Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 40
- Предыдущая
- 40/55
- Следующая
А втім, Юрієві про ці неприємності дівчина й словом не обмовилась, їхнє розквітле чуття, що здавалося їй іншим світом проти всього звичного, життєвого, вона не хотіла засмічувати дрібницями. «Все якось улаштується», - думала вона. Але сьогодні їй знову трапилася прикрість, за всі попередні далеко тяжча. Прийшовши після роботи додому, побачила на столі в себе листа. Трохи здивовано - листи взагалі рідко одержувала, а не писала й зовсім - Марта розірвала конверта й прочитала по-російськи таке:
«Ви даремно так необережно звіряєтесь. Я його знаю. Кінчиться тим, що він зробить Вам дитину, як не одній уже зробив. Поки не пізно, проженіть його, бо покаєтесь.
Ваш друг».
Марта прочитала листа ще раз і ще раз. Спочатку вона просто подумала, що лист трапив не на адресу, їй спочатку навіть у голову не спало зв'язати зміст його з собою і ще з кимсь. Потім зразу це зрозуміла, і руки їй затремтіли. Анонімний лист! Підлий, брехливий лист, що мав похитнути її любов! Яка ганьба! Ницість, бридота! Дівчина кинула листа на підлогу, як щось нестерпучо мерзотне, що бруднило її самою своєю присутністю. Як же боляче вжалили її ті рядки! Не тим, що могли збудити й підозру, а самим своїм брутальним втручанням, своїм безмежним нахабством! Вона стояла хвилин кілька коло столу, почуваючи біль і розпач. Ту мить їй здавалось, що на неї насувається щось вороже, безжальне, що своїм коханням вона скрізь збурила на себе ненависть і злобу. І це передчуття невідхильних ударів раптом так згнітило їй серце, що вона мало не скрикнула.
Але думка її повернулась до листа. Марта підняла його й роздивлялась, не читаючи вже. Хто ж так благородно вирішив її просвітлити? Ваш друг! «Негідник», - подумала дівчина. І ту ж мить рука, якою листа написано, видалась їй дуже знайомою. Оця ретельна, канцелярська похилість літер, рівні натиски їх, трохи фігурне «В», гачки внизу «я» - вона їх бачила десь і з усім запалом силкувалась тепер пригадати. Потім почала шукати в середній шухляді столу, де складала всякі папери, й витягла кілька чернеток заяв про посаду, з якими кооператор скрізь звертався і які давав дівчині перекладати на українську мову. Вона їх пильно порівняла з листом, і сумніву про автора їй не лишилось. Викриття її заспокоїло. «Ах ти заздра скотина», - промовила вона голосно, взяла листа й вийшла з кімнати.
Родина кооператора Іванчука сиділа за столом, обідаючи. Тетяна Ничипорівна заклопотано підживляла борщем чоловіка й дочку перед тим, як іти в буфет Караваївських лазень. Обіденний обряд видавався їй одним із священних підвалин родинного життя, його належало виконувати в тиші й супокої, в свідомості його значення, тому поява Марти, що просто ввігналася до кімнати, добру господиню дуже стурбувала.
- Давиде Семеновичу, - сказала дівчина зовсім спокійно, - не турбуйте мене, будь ласка, своїми мерзотними листами.
І кинула кооператорові листа, що впав серед кімнати, трохи покружлявши в повітрі; а сама вийшла.
- Що таке? Що такоє? - крикнув Давид Семенович, схопившись.
- Не можна так заходити, коли люди обідають, - мовила Тетяна Ничипорівна. - Що то за лист, Давиде?
- По якому праву? - кричав кооператор. - Та я міліцію, наконець, покличу, єслі вона буде вриватися в мою квартирю! Всяка крутихвістка меня обвіняєт! - кричав він, підступаючи до дверей. - У неї любовники там, а я спокою не імєю!
Тоді Тетяна Ничипорівна сама підвелася, щоб узяти листа. Але кооператор її попередив - він підскочив, схопив папірця й миттю подер його.
- Не хочу я читать листов, які вона мені підкидає! Я знаю, що вона хочет заплутати меня в свої продєлки. Но цього не буде! Я постою за свою честь!
Тепер Тетяна Ничипорівна схвилювалась.
- Скажи ж мені, що тут сталося! - скрикнула вона.
- Скажу, всьо скажу… Я не хотів казать, щоб тебе не безпокоїть, но я должен сказать тебє правду… Адо, ти вже поєла, ступай гулять!
Дівчинка, що аж надто цікаво стежила за подією, вмить насупилась.
- Вы всегда меня выпроваживаете, когда что-нибудь интересное, - пробурчала вона.
Але батько кинув їй пальто та капелюха, і вона вийшла. Тоді кооператор сів коло дружини й таємничо промовив:
- Ти не знаєш, Тетяно, що тут вечорами було, як ти в банях.
І розповів їй докладно всю правду про те, як дівчина його спокушала, заманювала до кімнати, і він спочатку не розумів, заходив, як до доброї, але одного разу…
- Захожу я, Тетяна, а вона лежіт і ногу так отбросіла. Сідайте, каже, Давиде Семенович, коло мене…
Але він, звичайно, переборов усяку спокусу, бо в нього ж дружина, дочка, і він чесна людина.
- Так она, - казав він, - після того любовника з горя завела, но меня не може забути і всьо пристає, а це ще щось із письмом вигадала… Тільки ти не бери це до серця, воно обідно, но всьо ето глупості. А мені просто дивно: що вона в мені знайшла? Кажеться, я вже підстаркуватий, сім'я в мене, но от буває такий заскок у серці!
Вислухавши чоловікову доповідь, Тетяна Ничипорівна вжахнулась.
- Це, значить, коли мене дома немає? - спитала вона. Дарма, що темпераменту їй бракувало, замах на родинне - родинне! - життя її оскаженив.
- Ах, подлянка! - скрикнула вона. - А перед людьми яке святе та боже!
- Це гадина, котру ми пригріли, - мовив, зітхнувши, кооператор.
І Тетяна Ничипорівна, ображена в найсвятіших своїх почуттях, з лагідної обивательки перекинулась на люту левицю.
Вернувшись від кооператора, Марта лягла на ліжко. Вона не хвилювалась, ні. Але їй треба було спочити, полежати, не думати. В сусідній кімнаті вона чула крик, не розбираючи слів. Потім замовкло. До кооператора вона не почувала нічого, він ніби зник з її життя. Але дриж огиди часом по ній проходив, і дівчина стискувала губи від нестерпучої нудьги.
Перед приходом Юрія Славенка Марта вмилась і опорядила себе, але слідів свого збентеження все-таки не могла приховати, і він зразу спитав, лагідно її цілуючи:
- Що з нами сьогодні, Марто?
Вона відмовилась невеличкою застудою, зовсім на провесні природною. І біохімік співчутливо промовив:
- Початок весни, як і всякий переходовий час, таїть у собі чимало неприємностей. Всяка зміна обставин у погоді, чи побуті, навіть зміна позитивного характеру, стає всупереч з нашими попередніми звичками й тим самим породжує конфлікт. Природа речей двоїста, і ці самі звички, що надають сталості нашому життю, застерігаючи його від випадкових впливів, разом з тим, гальмують наш поступ до вищих життєвих форм.
- Юрчику, - сказала дівчина, сміючись, - ти не можеш не проповідувати! До кожної дрібниці ти доконче мусиш підвести якусь загальну базу.
- Але це єдиний спосіб боротися з дрібницями. Дрібниця, якщо не з'ясувати зразу її причин та нікчемності, може вирости в руїнницьку силу. І можна навіть твердити, що людські найсолідніші плани гинуть якраз через дрібнички, що не були вчасно виявлені та нейтралізовані.
Він закурив і казав далі:
- Головне в житті - це вміти поставити кожне явище на своє місце, бо, як і між людьми, серед явищ трапляються пихуваті, задиркуваті нахаби, що претендують на великий вплив, не маючи на те жодного права. І не треба заплющувати очей на те, що до таких зухвальців належать найбільше явища людського чуття. Всякі смутки, жалі, вболівання, а з другого боку - радощі й захоплення, що так само розкладають людську психіку, можуть турбувати нас тільки тому, що ми їм занадто попускаємо. Справді, Марто! Всі ці переживання насамперед нікчемні, бо не полишають по собі будь-скільки помітного сліду, цебто не збагачують нас. Ти спробуй пригадати свою радість чи біль,. якому хоч би три роки минуло. І ти нічого не знайдеш у пам'яті, крім голого факту, що це чуття було. Тоді постає питання, чи варт було його переживати? Адже все, що не лишає тривкого сліду, є тільки ілюзія. Наші чуття, Марто, ілюзорні.
- І все-таки вони гарні, - сказала дівчина, обіймаючи його. - Поцілуй мене, Юрчику, мені сумно сьогодні, і хай живуть ілюзії!
- Я поцілую тебе, але про ілюзії тримаюсь іншої думки. Ще б можна було погодитись на якісь нові, ніким не спізнані переживання. Витворювати ілюзії, яких не знав світ, але смішна річ користуватись асортиментом переживань, яких минущість цілком очевидна. Думка, що сонце обертається круг землі, була ілюзією до Галілея, а тепер обернулась у звичайне неуцтво. Туга, якої дізнав перший десяток людей, була оригінальна, але туга людини XX століття є непрощенна відсталість. Тому я й не дивуюсь, що сучасна критика так гостро засуджує надмірне захоплення чуттями й аналізом їх у літературі. Вона справедливо підкреслює вузькість, обмеженість людських переживань, глибоку їх консервативність. І справді, ми мусимо не тільки молоде покоління, але й самих себе виховувати на розумових підвалинах, мусимо скрізь і всюди тлумачити, що наші чуття є давно зужиті лахи, які знову надівати не робить нам жодної честі.
- Предыдущая
- 40/55
- Следующая
