Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 16
- Предыдущая
- 16/230
- Следующая
— Особисто простежу, як їх зніматимуть, мосьпане.
— От і добре. — Тиріон вдарив коня острогами і рушив уперед ристю, не чекаючи на сторожу.
Він сказав Серсеї, що хоче зняти з цього міста свою мірку. І не збрехав. Але побачене Тиріонові Ланістеру не надто сподобалося. На вулицях Король-Берега завжди вирувало життя, стояв галас, кипіла торгівля й ремесла, та зараз вони смерділи небезпекою, якої він не міг пригадати з минулих своїх приїздів до міста. Просто у стічній канаві коло Ткацької вулиці валявся голий покійник, якого дерли на шматки вуличні собаки, і ніхто навіть не зважав. На очі траплялося багацько міських вартових, що пересувалися провулками у золотих киреях та воронованих кольчугах, не випускаючи з рук залізних кийків. На базарах купчилося забагато обірваного люду, який продавав власне хатнє майно за будь-яку ціну, аби щось вторгувати… і замало селян з возами харчів. Ті харчі, які ще продавалися, коштували втричі дорожче, аніж рік тому. Один крамар вихваляв щурів, засмажених на рожні.
— Свіжі щури! — горлав він, — свіжі щури!
Напевне, свіжі щури вважалися стравою куди кращою за старих, висохлих або гнилих щурів. Та лякало інше: щури на рожні виглядали смачніше, ніж більшість того, що продавали різники. На Борошняній вулиці Тиріон побачив озброєних охоронців коло дверей кожної крамниці. «У лихі голодні часи», подумав він, «хлібопікам дешевше купити сердюка, ніж борошна».
— До міста не підвозять харчі, абощо? — спитав він Вилара.
— Майже ні, мосьпане, — підтвердив сотник. — У річковому краю воюють, князь Ренлі збирає бунтівників у Вирії, дороги на південь та захід відрізано.
— І що ж за такої нагоди робить моя ласкава сестра?
— Усе, аби відновити королівський мир, — запевнив Вилар. — Князь Слинт потроїв число міських вартових, а королева приставила кілька тисяч ремісників до облаштування оборони міста. Каменярі зміцнюють мури, теслі будують кількасот метавок, стрільники лаштують стріли, ковалі кують клинки, а цех алхіміків пообіцяв наготувати десять тисяч слоїків шал-вогню.
Тиріон неспокійно посовався у сідлі. Йому сподобалося, що Серсея не сидить без діла, та шал-вогонь — то зрадлива штука. Десять тисяч слоїків здатні пустити з димом весь Король-Берег.
— Де ж моя сестра знайшла на все це стільки грошей?
Кожен знав, що король Роберт залишив короні самі борги, ще й немалі, а алхіміки зроду не працювали задарма.
— Пан Мізинець завжди щось вигадає, мосьпане. Він запровадив брамне мито для всіх, хто бажає увійти до міста.
— Вдала думка, — відповів Тиріон, поміркувавши. «Розумно. Розумно й жорстоко.» Десятки тисяч людей тікали звідусіль до оманливої безпеки Король-Берега. Він бачив їх на королівському гостинці: купки батьків, матерів, дітей, одні на конях, інші на возах, усі занепокоєні, зі страхом та надією в очах. Ясна річ, що досягнувши міста, вони б заплатили усе, що мали, аби тільки залишити війну позаду себе за високими надійними мурами… втім, якби втікачі знали про шал-вогонь, то ще двічі б подумали, перш ніж опинитися всередині.
Заїжджий двір під знаком розбитого ковадла стояв якраз недалеко від мурів — коло Божої брами, до якої вони вранці в’їхали. У внутрішньому дворі по коня Тиріона вискочив хлопчик-стайняр.
— Ведіть своїх людей до замку, — мовив Тиріон до Вилара. — Я ночуватиму тут.
Сотник завагався.
— Але чи буде вам безпечно, мосьпане?
— Щодо цього скажу, сотнику, що коли я виходив звідси вранці, у заїзді товклося повно Чорних Вух. А коли неподалік Чела, донька Чейка, то ніхто не може почуватися безпечно.
Тиріон врозвал зашкутильгав до дверей, лишивши збентеженого сотника шукати змісту в своїй відповіді.
Коли він зайшов до загальної зали корчми, його привітала злива веселощів. Він упізнав горловий регіт Чели й співучу музику Шаїного смішку. Дівчина сиділа коло комина і сьорбала вино за круглим дерев’яним столом з трьома Чорними Вухами, яких Тиріон лишив їй для охорони, та тлустим чолов’ягою, видним лише зі спини. Тиріон вирішив був, що то корчмар… аж тут Шая покликала його на ім’я, і співрозмовник підвівся.
— Яке щастя знову бачити вас так скоро, ласкавий пане, — промуркотів він з лагідною усмішкою євнуха на напудрованому обличчі.
Тиріон аж запнувся.
— Пане Варисе! Оце вже не гадав зустріти вас тут.
«Хай його Інші заберуть! Як він так хутко знайшов це місце?»
— Вибачайте за непрохану появу, — мовив Варис, — але я відчув нагальне бажання зазнайомитися з вашою юною панною.
— Юною панною, — повторила Шая, смакуючи слова. — Ви збрехали тільки наполовину, мосьпане. Я й справді ще досить молоденька.
«Вісімнадцять років», згадав Тиріон. «Вісімнадцятирічна шльондра, метка розумом, під ковдрою спритна, мов кішка, з великими темними очима, рясним чорним волоссям, солодким жадібним ротиком… і вся моя! От клятий євнух.»
— На жаль, це я мушу відчувати себе непроханим, пане Варисе, — змусив себе Тиріон до чемності. — Коли я увійшов, ви так весело розважалися.
— Мосьпан Варис захоплювався вухами Чели і дивувався, скільки ж вона мала убити ворогів, щоб зробити таке гарненьке намисто, — відповіла Шая. Тиріона зачепило, як грайливо вона величає Вариса «мосьпаном»; так само і тим самим голосом вона кликала його самого в їхніх постільних забавах. — А Чела каже, що тільки боягуз убиває переможеного ворога.
— Хоробрий лишає ворогові життя, щоб той колись міг змити ганьбу, повернувши собі вухо силою зброї, — пояснила Чела, невеличка смаглява жіночка, в якій на шиї теліпалося зловісне намисто з сорока шести висушених, зморшкуватих людських вух. Тиріонові якось випала нагода їх порахувати. — Так люди знатимуть, що ти не не боїшся своїх ворогів.
Шая тюгукнула у захваті.
— А тоді мосьпан сказав, що якби він був Чорним Вухом, то ніколи не спав би, бо йому б тільки й снилися одновухі вороги.
— Мені така халепа не загрожує, — запевнив Тиріон. — Мої вороги мене жахають навіть з двома вухами, тому я маю звичку їх вбивати.
Варис захихотів.
— Чи не вип’єте з нами вина, мосьпане?
— Так, я вип’ю з вами вина. — Тиріон вмостився коло Шаї. Він зрозумів, що тут відбулося, хоч ані Чела, ані Шая потаємного змісту подій не втямили. Насправді Варис приніс послання. Коли він казав про нагальне бажання познайомитися з юною панною, то мав на увазі: ви намагалися її сховати, але я все знаю про те, де вона і хто вона, і ось я тут. Цікаво, хто ж їх зрадив. Корчмар, стайняр, стражник біля брами… чи хтось зі своїх?
— Полюбляю повертатися до міста через Божу браму, — казав Варис до Шаї, наповнюючи келихи. — На брамній башті там вирізьблено у камені виняткової краси подоби; я не можу стримати сліз, коли на них дивлюся. В них очі… такі виразні, ви не згодні? Коли минаєш решітку, то вони наче стежать за тобою.
— Не помітила, мосьпане, — відповіла Шая. — Завтра подивлюся, з вашої ласки.
«Та не турбуйся, люба моя», подумав Тиріон, бовтаючи вино у келиху. «Чхати він хотів на ті різьблені подоби. Євнух вихваляється не їхніми очима, а своїми. Каже, що чатував і знав про наш приїзд тієї ж миті, як ми перетнули браму.»
— Ти мусиш берегти себе, дитино, — саме радив Варис. — Король-Берег вже не той, що раніше. Він став далеко небезпечніший. Я знаю ці вулиці дуже добре, і все ж вагався, чи прийти мені сьогодні самому та неозброєному. Настали темні часи — навколо нас самі беззаконні харцизяки, люди з холодним залізом у руках і холодними серцями у грудях.
«Куди я прийшов сам-один і неозброєний — туди інші можуть прийти з мечами в руках», проказував євнух насправді.
Шая засміялася.
— Хай тільки нагодяться — хутко втечуть від Чели без одного вуха!
Варис заверещав радісно, наче нічого кумеднішого зроду не чув, але у очах, які він повернув на Тиріона, не було ані сліду веселощів.
— Ваша юна панна така привітна та ласкава. Я б на вашому місці якомога краще дбав про неї.
— Я прагну того ж самого. Якби хтось схотів завдати їй шкоди… мушу зізнатися, для Чорного Вуха я замалий, і зайвою хоробрістю вихвалятися не стану.
- Предыдущая
- 16/230
- Следующая
