Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 76
- Предыдущая
- 76/89
- Следующая
- Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, - обізвавсь Дунін-Левченко до неї по-українській.
- Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! Бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені спину та зачіпки, - сказала вона, вирячивши темні очки на біляве гостеве обличчя.
- Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж перепався, аж став тлінний од довгої служби! - сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.
- Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть на конфорці! - сказала Галя.
Усі дами були в чорному убранні, як личило спасенницям, і були схожі на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, і її матовий білий вид та рожеві щоки визначались ще виразніше, ще ясніше. Серед дам, схожих на черниць, і сидячи попліч з здоровим, загорілим Масюком, Дунін-Левченко дуже якось видававсь між усіма й своїм ясно-сірим делікатним убранням, і білявою вродою, і білим делікатним обличчям. Для всіх він здававсь випещеним делікатним паненям, на котрого ніколи й вітер не віяв, і сонце не гріло.
"І де це Радюк назнав собі таку красуню, в якомусь закинутому хуторі, з такими пишними очима! - думав гість, дивлячись вважливим оком на Галю. - Яка рівна, струнка постать! Які пишні очі!"
Галя поналивала стакани чаєм і подала усім. Масючка накраяла паляниці й припрохувала гостя.
- Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробігавсь по горах, набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлі посохло, аж чаю знов забажалось, - сказав гість.
- Ну, вже й правда, що в Києві тих гір, то й не полічить! Неначе кіп в жнива на полі, - сказав Масюк.
- Зате ж гарні поетичні гори! Київ закладали та будували, певно, якісь давні поети, коли обрали таке пишне поетичне місце, - сказав Радюк.
- Його закладав або якийсь великий поет, або сатана... знаєте, тоді, як він змагавсь з богом за землю та пірнув на дно безодні в морі, виніс в жмені землі та давай тріпать рукою та розкидати по рівній божій землі.
Отож, певно, з-під його пальців з долоні порснув пісок над Дніпром та й поставали оці кручі та яруги, - жартував Масюк.
- Може, вони й чортячі, але гарні! - сказав гість.
- Нечля вам, Іване Корнійовичу, таке говорити. Я б не дивувалась молодим: їм вже й господь простить, і люди вибачать. Де ж таки старій поважній людині таке теревенить про святий Київ, та ще й говіючи! Ой господи! З вами, бачу, не одговієшся, а тільки гріха наберешся, - репетувала панія Висока.
- А хіба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи чорти? - жартував Радюк.
- Де ж таки однаково! Та хіба ж тому правда? - обізвалась Масючка.
- Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от тих гір, що ледве ступаю. Хіба ж таке судомління може буть од поетів або од святих? - дражнивсь Масюк, тереблячи на всі застави пироги з чаєм, аж його довгі вуса кивали кінцями, неначе сварились на Ликерію Петрівну.
- То вони, певно, начитались оце Дарвіна або Спенсера, що таке говорять про Київ, - обізвавсь гість і зирнув на Радюка.
- Атож! - аж крикнула панія Висока. - Це ті дві сатані, що їх так любить Павло Антонович.
- Ті дві сатані, що вам снились перед виїздом на прощу? - спитав Радюк.
- Атож! приснились, каторжні, обидва; ніби я стою коло ясел в своїй оборі десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повітки, чорні, мохнаті та пелехаті, з рогами на головах, а волячі хвости аж волочаться по кізяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай дуцать мене рогами. Я оступилась під загату, притулилась, голову ховаю під острішок. А острішок все росте вгору та вищає, а загата посовується та оступається позад мене. Вони, каторжні, кидаються на мене, як скажені собаки. Нема вже мені куди тікати й чим оборониться. А я ніби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь мій покійник капітан, біжить з дрючком в руках і подає його мені. Тоді я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперіщила по рогах і другого і тому позбивала роги. Тоді вони поставали шуті, неначе безрогі корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повітку. Загнала та й прокинулась.
- Слава вам, Ликеріє Петрівно! - говорив і разом реготавсь Радюк.
Дунін-Левченко й собі реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.
- Коли загнали їх в повітку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг, та ще й оратимете нею, - говорив Масюк.
- Дух святий при нас та при хаті! Щоб я чортами поле орала? Це вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрішиш повну хату, ще й кімнату. Ще добре, що перед сповіддю! - говорила Ликерія Петрівна вже з легенькою досадою в голосі, - а все то ви, Павле Антоновичу, таки винні були, що мені верзлось таке страховиння!
- Чому так? Я й сном і духом в цьому не винен.
- Бо як почали на виїзді на прощу торочить з своїми сусідами паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали між собою змагаться та кричать, то вони мені обидва й приснились. Ще гаразд, що я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось непутяще й ні до чого не годенне.
- Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досі вмерли. Й до Києва б не доїхали, - сказав Радюк.
- Якби небіжчик був не врятував вас з біди, то ви оце досі були б вже в пеклі. Ой, горе нам! - сказав Масюк з тонким натяканням на жарт і з богобоящою міною на виду.
- Жартуйте-бо, та й міру знайте! Од пекла борони боже всякого хрещеного й молитвеного раба божого, - сказала поважним тоном Ликерія Петрівна, збиваючись несамохіть на вислови знахурок.
- Чи ви пак, Ликеріє Петрівно, знаєте, що й я вже перечитала книжки цих двох страшних дідьків? - сказала Галя.
- Невже? Ой господи! Який тепер світ настав. Що ж то далі буде? - бідкалась панія Висока. - Це, певно, десь в Туреччині або в Німеччині вже народивсь антихрист.
- Ну, та й добрі пироги печуть там у вас на селах, Ликергє Петрівно! - вихопивсь Дунін-Левченко, вкладаючи в копи вже третього пирога. - Істинно сільські! Смачні, аж запашні, й тривні. Певно, в вас дуже здатна та зручна куховарка.
- Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п'є. Та то я пекла власними руками! - аж крикнула панія Висока якось трохи чванливо.
- Честь вам і велике спасибі! - сказав гість. - В нас так мені вже обридли ті кухарські солодкі та легесенькі, ніби повітряні пиріжки та кухарська одноманітна страва! Було прибіжимо з братом з гімназії, голодні, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотілось тернуть борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та бульйончик, щоб ми пак росли делікатні та тоненькі.
- От я й рада, що наша Масюківна стала вам в догоді, - аж кричала од радощів Ликерія Петрівна, - от я вам зараз ще принесу тарілку! Ой, вікна треба помить! - крикнула вона й схопилась з стільця.
"Які вікна? Що це вона плете? - подумав гість. - Чи не божевільна вона?"
- Ой, вікна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й досі не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осені в цих ледарів вікна не помиті! І мухи, й павуки, і голуби! Ще й неначе собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали в шибки! А двері тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
- Чи вікна та двері, чи пироги передніше? - говорив, регочучись, Радюк.
- Авжеж пироги, а потім вже вікна! Ось я зараз! - репетувала Ликерія Петрівна.
- Не треба, спасибі! - крикнув гість, схопився з місця і вхопив своєю білою делікатною рукою за її червону шорстку руку, привів і посадовив силоміць на стільці. - Не клопочіться й не турбуйтесь! їй-богу, я вже наївсь по самісіньку шию; аж сить поклав на собі.
- Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як ні, то я винесу вам ще повнісінький кошик, - говорила Ликерія Петрівна.
- Не бігайте й не виносьте! Мені вже час додому, хоч мені й дуже приємно ще посидіть та побалакати. Напиши ж мені, будь ласка, за адрес свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибіжу до тебе. Не забувай, що незабаром день моїх іменин. Зберуться, зійдуться мої товариші та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душі. А ти знаєш, що без тебе в нас буде велика дірка за столом, як кажуть селюки.
- Предыдущая
- 76/89
- Следующая
