Выбери любимый жанр

По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри - Страница 37


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

37

Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, похитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втратило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зрозумів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племен, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди дурніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів уже вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом помітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ними один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок тонесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюючи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.

Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»

Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з недовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятувала їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядати їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він почав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, він тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І як це так сталося, що він їх не нагрів?»

З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм таємничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.

Розділ шостий

КРАЇНОЮ ВОДИ

Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болотами, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера, річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-під землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вони вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель. Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не снилося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сполучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре плавали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у них великий страх.

Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно вправними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутували її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі затоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купками, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу племінної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протягом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безконечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіть дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів полювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.

До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їхньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала йому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іскри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумілої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже краще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять різних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь виплигував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здобиччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чарівництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він помітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізний колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огнище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужими руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити навіть найтоншу суху билинку.

Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з зеленою водою. Берег був піщаний, день – надзвичайно сухий. У небі летіли журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблинок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час даремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще якийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що нарешті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці спалахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скоро з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.

А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчуваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно забив ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів також, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.

37
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело