Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 20
- Предыдущая
- 20/44
- Следующая
“Ми — тільки порох і тінь”. І нічого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансі ніяких накопичень. Збудував новий корпус лікарні, розпочав ще один, але ж будували її будуємо ми разом! Промацав кільканадцять тисяч пульсів і ті писав кілька бочок ліків... їх прослухав би й виписав хтось інший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навіть тепер приємно думати, що виконано гибіль всякої роботи, і викопано добро. Боргів я но лишаю. Колись, добігаючи думкою до захованого в імлі останнього дня, коли чорний вітор здмухне із гілки останній пожовклий листочок, я теж думав про пагінці. Втішався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кінця розпочато мушу, інших великих справ у мене немая.
Едик лежачи — ноги на спинці ліжка — розв'язував задачі. Я строго перевірив, чи всі, визначені на сьогодні, задачі й приклади він розв'язав. Я бачив, що своїми перевірками, своїми нотаціями (“вчи, вчи”) настирився йому, що він позасвідоме може зненавидіти мене за цє, але не зважаю. Нехай ліпше... ненавидить і поступить, аніж пе поступить і любитиме. Та й ненависть від невдачі все одно проллється на мене. Я це почуваю.
Але й Едик сутужив з усіх сил, я бачив у його очах незнану раніше твердість, затятість, розуміння відповідальності моменту. Я вловлюю це з його очей, мені навіть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Мені страшно, якщо він не поступить, і соромно, якщо поступить.
Стою на порозі вітальні й розмірковую отако, й здається мені: щось у моїх міркуваннях правильне, а щось неправильне. Мені мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточує, але одкрився тільки красчок запони, хтось мені шепоче — ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся.
Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалі працьовитий, як чорт, це не хвастощі, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлінно і почуваюся кепсько, поки не завершу її. Для мене результат важить дуже багато, але не тільки він. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить мені насолоду й що працювати для мене — найприродніший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свідомості принести користь суспільству (хоч в кінцевому рахунку і цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й своєї родини, але нічого більшого в житті я не знаю, а знаю інше — тільки робота тримає нас на світі, тільки завдяки їй ми тримаємося купи. Ми часом і втомлюємося на ній, і проклинаємо її, й приїдається вона, — ох, приїдається на світі все, навіть звання академіків і маршалів, нудьга губить на землі дев'ять десятих добрих починань, — але чогось іншого ми не маємо й ніколи не матимемо. Мені вельми приємно, коли, наприклад, вдалося додумати щось, над чим довго морокували в лікарці всі разом, і не тільки від тієї поваги, яку вичитую в очах колег, ще мені приємніше (хоч це буває й рідко) прийти додому раніше за всіх, приготувати обід, помити на кухні та в коридорі, а самому скромненько сісти десь у кутку із течкою і вдавати, буцім заглиблений у читання паперів. “Ой, як смачно пахпе! — Люба. — Що це, смаженя?” — “Ану тягни її на стіл”, — Едик. “Нашому батькові йти б у кухарі. Його ресторан процвітав би”, — невістка. Й тече, розтікається по душі єлей, хоч я й далі вдаю заклопотаного, махаю рукою: “Ах, відчепіться”. То дуже приємні хвилини. Але ось зараз я передумую їх, передумую холодно й не знаходжу, розумом но знаходжу її них тієї втіхи, яку знаходив раніше. Звичайно, потрібно робити людям добро, близьким — насамперед. Але чи потрібно присвячувати їм усе своє життя до решти? Сакраментальне питання. Вдома за стіною живе мій товариш і колега, завідуючий отолярингологічного відділення, у цього — внук, вони з дружиною побожеволіли на ньому й віддають себе тільки йому. Внук — справді втішний, і потрібпіший дідові та бабі більше, ніж батькам (батьки зайняті собою і іншими особами протилежної статі), але вони ну просто пластаються перед ним. А він виросте... Виросте й стане ледацюгою, сутяжником, а то й бандюгою. Куди вбули ваші ще но зовсім похилі літа, енергія, сили? Адже ви могли насолоджуватися життям — ходити в гості й приймати гостей, подорожувати, як подорожують всі оці іноземці, садити квіточки й милуватися ними і просто робити щось хороше. Звичайно, тішити внука — теж насолода. Та й так уже запрограмувала природа, що нам це більше до серця, ніж порожні мандрівки. Але теоретично...
Теоретично — кобила, а практично — не везе. Я почуваю, що сам люблю внука, якого... в мене ще немає.
Дітей, а значить внуків не хочуть з багатьох причин. Є люди, які бояться взяти в себе ще чиюсь долю, нести її в собі. Вони ледве впоруються зі своєю. Такі люди не можуть бути лікарями, на лікарях завжди висять десятки доль. Ну, таким ще можна пробачити їхній егоїзм. Він — зі страху.
Є на світі люди, які живуть тільки для себе. Хапають усе, що трапляється під руку, гризуть, кусають., надкушують, лижуть, топчуть у себе й під себе і біжать галасвіта, не знати куди. Вони женяться й переженюються, і їм не болять покинуті діти, не сняться ночами, не простягають до них рученята, вони намагаються й аліменти на них не платити, і тратити все, що заробляють з необхідності та крадуть по спритності, на себе та на тимчасових партнерів або партнерок. Лихо, біда — таких спритників стає все більше й більше. І ніякі лекції — мільярди мільярдів слів, ніякі книжки — гори книжок,— не можуть утримати їх від підлоти. Я не осуджую тих, у кого не вдалося життя, я осуджую споживачів насолод. Вони гублять людський рід.
За вечерею Едик раптом мені каже:
— В комісійному на Свердлова продасться радіомаганітофон. Байфонік. Байфопічна музика.
— Звідки ти зпаєш? — дивуюся я.
— Йшов з консультації, бачив. А під магазином хлопці торгують музикою. Платівками із різними записами. Обалдіти можна, — і враз посміхнувся.— Юринди усілякої там теж чимало. Ловлять на гачок простачків.
— А що таке байфонічна музика?
— Та... Ну й мастадонт ти. Об'ємна. Купиш, як поступлю?
— Ще треба поступити. Та й він, мабуть, коштує шалені гроші.
— Дорога штукенція. В гуртожитку можуть украсти. Ні, не треба.
Він уже впевнений, що поступить.
— Поступиш, закінчиш, заробиш гроші й купиш, — невідь звідки піднімається в мені протест.
Едик дивиться на мене з усмішкою. Тепер це зовсім інша усмішка. Скільки в нього її відозмін? Враз його обличчя стає серйозним.
— Та ти, мабуть, маєш мене за примітива. Я таким жучком, як цей Сидорович, не стану. І таким, як Васильович. Хоч цей і кращий.
Отже, Едик їх осуджує. За віщо він їх осуджує? За те, що не стали хорошими фахівцями своєї справи, видатними людьми, за те, що не зробили кар'єри, лишилися на нижніх приступках сходів, які ведуть угору, за тс, що вони... Ні, за те він їх не осуджує. В цьому я вже майже переконаний.
Яким же ти будеш? — зринає в мені запитання.— Скільки сходинок ти здолаєш? О, ти, мабуть, здолаєш багато, зійдеш високо. Я бачу впевненість у твоїх очах, якусь важку твердість і затятість. Впевненість і затятість — це добре. Впевненість і затятість... Ти почнеш брати сходинки ще у вузі. Я читаю це по твоїх очах, хоч і по знаю, звідки це в тобі. Ти не будеш оглядатися й розглядатися по боках. Вгору і вгору. Звідки це в тобі? Невже під мене? Адже я також мріяв про високі гори. Одначе, мені здається, мріяв трохи не так.
Я відриваю погляд од вікна, струшую головою і неначе прокидаюся. Ну й розгулялася ж у мене фантазія!
Дзвонить телефон. Трубку бере Едик. Тиче пальцем собі в груди, мовляв, це мені. “А то ще б кому”, — думаю я. Дзвонить Катя. Я вихожу до спальні. Туди долинають тільки окремі слова. “Слухаю, заєць... Пам'ятаю, моя дорога... Скільки їх? Золотенька”.
Я думаю про те, що багато слів утратило свій первісний зміст, що вимовляють їх легко, майже бездумно, й так само легко, як пір'я, як пух вони пролітають над нами. Мепі вдається, ми позичили їх через кіно, через книжки в далеких країнах. “Дорога, дорогий” у Хемінгуея чи Ремарка нічого не означають, це ніби “Ей, ти”, або “шановний”. Очі кажуть одне, а губи інше, й це вже стало звичкою, сутністю душі. У нас ці слова мали ціну дуже високу. Я так і не вимовив їх батькові та матері, хоч це й справді найдорожчі для мене люди, коли я думаю про них, воші в моєму серці, але випустити їх з губів я соромлюся, і тато та мама знають це. Та й цей закрій пішов од них, вони мене теж ніколи не називали “дорогим”, “золотесеньким”, “котиком” чи “зайчиком”, здебільшого навпаки — “басурманом”, “тюхтієм” або “зірвиголовою”, ось тоді й для них слова втрачали первородний зміст, вони в них не вірили, і жодного разу не крикнули “будь ти проклятий” чи “щоб ти здох”, бо то — насправжки, то е — прокляття, якого вони не пробачили б собі. А моя дружина перекидається із синами цими словами, мов крем'яхами, у гніві нона вигукує ще й по таке. Навіть у хвилини своєї найбільшої закоханості я не сказав Любі “дорога”, “найдорожча”, я неначе розумів, що тоді доведеться казати їх все життя, а цього я не міг. Іноді мені здається, що нині взагалі дуже багато слів втратило своє первісне значення а чи страшенно полегшали. Ми нагортаємо цих слів цілі бархани, вдома, па роботі, з трибуни. Ну хто сьогодні вірить, що порошок для миття ванн, унітазів та раковин справді “Універсальний”, та ще й “супер”, що нова зубна паста — “Екстра”, що пральний порошок щось має від лотосу, а мастика для підлоги від іншої найціннішої квітки — едельвейса. А що ми залишаємо нащадкам, як називатимуть вони свої мастики та вакси — надекстрами? Сексбомба, супоркохання, а вони й на поганеньке залицяння не тягнуть. Надшвидкість, супербомба... Отут вже не хочеться розпросторюватися мріями у майбутнє. Бо надшвидкість — це й швидко спалена нафта, швидко зрізаний ліс, дочасно розсмикані нерви. Ні, не можна так легковажно кидатися словами, надто вони девальвуються в наш час. Як ті ж значки, які колись я збирав сам, художні чеканки — зробили штамп й завалили ними всі крамнички. Всесвіт, космос, безмежність — з усіма цими словами ми стали на “ти”. Комашка, яка сидигь на раптові черевика пасажира трансатлантичного лайнера, на “ти” з лайнером.
- Предыдущая
- 20/44
- Следующая
