Обвал - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/44
• Следующая

Зараз — без чверті година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь під кінець. Прочитав одну газету, взявся за іншу, заглибився в статтю під рубрикою “В сімейному колі”, як раптом на газету упала нечітка тінь. Підзоджу голову, переді мною — Онищенко. Це зовсім не той чоловічок, який сидів у мене в готелі. Він і далі снує свою ниточку, але снує дуже міцно. Він вимахує руками, його очиці блищать.

— Неймовірна несподіванка! Виявляється, і у вас тут є дуже близькі друзі. Ні, ні... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю...

Він зникає, а за хвилину з'являється в кінці алеї з супроводі якоїсь жінки. У неї чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорізу очі, монгольський ніс, тверда чоловіча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона підкидає високо вгору коліна й аж підскакує, неначе іде верхи.

Я вгадую в цій жінці знайомі риси, до болю знайомі... Й не можу відгадати.

Євген Сидорович випереджав жінку на три кроки й шепоче: “Раїса Тирса”. Він або прочитав по моїх очах, що я не впізнаю жінку, або побоявся, що не впізнаю.

— Райко! — кидаюся я вперед, викрикуючи це ім'я з перебільшеним ентузіазмом, штучно перебільшеним, аж трохи фальшивим, і мені стає соромно.— Райко, — кажу вже трохи спокійніше.

— Віхтор! (у нас у селі кажуть Віхтор) — лупить мене кулаком у груди й обмацує за плечі — так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня.

Навіть коли б Онищенко не сказав, хто це, після цього гупання я впізнав би її обов'язково. Це — Раїса Тирса, Райка; наші городи, городи наших батьків на Полинному лежали од віку поруч, і ми з нею перекидалися в просяній соломі, а потім знову стягували солому на купу, щоб не влетіло од батьків, і крали на сусідських городах огірки, і ловили в гарбузових чашечках бджіл.

Райка, комсорг нашого класу, не скромниця й зубрильниця, а заводійка, призвідця до багатьох кабепгів, наша суддя і наша, хлопчача, суперниця на кросах, лазінню по канату, а також за шаховою дошкою. Вона справді мала хлопчачу вдачу, ще й вдачу запеклу, затяту, даремно нікого не кривдила, але й не давала скривдити себе. Вона водила нас на буряки та картоплю — тоді в школі навчання починалося аж у листопаді, — на заготівлю дров для школи (дрова заготовляли самі учні), й одного разу вивела з лісу всі три старші класи, вивела після того, як ми проблукали в тумані кілька годин, і потомилися страшенно, й настав холодний осінній вечір, і розгубилися вчптелі. Вона відтрутила фізрука та директора школи, стала на чолі вже не колони, а натовпу й повела за собою старою, зарослою чагарниками просікою.

Вона знала, що некрасива, але не журилася тим. Принаймні вдавала, що не журиться, ще й піджартовувала над собою. Вопа товаришувала з нами, хлопцями, аж до закінчення школи, й жоден з нас ніколи не провів її додому як дівчину. Проводили тільки як товариша. І я теж так само проводив її, намагався не згадувати, як ми борюкалися в просяній соломі. Я дружив з іншою дівчиною, і Райка схвалювала мій вибір. Який же тісний світ!

Райка чомусь поступила не до інституту, а до педтехнікуму, по його закінченні вчителювала и Ніжині, а потім, казали, вийшла заміж за льотчика й полетіла чи поїхала з ним па Далекій Схід, а далі її слід для мене загубився. Хтось колись казав, буцім її чоловіка перекинули в Одеську область. І ось вона стоїть переді мною. Але як же вона постаріла! Як огрубіло її обличчя. Що було в її обличчі хлопчачого, перетворилося на дядьківське, й стало воно ще квадратнішим, й покосішали очі, осінні сиві роси уже впали на її волосся, але вона його не фарбувала. Від колишньої Райки в ній лишилися сміх і та ж відкритість погляду та зелені іскорки в очах.

— Віктор (уже не Віхтор), барбос, скільки ж це ми а тобою не бачилися? Ой, а потовстів як! Був же, як очеретина. Жінка загодовує? А я свого тримаю на режимі. Двоє хлопців? Поступає який, менший? А в мене — дівки. Бракороб попався чоловік. І такий плохий... Все в лопухах ховається. — Вона засміялася. — Жартую. Може, породичаємося? У мене дівка — перший сорт, у тебе парубок. — Вона поглянула на годинник. — Вітька, чорт, я сважено поспішаю. Ось телефон і адреса, — вона висмикнула з сумки блокнот і рвонула аркуш. — Дзвони й заходь. Приходь обов'язково. Ти тут надовго? До кінця екзаменів? Чудово.. Два дні ще в мене будуть скажені, а тоді розвантажуся. Давай лапу. Побігла.

У Райки слова з ділом не розходяться — вона справді побігла. Я дивився їй услід і намагався оговтатися після шквалу. Я сам, як кажуть у нас у селі, швидкий Берко, але й мені такий темп понад силу.

— Раїса Архипівна — голова предметної комісії по літературі, — багатозначно повідомив Онищенко.

Я був затурканий, але те, що віц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмінець ворухнувся у грудях.

Раїса Тирса! Чи то пак, Попова. Попова — її прізвище по чоловіку. Живе на Борщагівському масиві. Це десь далеко. Але треба поїхати. Цікаво, у яких вихорах обкрутило її життя. Певно, побачила сиіту. Й закінчила інститут або університет. Українське відділення філології. Чоловік, мабуть, уже на пенсії, їх, льотчиків, рано відправляють на пенсію.

Мене й самого потрібно відправити на пенсію. Які дурниці беруться до голови! В моїй голові застряла якась думочка, і я не можу вхопити її, вона вислизає, як цвях без головки.

— Скажіть, що з дружиною Аркадія Васильовича?

Онищенко мнеться.

— Параліч. Вже четвертий рік у лікарні. Там — безнадійно... Возив у Москву і Ленінград. Так що...

Він гадає, я запитував на той предмет, чи не забрати її до нашої лікарні.

З інститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кілька сходинок, крокував Олексій Дігтяр. Високий, тонкий, — складапий метр, незалежний і самотній. Інші абітурієнти перемовлялися між собою, зупинялися, креслили щось на папері, він обминав їх, як стовпці. Самотньо йшов і мій Едик. Ішов спокійно, на його красивих губах лежала втомлена незрозуміла мені посмішка.

Я відчув, що теж посміхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокріли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз від коміра внцз по спині. І тільки коли Едик схитнув головою, я зрозумів, що й цей екзамен він склав на чотири. Оіищенко показав великий палець. Це має означати, що все йде, як і мало йти.

На Едиковому чолі — глибока, незнайома мені задума.

— Попався дужо важкий білет. Я відповідав добре... Ні, все правильно — четвірка. Просто неймовірно важкий білет.

Мені здасться, Едик когось грає. Грає серйозного, зібраного хлопця. Але він серйозний і так. Та й перед ким тут грати — перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолі що після екзамену?

Опищопко пішов, дрібно пиробнраючн ногами. Ми пішли в протилежний бік.

Пообідали в кафе, далі Едіїка звабила реклама фільму з дженджуристим ковбоєм на осатанілому копі.

— Треба розвіятися, — тверезо й розважливо сказав Едик. — Я знаю, що це єрунда, але хоч посміюся.

Едик уміє знаходити в серйозному смішне. Я не вмію, и через те пішов додому.

Я знову проходжу повз камінночолих швейцарів, мені здасться, вони поглядають на мене, як на потенційного злочинця. Черюві на поверсі теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять:

— Покажіть візитку. Ви з якого номера?

Разом з ключем чергова дає мені листа. Це для мене — повна несподіванка. Ще й на конверті не зазначено зворотну адресу.

Ледве нерестунаю доріг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопію ще дужче: впізнаю нерівний, ламаний Вовчий почерк. Здається, це — вперше я одержую від нього лист взагалі. Що ж його спонукало написати, яка невідкладна потреба водила його рукою?

Починаю продиратися крізь частокіл кострубатих літер.

“Дорогий тату!

Як ти там, у Києві, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчуєтеся? Мені здається, ти не вмієш влаштовувати свій побут, не вмієш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. І взагалі, ти там не дуже викладайся, не лягай кістьми. Бо... може, воно й ні до чого. А власних здоров'я і нервів не повернеш. Я вже сам глава сім'ї й можу давати поради з висоти свого сімейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свій більший у кільканадцять разів досвід. Але він не завжди визначає все. Іноді з ближчої відстані видно більше, ніж з далекої. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я — твій син, який завдав тобі немало прикрощів. І хто знає, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас свої нерви, їх тобі вистачить ненадовго. Ось так.

• Предыдущая
• 22/44
• Следующая