Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 13

• Предыдущая
• 13/26
• Следующая

Засурмили знову, і сурмили так довго, що Дунк аж зіщулився. Герольд видерся нагору.

— Пан Джофрі з дому Крестав, господар на Лихомості й Захисник Бродів! Пан Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки! Поля ставайте, честь здобувайте!

Обладунок пан Кайл мав доброї роботи, але старий, безліч разів пом’ятий і подряпаний.

— На мене зглянулася сама Мати, пане Дункане, — мовив він до Дунка та Яйка по дорозі до бойовища. — Мене поставили проти князя Крестава, з яким я сам шукав зустрічі.

Якщо цього ранку хтось на полі почувався гірше за Дунка, то це мав бути пан Крестав, який на учті впився до нестями.

— Диво, що він після цієї ночі взагалі сидить у сідлі, — зазначив Дунк. — Перемога напевне буде ваша, пане.

— О ні, пане Дункане, — шовково посміхнувся пан Кайл. — Щоб сметанку лизати, котик мусить пам’ятати, коли солодко мурчати, а коли кігті випускати. Якщо спис його вельможності хоча б дряпне мого щита, я негайно покочуся землею. А коли віддаватиму коня та зброю, то підлещуся, як виросла майстерність їх вельможності з тієї пори, коли я зробив їм першого дерев’яного меча. Тоді вони мене згадають, і ще до кінця дня я стану лицарем Лихомостя в дружині пана Крестава.

Дунк трохи не ляпнув «Яка з того честь?», але натомість прикусив язика. Пан Кайл не першим із заплотних лицарів міняє свою вбогу честь на тепле місце коло панського вогню.

— Як скажете, — буркнув він. — Бажаю удачі. Або поразки, якщо вже така справа.

Князь Джофрі Крестав був хирлявий молодик двадцяти років. У обладунку та на коні він виглядав дещо ліпше, аніж минулої ночі лицем у калюжі вина. На щиті його був змальований жовтий кентавр, що натягав довгого лука; той самий кентавр прикрашав білого шовкового чабрака його коня, а також блищав золотом нагорі шолома. «Лицар, що має кентавра за герба, мусив би трохи краще сидіти верхи.» Дунк не знав, чи добре пан Кайл володіє списом, але на вид здавалося, що на князя Крестава тільки кахикни, і він сам злетить з сідла. «Ой леле, та він зараз впаде від того вітерця, якого Кіт здійме конем.»

Яйк потримав Громового повода, поки Дунк хвацько сідав у високе жорстке сідло. Сидячи верхи й чекаючи, він відчував на собі погляди. «Усім цікаво, чи той заплотний здоровань чогось вартий.» Дункові й самому хотілося це дізнатися. Та нехай, скоро взнає.

Кіт з Мрячної Пустки свого слова дотримав. Спис пана Крестава водило туди-сюди, поки той трусив полем, а спис пана Кайла був націлений твердо, але абияк. Жоден із них навіть не розігнав коня учвал. І все одно Кіт полетів через голову, коли коронка списа пана Джофрі якимсь дивом зачепила його плече. «А я гадав, усі коти спритно падають на лапи», подумав Дунк, поки заплотний лицар брязкав залізом у пилюці. Пан Крестав навіть списа не зламав; розвернувши коня, він кілька разів тицьнув ним у небо так, наче щойно переміг Лео Довгого Шпичака або Шторма-Реготуна. Кіт зняв шолома і побіг по свого коня.

— Щита, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець подав. Дунк просунув ліву руку крізь ремінь і вхопив за держака. Вага щита додала йому трохи упевненості, хоча довжина заважала. Та й бачити шибеницю було якось незатишно. «Цей знак не віщує нічого доброго.» Він твердо вирішив перефарбувати щита якомога скоріше. «Помагай мені, Воїне, хутко мчати, вправно перемагати»,  молився він, поки герольд Маслоплава знову видирався сходами на поміст.

— Пан Утор Підлисток! — загримів його голос. — Лицар Шибениці. Поля ставайте, честь здобувайте!

— Обережніше, пане, — попередив Яйк, подаючи Дункові турнірного списа: тесане дерев’яне держално дванадцяти стоп завдовжки з круглою залізною коронкою, подібною до стиснутого кулака. — Інші зброєносці кажуть, що пан Утор швидкий і добре сидить у сідлі.

— Швидкий? — пирхнув Дунк. — В нього слимак на щиті. Що він знає про швидкість?

Дунк вдарив Грома п’ятами в боки і повільно рушив конем уперед з піднятим списом. «Одна перемога, і я нічого не втрачаю. А дві перемоги — й заживемо, як пани. У цьому товаристві дві перемоги — не така вже хитра штука.» Принаймні з жеребом йому пощастило. Міг би витягнути Старого Бика, пана Кірбі Піма чи ще якогось місцевого зуха. Дункові стало цікаво, чи розпорядник забави не ставить заплотних лицарів навмисне одного з одним, аби не принизити пихатих паничів поразкою на першому ж герці. Та байдуже. «Як казав старий, битимемо по одному ворогові за раз. Пан Утор — ось що зараз найважливіше.»

Вони з’їхалися під глядацьким помостом, де на подушках у тіні власного замкового муру сиділи пан та пані Маслоплав. Біля них розташувався князь Фрей, гойдаючи свого шмаркатого спадкоємця на коліні. Ціла шерега служниць стояла позаду з віялами, і все ж одамашковою сорочкою пана Маслоплава розтікалися плями поту, а волосся його пані сплуталося від липкої спеки. Їй було спекотно, нудно, незручно, але побачивши Дунка, вона так випнула груди, що той під шоломом аж зашарівся. Він схилив списа перед нею та її вельможним чоловіком. Те саме зробив пан Утор. Пан Маслоплав побажав обом шляхетного двобою, а його дружина показала язика.

Час настав. Дунк потрусив до південного кінця поля. За сто аршинів від нього супротивник займав своє місце. Сірий огир лицаря був менший за Грома, зате молодший та баскіший. На панові Уторі були лати, вкриті зеленою поливою, і срібляста кольчуга. Круглий шолом із заборолом прикрашали стрічки сірого та зеленого шовку, по зеленому полі щита повз сріблястий равлик. «Добрий обладунок і добрий кінь — то добрий викуп. Аби ж тільки вибити слимака із сідла.»

Засурмили до бою.

Грім рушив з місця легким чвалом. Дунк спрямував списа косо через кінську шию та дерев’яну перешкоду, що розділяла його і суперника. Щитом закрив ліву половину тіла. Схилився уперед, стиснувши ногами Грома. «Ми є одним цілим. Лицар, кінь, спис — це один звір із плоті, дерева й заліза.»

Пан Утор стрімко летів уперед, здіймаючи копитами свого сірого хмари пилу. На відстані в півсотні аршин від нього Дунк дав остроги Громові, аби той пішов учвал, і націлив кінець списа точно на срібного равлика. Жорстоке сонце, пилюка, спека, замок, пан Маслоплав з молодою дружиною, Скрипаль і пан Майнард, лицарі, зброєносці, машталіри, селяни… усе зникло. Залишився лише суперник.

Знову остроги. Грім полетів з усією швидкістю, яку мав у ногах. Назустріч поспішав равлик, підростаючи з кожним кроком довгих ніг сірого коня… але попереду равлика летів спис пана Утора із залізним кулаком на кінці. «В мене міцний щит, він витримає удар. Головне — це равлик. Поцілю равлика, і перемога моя.»

Коли між ними залишилося зо п’ять сажнів, пан Утор підняв кінця свого списа трохи вище. Дунк відчув громовий тріск у вухах — це влучив у ціль та зламався його власний спис. Рука і плече відчули удар, але очі його не побачили, бо тим часом залізний кулак пана Утора, підкріплений усією силою та вагою людини разом із конем, вдарив Дунка точно посеред лоба.

Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий барабан. Втім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут», подумав він, «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові, й Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.

— Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути свій голос. Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.

• Предыдущая
• 13/26
• Следующая