але де ти тут взявсь? - спитав Дунін-Левченко.

- Я оце оженивсь і приїхав з новою ріднею до Києва. Думаю тут оселиться та напитувать собі будлі-якого місця. А ти вже скінчив свої екзамени в університеті?

- Оце тільки що доконав-таки їх! Тепер я вольний козак і гуляю оце на вольній волі.

Радюк був на два курси старший од Дуніна-Левченка, але вони були великі приятелі, належались до одного товариства й мали однакові думки й пересвідчення як національні, так і загальні, хоч між ними й була різнація по вроді та вдачі. Радюк був жвавий, говорючий та палкий;

• Предыдущая
• 74/89
• Следующая