Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 31

• Предыдущая
• 31/230
• Следующая

Тиріон копнув ногою маленького золотого списа. Значок застрибав підлогою.

— Йому знайдуть якусь землю, і він сам зможе збудувати собі родове обійстя. Гаренголу, певна річ, вашому спадкоємцеві не бачити, але й просто неба не пропаде. Шлюб сестри хай влаштує сам.

Обличчя Яноса Слинта змінило колір з червоного на білий.

— Щ-що… щ-що ви з-зробите…

Сало на його опасистому підборідді та щоках тремтіло, аж гуляло туди-сюди.

— Тобто що я зроблю з вами?

Тиріон почекав хвильку, щоб йолоп добре натрусився.

— З вранішнім відпливом виходить у море думбас «Літня мрія». Його керманич сказав мені, що зупинятиметься у Мартинові, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, а тоді у Східній-Варті-біля-Моря. Як побачите князя-воєводу Мормонта, перекажіть від мене найтепліші вітання і скажіть, що я не забув про турботи та скрути Нічної Варти. Бажаю вам довгого життя та ревної служби, пане князю.

Щойно Янос Слинт усвідомив, що його не стратять, як повернув собі колір на обличчя і рішуче випнув щелепу.

— Ну, це ми ще подивимося, Бісе. Чи то пак, курдупелю. Може, то тебе запхають на той корабель, як гадаєш? Може, то вже тобі час їхати на Стіну, га? — Він дещо занепокоєно реготнув. — Погрожуєш тут, пхе… подивимося. Я — друг короля, щоб ти знав. Побачимо, що скаже наш пан Джофрі про таку справу. А ще Мізинець, а ще королева, о так. Янос Слинт має друзів — немало і немалих. Побачимо, хто опиниться на тому думбасі. Ми ще подивимося, це я тобі обіцяю.

Слинт хвацько крутнувся на підборах, як колишній міський вартовий, і пішов малою трапезною, карбуючи кроки на каменях підлоги. Він видерся сходами, розчахнув двері… й опинився лицем до лиця з високим чоловіком з довгим худорлявим обличчям, у чорному панцирі та золотій киреї. До культі правої руки в чоловіка була припасована залізна долоня.

— Яносе, — привітався він, зиркаючи глибоко втопленими очима під випнутими бровами та шапкою присоленого сивиною темного волосся. Янос Слинт сахнувся назад, і до малої трапезної перед ним без зайвого шуму пробралися шестеро золотокирейників.

— Князю Слинте! — гукнув Тиріон через палату. — Здається, ви знайомі з паном Джаселином Бережняком, нашим новим тисяцьким міської варти?

— На вас чекають ноші, мосьпане, — повідомив пан Джаселин Слинтові. — До порту далеко, а вулиці в нас ночами темні й не надто безпечні. Вартові!

Коли золотокирейники вивели геть їхнього колишнього очільника, Тиріон прикликав до себе пана Джаселина і передав йому сувій пергамену.

— Подорож обіцяє бути довгою; збавте боги, щоб князь Слинт протягом неї засумував за товариством. Подбайте, аби ці шестеро приєдналися до нього на борту «Літньої мрії».

Бережняк зиркнув на список імен і всміхнувся.

— Буде зроблено.

— Там серед них є один, — тихо додав Тиріон. — Такий собі Дим. Перекажіть керманичеві, що ніхто не жалкуватиме, якщо того Дима раптом змиє у море ще до Східної Варти.

— Мені казали, північні води дуже буремні, мосьпане. — Пан Джаселин вклонився і пішов собі, розвіваючи киреєю. Дорогою він потоптав чоботями парчову накидку Слинта.

Тиріон посидів сам, потроху смакуючи рештки доброго солодкого дорнійського вина. З’явилися стольники, прибрали посуд, знову зникли; він звелів їм лишити на столі вино. Коли челядь упоралася, до трапезної нечутно ковзнув Варис у просторих шатах кольору лаванди, оточений відповідними пахощами.

— Ви зробили добру справу, і дуже вправно, мій ласкавий пане.

— Чому ж тоді у роті такий гидкий присмак? — Тиріон притиснув пальці до скронь. — Я наказав їм викинути Аллара Дима у море. Відчуваю велику спокусу зробити з вами те саме.

— Наслідки можуть вас розчарувати, — відповів Варис. — Бачте, шторми налітають та зникають, хвилі буяють над головами, великі риби їдять малих, а я помаленьку ляпаю собі плавцями по воді. Чи не стане вам за великий клопіт почастувати мене ковтком того вина, яким щойно так втішався князь Слинт?

Тиріон махнув рукою на глек, суплячи брови.

Варис наповнив собі келиха.

— Ой божечки. Солодке, як саме літо.

І ковтнув ще раз.

— Виноградинки просто-таки співають в мене на язику.

— А я саме гадав, що то за гармидер. Скажіть вашим виноградинкам, хай сидять на язику тихо, бо в мене зараз голова лусне. Отже, винувата моя сестра. Ось що відмовився мені повідомити такий у сім дідьків вірний князь Янос. Золотокирейників до того бурдею надіслала Серсея.

Варис ніяково захихотів. Отже, і він знав.

— Ви чомусь про це не згадували, — грізно спохмурнів Тиріон.

— Та це ж ваша люба сестра, — пояснив Варис, а на обличчі зобразив такий розпач, що трохи не плакав. — Хіба легко таке казати людині про його рідну кров, ласкавий пане? Я боявся, що звістка розіб’є вам серце. Чи знайдете ви ласку мені пробачити?

— Ні! — гримнув Тиріон. — Хай вас лихо вхопить. Разом із сестрою!

Він розумів, що Серсею поки що чіпати не може, навіть якби схотів. А ще ж навіть не зрозумів, хоче або ні. Як болісно — сидіти і кривлятися, втішаючись жалюгідною подобою правосуду над дрібними почварами на зразок Яноса Слинта і Аллара Дима, коли сестра продовжує чинити своє гидке свавілля.

— На майбутнє ви повідомлятимете мені те, що знаєте, пане Варисе. Геть усе, що ви знаєте.

Євнух всміхнувся лукавою посмішкою.

— Це, мій ласкавий пане, може відняти дещицю часу. Я таки знаю чимало різного.

— Але, схоже, не досить, щоб урятувати нещасну дитину.

— На жаль, ні. Був ще один байстрюк — хлопець, трохи доросліший. Я вжив заходів, щоб прибрати його подалі від небезпеки… та ніколи, мушу зізнатися, не подумав би, що смерть загрожує також і грудному немовляті. Дівчинка — підлого роду, донька повії, не має від народження ще й року. Яка з неї могла бути загроза?

— Вона була Робертова дочка, — гірко проказав Тиріон. — Серсеї, схоже, цього досить.

— О так. Надзвичайно сумно. Мушу винуватити себе за бідне дитинча та її матір. Таку молоду, таку закохану в короля.

— Закохану? — Тиріон ніколи сам не бачив мертвої дівчини, але подумки уявляв її одночасно Шаєю і Тайшею. — Цікаво, чи здатні повії справді кохати? Ні, не треба відповідати. Певних речей краще зовсім не знати.

Він влаштував Шаю у розлогому обійсті, вибудуваному з колод та каміння, з власним колодязем, стайнею та садком; він надав їй прислугу для усіх потреб, білого птаха з Літніх островів для розваги, шовки, срібло та коштовності для прикраси, сторожу для безпеки. Але все ж непокоївся. Вона хотіла бути з ним дедалі більше і довше, вона сама сказала. Вона хотіла йому служити і допомагати в усьому.

— Ти допомагаєш мені найбільше тут, під простирадлами, — сказав він їй якось вночі після кохання, лежачи поруч і вмостивши голову в неї на грудях. Міць його скніла, солодко натруджена. Дівчина відповіла самими лише очима, і він знав, що не те вона сподівалася від нього почути.

Тиріон зітхнув і потягнувся був за вином, але згадав князя Яноса і відштовхнув глека.

— Здається, сестра не збрехала про Старкову смерть. Дякувати за ту навіжену дурість нам слід моєму небожеві.

— Король Джофрі віддав наказ. Янос Слинт і пан Ілин Пейн виконали його швидко і не вагаючись…

— …майже так, наче саме його і чекали. Так, ми вже про це балакали, і без жодного зиску. Безумство вчинено.

— Маючи під своєю рукою міську варту, пане мій, ви цілком здатні подбати про те, щоб його милість не чинив подальших… безумств, чи не так? Певна річ, слід також подбати про особисту варту королеви…

— Червонокирейників? — Тиріон здвигнув плечима. — Вірність сотника Вилара належить Кастерлі-на-Скелі. Він знає, що я чиню в цьому місті волю свого батька. Серсеї важкувато буде скористатися його вояками проти мене… а до того ж їх усього лише якась сотня. Тільки в мене особисто є стільки ж з половиною. І ще шість тисяч золотокирейників, якщо Бережняк — саме така людина, як ви кажете.

— Ви скоро самі помітите, що пан Джаселин — вояк мужній, чесний, вірний службі… та надзвичайно вдячний.

• Предыдущая
• 31/230
• Следующая