Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/12
• Следующая

І затим Таня дуже спокійно відсторонюється, і рука Сергія,

ковзнувши по плечу дівчини, лягає на стіл.

Непогано б закусити чимось легеньким, га, Лідіє Андріївно? Маслинки хоч якісь, свіжий овечий сир?

Лідія Андріївна (встає). За це не ручуся...

Сергій. Можна декілька устриць. Не розігріваючи, звичайно.

Лідія Андріївна широко всміхнулася.

Що, немає? Скінчились! Невже поїли? Ай, Лідіє Андріївно. (Навздогін.) Одкривайте все підряд. Чудова в тебе мама, Танюшо. Трохи своєрідна, зрозуміло, але всі ми з дивацтвами. Я от теж ніби нормальна людина, а чи ж знаєш, хто про тебе що думає? А говорить! (Без паузи.) Ти не хочеш потанцювати? Рух конче потрібний. Тим паче людям розумової праці, ось як ми з гобою. (Не чекаючи згоди, вмикає касетний магнітофон.)

Хвильку подумавши, Таня погоджується. Танцюють.

Горішнє світло не заважає? (Вже ладен кинутися до вимикача.)

Таня. Аніскільки.

Сергій. Трохи ріже очі, правда?

Т а н я. Я не помітила.

Поступово танок стає дедалі інтимнішим, однак завдяки старанням дівчини в межах припустимого.

С е р г і й. А я так буквально засліплений. Ти тут увесь час чи й у місті з'являєшся?

Т а н я. В мене консультації.

С е р г і й. А коли наступна?

Таня. Післязавтра.

Сергій. Чудово. Я тебе зачекаю, а тоді одвезу сюди. Нащо мучитись в електричці? А може, ще куди заїдемо — ти ж у нас уперше?

З кімнати Бориса виходить Світлана.

Світлана (зраділа надміру). О, народні гуляння! (Сходить донизу.)

Сергій. Розважаємося, як можемо. Я вас гукав.

Світлана. Я не чула твого поклику, милий. Очевидно, він був надто слабкий.

Сергій. Слід було слухати, а не...

Світлана (зацікавилась надзвичайно). Так-так?

Сергій не відповідає — старанно танцює.

Шампанське... А світло він тобі ще не пропонував вимкнути?

Сергій. Тільки без вульгарщини. От вульгарщини я не зношу.

Світлана. Справді? Вперше чую.

А тут і музика вмовкла.

Потанцюєш зі мною, милий?

Підтримуючи Таню за лікоть, Сергій підводить її до стільця.

А тут і музика знов заграла.

Потанцюємо?

Сергій. Так, так, чорт забирай! Я ж у вас один. (Стоїть на місці.)

Світлана. Чого ж ти? Вже розхотілося?

Сергій. Що розхотілося?

Світлана(із смішком). Танцювати, само собою. (Стежачи краєчком ока за Танею, — та сидить боком до них, — обережно провела долонею по його волоссю.)

Танцюють очі в очі, то майже притискаються одне до одного, то відсторонюються, і важко визначити, чим завершився б цей танок за інших обставин. Видно, що в них свої, приховані від усіх стосунки. Ось Сергій вже подібно до подруги стежить за Танею, коли та опиняється в полі його зору...

Але клацають двері нагорі, і на галерею виходить Борис. Жоден з танцівників не поглянув угору, та відстань між ними блискавично і майже непомітно для стороннього ока збільшилась. Світлана без видимої причини розсміялась, а в Сергієвих рухах з'явилися м'які, але чітко окреслені блазенські кривляння.

Світлана (не підводячи голови). Борю, тут без нас, виявляється, гуляння. І вже майже скінчилося. Ми, виявляється, все проґавили.

Борис. Он як?

Сергій. Борю, не вір. Он мамочка готує закуску, і скоро засвітяться перші зорі... Ми тільки починаємо.

Т а н я (різко натиснула на клавішу — зупинила музику. Зумисне вкладає у своє запитання інший зміст. Зневажливо). Ви?!

Сергій (ледь збентежився). Поза сумнівами. То як, Борю?

Борис (спускається). Я вже в путі.

Сергій. Чудово, Борю, чудово. Нічого іншого я й не чекав. Адже не все ще звірено одне одному, не всі пісні проспівано, і навіть... (здіймає руку з розчепіреними пальцями, наче хірург перед операцією, й дивиться на стіл) не все ще з'їдено.

Б о р и с. От у це я вірю. Я вірю в тебе, Серьожо.

Сергій. Так, як це важливо — вірити людині. Яке прекрасне почуття — віра в людей. (Він знову став сам собою, непевність, що було промайнула, зникла, він розкутий і в настрої.) Як нам його не вистачає! Я теж вірю в тебе, Борю! Я вірю в твою докторську, у твоє щасливе майбутнє і в майбутнє всього людства. Я невиправний оптиміст...

Лідія А н д р і ї в н а (з'являється з заставленою наїдками тацею. Вона вже в іншій сукні, на котрій висяває надто велика брош, придбана, зрозуміло, не в ювелірному. Туфлі теж: інші. Досить манірно, розраховуючи на враження, що має пойняти всіх при її появі, проте цілком виправдану). Ну, швиденько я?

Сергій. О-о, мамочко! Як доречно! Ура! Ура! (Помічає її вбрання.) Я вражений. І як усе підібрано. І таця оця... (Вихоплює в неї тацю, і поки Лідія Андріївна розкладає все, що принесла, на столі, держить у руках.) Так, оптиміст. І саме тому я й пропоную тост за наше щасливе дитинство, що неодмінно настає за забезпеченою старістю...

Лідія Андріївна (розгубилась). Ой ні, навіщо ж...

Борис. Він жартує.

Світлана. І жарти його, як завжди, дегенеративні. Не слухайте його.

Сергій (не ображається). Не завжди, не завжди, але цього разу так, я неправий. Хоча б тому, що старість поки що нікому з нас не загрожує. То не будемо про неї й згадувати. Лідіє Андріївно, за наше майбутнє, за вас, — Боже мій! — жінка у вашому віці лише починає відчувати себе жінкою, за Борині успіхи — вони так близько, та що там, вони вже є, вони при ньому, а скільки їх попереду! Світланко, за твою нову якість при Борі...

Світлана. Ой, не треба, не треба. Не мучся. Від тебе тільки й ждеш якоїсь гидоти.

Сергій. Ех, не розуміють душі поета. Гаразд, не я перший. Танюшо, за твої університети, не в горьківському розумінні цих слів, а в цілком прямому. За твою битву при Каннах — як там, коли вона сталася?

Таня пересмикує плечиком: або не пригадує, або не хоче відповідати

І правильно, не забивай собі голови минулим. Думай про майбутнє і про те, що Борин тато з тобою.

Світлана (тріумфально). Ось. Так я і знала!

Борис. Е-е-е...

С е р г і й. А що? Що я сказав? Ми всі з тобою. Я навіть прийду до тебе на іспит.

Світлана. Вона просто мріє.

Сергій. Так, мріє, але соромиться сказати. (Дивиться у вічі Світлані.) Вона дуже сором'язлива і скромна дівчинка. Шкода, не збирається заміж, я з нею одружився б. Ех, Лідіє Андріївно, як ми зажили б! Я маю на увазі — ми всі!

Борис. Здається, ми відхилились.

С е р г і й. І справді. Роки, роки... Ну, за вищесказане!

Вмить наливає собі в чарку й перехиляє її. Оскільки таке завершення застільних думок уголос сталося блискавично, присутні, не зметикувавши, що все вже сказано, спантеличено втуплюються в Сергія, він же незворушно тицяє виделкою в одну з тарілок і щось уже жує.

С в і т л а н а. От свиня.

Сергій. М-м? Хто?

Борис. Та-ак...

Сергій (наче прозрів). Любі мої! Це я, так? Чимось вас засмутив? От... (Награно-зніяковіло показує на свою тарілку.) Лідіє Андріївно, чудово. Так смачно! Якщо й Таня так готує... Наче в мами побував. Наче в сестри рідної. Ну, можна й закурити, а то все їмо та їмо... (Дістає сигарету, клацає запальничкою.)

Світлана. Тільки не за столом. Ти ж не в себе, на улюбленій роботі.

Сергій (криво осміхнувся). Слухаю, слухаю. Справедливо. Вказали на місце-с. Я на лавочці посиджу, а ви тут поки без мене, в родинному колі. Адже так і не поговорили.

С в і т л а н а. Та вже за тобою вставиш слово.

Сергій. От саме й нагода. (Пішов до дверей, повернувся. ) Я недовго.

С в і т л а н а. Та можеш і затриматись.

Сергій клацає вимикачем коло дверей — у дворі спалахнула лампочка,

освітила ґанок і лавку. Вийшов у двері, обійшов ріг будинку, важко опустився на лавку Сидить, втупивши погляд кудись униз, з незапаленою сигаретою в губах, і в цей час, мовби чогось остерігаючись, та заразом і зраділо, з'являється й підходить до нього Старий.

• Предыдущая
• 7/12
• Следующая