Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 18

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая

— Що воду не віддасть. А ще й вас хоче забрати за поранення копача біля греблі.

— Хто б сумнівався, — сплюнув Беніс. — Стільки галасу за якогось хлопа. Та він би дякувати мені мав. Жінки полюбляють чоловіків зі шрамами.

— Тоді й вам буде краще без ніздрів. Їх-бо Вдовиця хоче вирвати.

— А не пішла б вона у сраку! Якби ніздрі мені були зайві, я б їх сам вирвав!

Він тицьнув великим пальцем угору.

— Пан Лантух сидить у своїх покоях. Згадує, який він колись був зацний вельможа.

Раптом подав голос Яйк.

— Він бився за чорного дракона.

Дунк ладний був дати малому ляща, але бурий лицар тільки зареготав.

— Оце раптом! А втім, не диво, хоч би й глянути на нього: чи схожий він на людину, що билася за переможця?

— А наче ви схожі. Інакше б не сиділи тут. — Дунк обернувся до Яйка. — Подбай про Грома та Маестра, а тоді приходь до нас.

І пройшов до вежі крізь двері за підйомними сходами. Старий лицар саме сидів коло комину в халаті, не запалюючи вогню. У руці він тримав батьківського келиха — важкого, срібного, виготовленого для котрогось князя Осгрея ще до Завоювання. Келиха прикрашав клітчастий лев, викладений лусочками нефриту та золота. Деякі з нефритових лусочок давно висипалися. Зачувши Дункові кроки, старий лицар підняв очі та блимнув, наче прокинувшись від сну.

— Пане Дункане… Ви повернулися. Ну, то чи вселили ви своєю статурою острах в пана Лукаса Довговерха?

— Не те щоб, пане. Радше розгнівав.

Дунк переказав, як міг, їхні пригоди, не згадавши тільки про пані Гелісенту, аби не видатися цілковитим дурником. Про ляпаса він би теж змовчав, але розбита губа напухла вдвічі проти звичайної, тож пан Явтух не міг не помітити.

А коли помітив, то нахмурив чоло.

— Що це в вас з губою?

Дунк обережно торкнувся її.

— Це її вельможність дали мені ляпаса.

— Вона вас вдарила? — Старий лицар відкрив та закрив рота. — Вона вдарила мого посланця, який прийшов під прапором клітчастого лева? Вона насмілилася підняти руку на вашу особу?

— Ручка в неї невеличка, пане. Та й кровити перестало, ще як ми й з замку не вийшли.

Він стиснув руку в кулака.

— Вона вимагає пана Беніса. А срібла вашого не хоче. І греблю вона не руйнуватиме. Показала мені писаний привілей з власною королівською печаткою. Привілей каже, що річка належить їй. А ще… — Він завагався. — Вона сказала, що ви воювали…

— …за чорного дракона?

Пан Явтух якось осів, наче хтось висмикнув з нього кістяк.

— Цього я й боявся. Якщо забажаєте піти з моєї служби, я перепон не чинитиму.

Старий лицар втупився у келиха. Що він там міг бачити, Дунк не відав.

— Ви сказали мені, що ваші сини загинули за короля.

— Саме так. За правдивого короля. Даемона Чорножара, Короля-з-Мечем. — Вуса старого затремтіли. — Прибічники червоного дракона кличуть себе «вірними», але ми, що билися за чорного, незгірш них знаємо, що таке вірність. Втім, зараз… усі, хто біч-о-біч зі мною йшли посадити принца Даемона на Залізний Трон, випарувалися, мов ранкова роса. Можливо, усі вони мені наснилися. Або ж князь Кровокрук залякав їх своїми Круковими Зубами. Це більш вірогідно. Та й справді, не померли ж вони усі разом.

Дунк не міг не визнати правди в словах старого. Донині він не стрічав жодної людини, яка б сказала, що билася на боці Самозванця. Але ж вони мусили йому зустрічатися. Загалом їх було багато тисяч. Половина Семицарства билася за червоного дракона, а інша половина — за чорного.

— Пан Арлан завжди казав, що обидві сторони показали незламну мужність.

Дункові здалося, що старого лицаря мають втішити ці слова. Пан Явтух побовтав келиха з вином у долонях.

— Якби Даемон залишив Гвейна Корбрея лежати на полі… якби Вогнепала не вбили просто напередодні битви… якби Вишестраж, Тарбек, Дубосерд, Маслоплав віддали нам усі свої сили, а не стояли однією ногою тут, а іншою там… якби Манфред Лотстон дотримав слова, а не зрадив… якби шторми не затримали князя Бракена у морі з мирійськими арбалетниками… якби Скорохвата не впіймали з вкраденими драконячими яйцями… стільки «якби», пане мій… усе б могло статися інакше, якби збулося хоч одне «якби». Тоді це нас би звали вірними престолові, а прибічників червоного дракона пам’ятали б як людей, що програли битву за вкрадений трон узурпатора Даерона Кривородного.

— Може, й так, мосьпане, — відповів Дунк, — та все ж сталося, як сталося. Справа давня, і вас пробачили.

— Еге ж, нас пробачили. Даерон пробачив зрадників та бунтівників, які схилили коліна і віддали заручників на знак майбутньої покори. — В голосі пана звучала гірка туга. — Я купив собі голову за життя доньки. Алісанну забрали до Король-Берега у сім років, а померла вона у двадцять, сестрою-мовчальницею. Одного разу я їздив до Король-Берега побачити її, та вона навіть говорити зі мною, власним її батьком, не схотіла. Королівська милість — то отруйний дар. Даерон Таргарієн залишив мені життя, але відібрав честь, гордість і всяку надію.

Його рука затремтіла, вино пролилося на коліна, але старий навіть не помітив.

— Я мав би втекти з Лихим Булатом у вигнання або ж загинути разом з моїми синами та любим королем. То була б смерть, варта клітчастого лева — нащадка стількох вельможних князів та могутніх воїнів. А Даеронове прощення тільки принизило мене.

Дунк зрозумів, що у його серці чорний дракон ще живий.

— Вельможний пане?

Це був голос Яйка. Малий увійшов саме тоді, коли пан Явтух казав, як мав би загинути. Старий лицар блимнув на нього очима так, наче бачив уперше.

— Так, хлопче? Що таке?

— Прошу пана пробачити мені… та Червоняста Вдовиця казала, що ви повстали, аби отримати її замок. Це ж неправда?

— Замок? — Старий пан збентежився. — Холоднокоп… Так, Даемон мені обіцяв… але ж не заради замку, ні…

— Тоді навіщо? — наполягав Яйк.

— Навіщо? — зморщив лоба пан Явтух.

— Навіщо ви зрадили? Якщо не заради замку.

Перш ніж відповісти, пан Явтух довго дивився на Яйка.

— Ти ще малий хлопчина. Ти не зрозумієш.

— Ну, — відказав Яйк, — я можу спробувати.

— Зрада… то таке слово, та й усе. Коли двоє принців б’ються за стіл, на якому сидітиме тільки один, то свій вибір мають робити що князі, що хлопи. Коли ж битва кінчається, переможців величають вірними престолові, захисниками правди й закону, а переможених — бунтівниками та зрадниками. Саме така доля випала мені.

Яйк поміркував трохи над його словами.

— Як скажете, пане. Але ж… король Даерон був добрий король. Чому ж ви вибрали Даемона?

— Даерон… — Пан Явтух пробурмотів це слово так невиразно, що Дунк зрозумів: старий лицар добряче впився. — Даерон був сутулий чахлик з вислим черевцем, що хилиталося від кожного кроку. Даемон був прямий та гордий, з пласким животом, міцнішим за дубовий щит. А як він умів битися, о боги… Хоч сокирою, хоч списом, хоч телепнем — краще за будь-якого лицаря, що я бачив. Але з мечем у руці він був сам Воїн у плоті. Коли принц Даемон тримав Чорножар у правиці, рівних йому серед людей не було… поставте проти нього хоч Ульріка Дейна зі Світанком, хоч Драконолицаря з Темною Сестрою.

— Чоловік, Яйку, пізнається по його друзях. Даерон оточив себе маестрами, септонами та співцями. На вухо йому шепочуть баби, двором гуляє безліч дорнійців. А чому б ні — він же взяв собі до ліжка дорнійку, а власну милу сестру продав великому князеві Дорну, хоча кохала вона Даемона! Даерон носив одне ім’я з Молодим Драконом, та коли його дружина-дорнійка подарувала йому сина, він назвав малого Баелором — на честь найслабшого короля усіх часів, що сидів на Залізному Троні.

— А Даемон… Даемон був не побожніший, аніж належало королю, та під його руку зібралися найславетніші лицарі держави. Пан Кровокрук ладен примусити усіх забути їхні імена, ба навіть заборонив співати про них, але ж я пам’ятаю. Робб Рейн, Гарет Сірий, пан Аубрей Амброз, князь Гормон Пик, Чорний Бирен Буйцвіт, Червоне Ікло, Вогнепал… А самий лише Лихий Булат! Я питаю тебе: чи було колись у одному війську стільки славетних звитяжців? Чи збиралося під одним прапором таке шляхетне товариство?

• Предыдущая
• 18/25
• Следующая