Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 31
- Предыдущая
- 31/55
- Следующая
Тепер він розмовляв із дружиною, а в голові йому морочливо крутилась та сама думка, що треба «піти». І влада цієї думки щораз більшала, бо вечір уже кінчався, одинадцята година була, і з кожною хвилиною, що він сидів, «піти» робилося неможливішим.
«Треба піти. Якось треба піти», - думав кооператор.
- А оце вам із Адою хай назавтра буде, - сказала Тетяна Ничипорівна відкладаючи пару пиріжків.
- Я лучче в дорогу возьму, - відповів Давид Семенович. - У дорозі їсться. «Треба якось піти», - думав він, і серце його тремтіло.
- А тепер спати… Давай, лишень, я ліжко тобі постелю.
Кооператор підвівся і відійшов трохи вбік, дивлячись, як дружина вправно орудує з подушками й ковдрами. Спати йому не хотілось, сама думка, що ось він може лягти зараз і заснути, була йому жахлива, була йому як смерть.
- Ох, Давиде, - сказала Тетяна Ничипорівна, почавши роздягатись. - Як вистоїш чотири години на ногах, - так ноги ніби дерев'яні… Ось ляжу, так не чую їх. Спиш, як убита.
- Стомлюється чоловік… - відказав кооператор. - Я от нічого не дєлаю, а тоже. Та воно й позно…
Він глянув на свого кишенькового годинника й здивовано скрикнув:
- Диви! Часи остановились… Мабуть, зранку забув завести. От історія!
Годинник його чудово йшов, але кооператорові зненацька в голову впало об'явити його ненакрученим. Тоді він піде до Марти спитати, котра година, й, може, зайде до неї в кімнату… Може! Може!
Він стояв серед хати з годинником у руках, удаючи великий подив.
- От так історія, - казав він.
- То йди швиденько спитай у сусідки, поки спати не лягла, - мовила Тетяна Ничипорівна, позіхаючи. - А то як же ти встанеш завтра на поїзд?
Вона вже залізла під ковдру й смачно потягалась.
- Та мабуть, що доведеться піти, - сказав кооператор, також позіхаючи. - Ти спи, - додав він, погасивши по дорозі електрику.
В темряві він увійшов до кухні й прислухався. Стояла тиша; світла щілина внизу Мартиних дверей була рівна й ясна, з крану мірно спадали краплини води. Кооператор думав, як йому підійти - чи крадькома, чи звичайно, як люди ходять? «Не злодій же я», - вирішив він нарешті, й пішов звичайно, хоч хотілося підкрастися й підслухати.
Та, незважаючи на тупіт своїх кроків, він зблизу зачув у сусідчиній кімнаті якийсь невиразний і складний комплекс звуків, де було ніби бурмотіння, шелест, скрип. «Не може бути», - подумав він, холонучи. І, постукавши в двері, голосно спитав:
- Скажите, который час. У меня часи остановились.
І з жахом відчув, що йому зразу ніхто не відповів. Не тільки зразу, але й наступної миті. «Не може бути», - думав він, піднісши для чогось руки, які тремтіли. Він ніби хотів оборонятись. Минула ще мить, ще кілька митів, які спроквола відбивало його серце, і аж тоді нарешті він почув, немов із прірви якоїсь, уривчастий Мартин голос:
- За чверть… ні, десять на дванадцяту.
- Спасибі, - глухо відказав Давид Семенович.
Він швидко пішов і щільно зачинив двері до своєї кімнати. «Так, так», - думав він, стоячи в темряві. «Он воно як» - знову думав він. «Так он що», - ще подумав. У голові йому було темно, як і навколо. Потім зразу підбадьорився й подумав глузливо: «Хе, хе, та й ми ж не гірші!» Тоді тихенько попростував до кімнати, де лежала його дружина.
Ідучи, спішно уявляв її роздягнуту, уявляв її тими митями, коли не відповідають, і, підійшовши до її ліжка, був повен розпачливої, хисткої пристрасті.
- Це ти, Давиде? - сонно спитала Тетяна Ннчипорівна, прокинувшись із дрімоти від його дотику.
- Я… я… - шепотів кооператор, обіймаючи її.
- Що це ти надумав? - мляво казала вона, відхиляючись. - Тут ногою важко ворухнути… Я як розварена… І тобі їхати завтра. Хай іншим разом… Спати лягай.
- Он ти яка, - ніяково прошепотів кооператор.
Він почував себе, як лантух, з якого висипано зерно. Але з ліжка від дружини не пішов, чекаючи, пока вона знову засне. Машинально тримав її за руку. А коли дихання в неї зробилось рівне, - на це кілька хвилин треба було, - він підвівся й нишком вийшов до кімнати, де була дочка. Почував виснагу в цілому тілі, тому намацав коло стіни стільця й сів спочивати. Віддих мав затриманий, немов чекав щомить якоїсь несподіванки; аж раптом скрикнула зі сну його дочка, і цей звук кооператора протверезив - він відчув себе в своїй хаті, навіть виразно усвідомив, на якому саме з своїх стільців, що не були одностильні, він зараз сидить. І знозу почав думати чи - певніш - уявляти.
Уявив передусім випадок, що йому був за свідка кілька років тому. Якась молода жінка хотіла зіскочити з трамваю під час руху, потрапила під колеса, і їй відтято ногу. Круг її непритомного тіла вмить збилась юрба, серед якої був і Давид Семенович, що стояв та дивився, аж поки негайна допомога забрала жінку в своє авто. Тепер він уявляв замість тої жінки Марту з відтятими ногами, геть скривавлену, понівечену, з побитим обличчям, розшарпану, стогнущу, і голос її він чув, і той голос був такий, як вона допіру йому відповідала годину. «Доскакалась, дівчино?» - подумав він глузливо й зручніше вмостився на стільці.
Тепер Марта була цілком у його руках, і він чинив з нею як хотів. Надавши їй знову неушкодженого вигляду, уявив її далі вагітною і покинутою, примусив її плакати й божеволіти з розпачу, примусив її прийти до себе, благати допомоги й рятунку. «Було б шануватись», - скаже він їй, і вона зомліє. І родиться потім у неї жахлива дитина, якийсь покруч, якого вона злякається, і викине вона його в убиральню, а сама завіситься в своїй кімнаті на шлейках, що випадково від її коханця залишаться. Але не завіситься! Міліція її візьме, і будуть її судити за дітовбивство, а він виступить свідком і скаже: «Товариші судді! Я все це завбачав, до того воно йшлося. Страшний гріх учинила ця дівчина, страшну мусить прийняти й кару…» Коли він свою довгу промову скінчив, уся зала, усі, хто тільки є, кидаються на дівчину, шматують її, топчуть ногами, і от знову вона лежить перед ним покалічена, як та жінка з відтятою ногою.
Раптом кооператор, покинувши знадну уяву, що його тішила та розраджувала, схопився й підбіг до дверей. Бо хоч і захоплений був дуже, але інстинктивно наслуховував: двері Мартиної кімнати рипнули, кроки зашелестіли в кухні. Давид Семенович тихесенько відхилив свої двері, і в щілину побачив навскоси задню стіну кухні з вихідними дверима - побачив тому, що кухня була трохи освітлена від непричинених дверей з Мартиної кімнати, де горіла електрика. В ту ж мить у його видноколі з'явилося дві постаті - Славенко в пальті та капелюхові й Марта… Кооператор затрусився від образи. Їх зараз побачивши, бо йшли вони, міцно обійнявшись, як одна чудернацька постать, і попри всі інші чуття кооператорові здавалось, що він випадково зазирнув у далекий світ привидів.
Коло вихідних дверей вони спинились і довго мовчки цілувались. Потім шепотілись між новими поцілунками, але кооператорові так калатало серце, що слів їхніх він не почув. Він тільки дивився і тямив тільки зір свій та болісне, стиснуте й голосне кидання свого серця.
"От і вона, от і вона", - безглуздо думав він.
Коли Славенко пішов і дівчина замкнула за ним двері. Давид Семенович відчув конечну потребу щось учинити, виявити себе, крикнути дівчині, що ти розпусниця, перелюбка! Він стояв і сам чекав своєї доконечної дії. Марта тим часом підійшла до крану й напилась води. Ось вона вже до кімнати рушила - тоді кооператор розчинив двері, коло яких стояв, і раптом голосно спитав:
- А хто там?
- Це я, Давиде Семеновичу, воду пила, - хутко відповіла Марта, зникаючи в своїй кімнаті.
10
СКАНДАЛ У БЛАГОРОДНІЙ РОДИНІ
Великий годинник у їдальні професора Маркевича глухо продзвонив десяту годину. Простора кімната, мляво освітлена електрикою з-під розлогого абажура над столом, була ніби порожня, ховаючи в аморфній своїй тиші присутність меблів і жінки, що у глибокій роздумі сиділа тут на канапі. Дзвін годинника немов прокинув її, і вона підвелася, висока й худа, в чорній сукні з високим коміром, що робив її саму ще довшою на вигляд. Якусь хвилину Марія Миколаївна стояла, зважуючись на рішучий крок, допіру оце обмислюваний, а тоді через темну вітальню рушила до кабінету дружини свого, професора.
- Предыдущая
- 31/55
- Следующая
