Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 3

• Предыдущая
• 3/25
• Следующая

Втім, поки що підлісок уздовж річки Клітчастої тримався міцно. У ньому сплуталися в один суцільний безлад терен, кропива, зарості білої шипшини і молодої верби. Щоб не продиратися крізь кущі, вони перетнули сухе русло на бік Холоднокопу, де ліс був вирубаний задля пасовиська. Тут серед бурої посохлої трави та зів’ялих квіток силувалися знайти щось їстівне кілька чорноносих овець.

— Немає тварюки, тупішої за вівцю, — зазначив пан Беніс. — Вони тобі, бовдунку, часом не родичі?

Дунк не відповів, і той знову зареготав своїм курячим сміхом.

Ще за три верстви на південь вони натрапили на загату. Не надто велику, але міцну. Через струмок від берега до берега були перекинуті дві добрячі дерев’яні загорожі зі стовбурів дерев, на яких ще лишилася кора. Простір між ними був засипаний камінням впереміш із землею та добре притоптаний. Позаду греблі потік піднімався берегом та стікав у рівчак, прокопаний крізь поля пані Тенетник. Дунк звівся у стременах, аби глянути пильніше. Блиск сонця на воді видав наявність іще двох десятків менших каналів, що розбігалися на всі боки, наче павутиння. «То вони крадуть нашу річку.» Видовище розлютило його, а надто коли він зрозумів, що дерева для загати напевне вкрали з їхнього ж Гакового Гаю.

— От бачиш, у що ти вляпався, бовдунк, — мовив Беніс. — Не міг змиритися, що струмок висох собі сам. Почалося все з води, а скінчиться кров’ю. Твоєю та моєю, до речі.

Бурий лицар витяг меча.

— Та що поробиш, якось вже буде. Онде твої трикляті копачі. Треба напустити на них трохи страху.

З цими словами він вдарив муцика острогами і загалопував крізь траву.

Дункові залишалося тільки поїхати слідом. При боці в нього висів меч-півторак пана Арлана — довгий, прямий, надійний сталевий клинок. Якщо ці копачі канав мають хоч краплю здорового глузду, то втечуть. Громові копита розкидали на всі боки грудки грязюки.

Один чолов’яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати.

— Це земля Холоднокопу! — закричав один.

— А це річка Осгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату?

— Маестер Керрік, — відповів один молодий копач.

— Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми.

— Ну то й розваліть її до дідька так само, як поставили.

Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова.

— Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — заявив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому?

— Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку.

Беніс під’їхав ближче.

— Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа.

Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З’явилася намистина крові.

Це було вже занадто.

— Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер.

— Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть.

— То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам.

— А ви нас не лякайте, — мовив старий.

— Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахавши щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: чи груші повиздихають, чи ви.

Кров копача потекла обличчям.

«Ой леле, не слід було так чинити.» Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці.

— Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані!

— Тікайте! — підхопив пан Беніс.

Троє впустили реманент і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов’яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив:

— Та їх же тільки двоє.

— Заступами проти мечів багато не повоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують!

— Ще бодай слово, і я не подарую тобі!

— Ми не бажали вам зла, — мовив Дунк, дивлячись старому в скривавлене обличчя. — Нам потрібна тільки наша вода. Перекажіть вашій пані.

— Авжеж перекажемо, пане, — пообіцяв кремезний з кайлом. — Будьте певні.

Додому вони рушили просто через глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони вилися навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стоять не надто прохолодніші за дні.

Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен.

— Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса.

— Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити.

— Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк.

— Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть.

Вони об’їхали повалені дерева.

— Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе.

— Панові Явтуху. То ви б йому збрехали?

— Еге ж, а чого б ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину.

— Служивий мечник має казати панові правду.

— Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці… ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він забере собі в голову, що має щось зробити.

— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для полів.

— Нашим селянам?! — Пан Беніс заїржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, в тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Вдовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників та решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.

— Я не рахую на пальцях ніг.

Дунка нудило від спеки, мух і товариства бурого лицаря. Так, колись той їздив з паном Арланом, але за минулі з тієї давньої пори роки став неймовірно бридким, підлим та боягузливим.

Дунк вдарив коня п’ятами і потрусив уперед, аби залишити гидкий сморід позаду себе.

Стояк величали замком лише з чемності. Хоча він хвацько стирчав з вершини кам’янистого пагорба і виднівся на багато верстов довкола, та все ж являв із себе усього лише укріплену вежу. Кілька століть тому вона частково завалилася, хазяї мусили її добряче лагодити, і тепер з півночі та заходу над вікнами вежа була мурована зі світло-сірого каменю, а під ними — зі старого чорного. На даху, коли лагодили вежу, поставили стрілецькі гнізда, але тільки на перебудовані боки. На двох інших кутках сиділи якісь стародавні химери, скорчені й вигладжені вітром та водою так, що ніхто б уже не сказав, що воно таке було. Плаский дах із соснових дощок був покручений та протікав.

Від підніжжя пагорба до вежі вела звивиста стежка, така вузька, що їхати по ній можна було тільки по одному. Дунк їхав попереду, а за ним Беніс. Просто над собою Дунк побачив Яйка, що стояв на виступі скелі у своєму вислому брилику.

• Предыдущая
• 3/25
• Следующая