Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 22

• Предыдущая
• 22/25
• Следующая

— Король пробачив старого за Даемона, — зазначив Дунк. — Час вже й вам пробачити його за Аддама.

— Віддайте мені Беніса, і я поміркую про це.

— Беніс не мій. Не мені його й віддавати.

Вона зітхнула.

— Я зовсім не прагну вашої смерті.

— Я її теж не прагну.

— Тоді віддайте мені Беніса. Ми вирвемо йому ніздрі та віддамо назад. І все скінчиться.

— Та ні, не скінчиться, — заперечив Дунк. — Ще ж треба домовитися про греблю і вирішити справу про пожежу. Чи видасте ви людей, які її вчинили?

— В тому лісі літало багато світляків, — відповіла пані. — Може, то вони підпалили гай своїми маленькими ліхтариками.

— Не дражніться, мосьпані, — попередив Дунк. — Зараз не час. Розваліть загату і дайте панові Явтуху води, аби залагодити суперечку про ліс. Так буде чесно, хіба ні?

— Було б чесно, якби я палила той ліс. Але я його не палила. Я була у Холоднокопі, спала у своєму ліжку.

Вона кинула погляд униз, на воду.

— Що саме заважає нам перейти цей струмок? Чи не розкидали ви шпичаки серед каміння? Чи не сховали лучників серед приску? Кажіть, як ви намірюєтеся нас зупинити.

— Отак. — Він зняв латну рукавицю. — В Блошиному Подолі я завжди був більший та сильніший за інших хлопців, тому, бувало, бив їх до крові й забирав, що хотів. Старий лицар навчив мене цього не робити. Найперше, він казав, так чинити недобре. Але окрім того, в малих хлопчаків часто-густо бувають великі та сильні брати. А тепер дивіться сюди.

Дунк скрутив персня зі свого пальця та передав їй. Пані мусила відпустити свою косу, аби взяти його.

— Золотий? — спитала вона, відчувши вагу. — Що воно таке, пане?

І покрутила персня у руках.

— То це печатка. Золота з оніксом. — Роздивившись знак на печатці, вона звузила свої зелені очі. — Де ви її знайшли, пане?

— У чоботі. Загорнуту в ганчір’я та забиту глибоко в носака.

Пані Роганна стиснула персня у кулачку. Тоді зиркнула на Яйка та старого пана Явтуха.

— Ви дуже ризикуєте, показуючи мені цього персня, пане лицарю. Чим він вам допоможе? Якщо я накажу своїм людям перетнути річку…

— Хай так, — відповів Дунк, — тоді я змушений буду з ними битися.

— І загинути.

— Та напевне ж, — погодився Дунк, — але Яйк поїде туди, звідки приїхав, і розкаже там, що сталося.

— Не розкаже, якщо теж загине.

— Ви ж не станете вбивати десятирічного хлопчика, — мовив лицар, палко молячись, аби не помилитися. — Принаймні, саме цього десятирічного хлопчика. Ви самі сказали, що маєте при собі тридцять і трьох людей. А люди полюбляють плескати язиками. Особливо отой товстий. Які б глибокі ви не викопали могили, а балачки з них розійдуться навсібіч. І тоді… знаєте, плямистий павук може вбити своєю отрутою навіть лева, але дракон — то зовсім інший звір.

— Гадаю, з таким звіром краще дружити. — Вона приміряла персня собі на руку. Та навіть на великому пальці він бовтався вільно. — Але незважаючи на дракона, я таки отримаю Беніса Бурощита.

— Не отримаєте.

— Ото ще… упертий сажінь.

— Без піввершка.

Пані Роганна повернула Дункові персня.

— Я не можу їхати назад до Холоднокопу з порожніми руками. Люди скажуть, що Червоняста Вдовиця стала беззуба, заслабка, не вміє вчинити правосуд і захистити власних селян. Ви цього не зрозумієте, пане.

— Може, й зрозумію. — «Краще, аніж ти гадаєш.» — Пам’ятаю, як ми з паном Арланом служили в якогось дрібного штормового пана. Воювали з іншим дрібним паном. Коли я спитав, за віщо вони б’ються, старий відповів: «Та ні за віщо, малий. Міряються, хто далі сцить.»

Пані Роганна кинула на нього обурений погляд, але за якийсь удар серця не втрималася і розпливлася в усмішці.

— Тисячі разів я чула від лицарів порожні хвали та чемні дурниці, але ви перший, хто при мені сказав «сцить». — Її веснянкувате обличчя раптом спохмурніло. — Але ж саме так князі та пани зважують силу один одного. Хто погано сцить, тому буде лихо. А жінці, якщо вона хоче вільно правити на своєму дідицтві, треба сцяти ще вдвічі далі. Особливо коли вона така мала на зріст… Князь Скирдяк прагне відібрати в мене Підковні Пагорби, пан Кліфорд Конклин здавна зазіхає на Листопадне озеро, ті зловісні Дуростави живуть з крадіжок моєї худоби… а під моїм власним дахом звив собі гніздо Довговерх. Кожного ранку я прокидаюся і питаю себе, чи не зважиться він сьогодні одружитися зі мною силоміць.

Рука її так вчепилася в косу, наче то була мотузка, а вона висіла на ній над прірвою.

— Він хоче одружитися, це вже напевне. Але поки що лякається мого гніву. Так само, як Конклин, Скирдяк і Дуростав діють з осторогою, коли справа стосується Червонястої Вдовиці. Та щойно хтось із них вирішить, що я пом’якшала та послабшала…

Дунк надів персня на пальця і дістав кинджала з піхов.

Очі Вдовиці широко розкрилися при вигляді оголеної зброї.

— Що це ви робите? — спитала вона. — Чи ви з глузду з’їхали? На вас націлений тузінь арбалетів.

— Ви хотіли крові за кров. — Дунк приклав кинджала до обличчя. — Вам збрехали. Того копача порізав не Беніс, а я.

Він притиснув лезо, полоснув зверху вниз. Коли струшував кров з кинджала, трохи обляпав пані. «Ще кілька веснянок», майнула в нього думка.

— Ось маєте. Червоняста Вдовиця отримала, що хотіла. Щоку за щоку.

— Ви геть навіжені. — Від диму очі в неї наповнилися слізьми. — Якби ви були кращого роду, я б вийшла за вас заміж.

— Еге ж, мосьпані. А якби свині мали крила й луску та дихали вогнем, то були б незгірш драконів.

Дунк пхнув кинджала назад до піхов. Щока почала боліти. З неї текла кров, капотіла на ринграфа. Від запаху Грім почав пирхати та хлюпати ногою у воді.

— Тепер віддайте мені людей, які спалили ліс.

— Ніхто його не палив, — відповіла вона. — Та навіть якщо хтось із моїх і підкинув туди вогню, то це ж напевне для того, аби потішити мене. Хіба я можу своїми руками віддати вам таку людину?

Вона зиркнула назад на свій почет.

— Краще панові Явтуху відкликати звинувачення.

— Спершу свині почнуть дихати вогнем, мосьпані.

— В такому разі я мушу засвідчити мою невинність перед очима богів та людей. Перекажіть панові Явтуху, що я вимагаю вибачень… або божого суду. Вибір за ним.

Вона розвернула кобилу і рушила до своїх людей.

Бій мав відбутися посеред річки.

Септон Сефтон вибрів наперед і проказав молитву, закликаючи Вишнього Батька зглянутися на двох вояків та справедливо розсудити їхню суперечку, Воїна — додати сили тому з них, на чийому боці правда, Матір — змилуватися на брехуна і дозволити йому спокутувати гріхи. Скінчивши молитву, септон обернувся до пана Явтуха Осгрея.

— Пане, — промовив він, — останній раз благаю вас відкликати звинувачення.

— Ні, — відрізав старий, здригнувшись вусами.

Товстий септон обернувся до пані Роганни.

— Добра моя невістко, якщо ви справді винні — зізнайтеся, спокутуйте провину і запропонуйте доброму панові Явтуху якесь відшкодування за його ліс. Інакше проллється кров.

— Мій поборник доведе мою невинність перед очима богів та людей.

— Суд двобоєм — не єдиний спосіб, — промовив септон, стоячи до пояса у воді. — Закликаю вас обох поїхати разом до Золотогаю і викласти вашу суперечку перед князем Рябином, аби він розсудив вас по правді.

— Ніколи, — відповів пан Явтух. Червоняста Вдовиця тільки хитнула головою.

Пан Лукас Довговерх зиркнув на пані Роганну, темніючи від люті.

— Ви вийдете за мене заміж, щойно скінчиться цей вертеп. На виконання волі вашого вельможного батька.

— Мій вельможний батько не знали вас так, як знаю я, — відповіла Вдовиця.

Дунк став на одне коліно біля Яйка та вклав йому в руку печатку. Чотири триголові дракони, по двоє з кожного боку. Герб Маекара, принца Перелітку.

— Заховай назад у чобіт, — мовив він. — Якщо мені трапиться загинути, біжи до найближчого з батькових друзів і вимагай, аби тебе доправили до Перелітку. Не намагайся сам перетнути увесь Обшир. Виконай наказ, бо інакше мій привид з’явиться до тебе і дасть ляща у вухо.

• Предыдущая
• 22/25
• Следующая