Операція «Вольфрам» - Эдигей Ежи - Страница 16

• Предыдущая
• 16/37
• Следующая

— Робіть, що вважаєте за потрібне. Але пам'ятайте: я з самого початку був проти цього контракту і вас теж застерігав, — каркав рудоволосий.

Тепер Антон Міллер знав, чия рука керувала обома замахами: у Стамбулі і в Кейптауні.

— Як ви організуєте перевезення руди з Бразілії до Африки? — пролунало нове запитання. — Маєте власний транспорт?

— Ні. Від копальні до узбережжя вантаж переправить продавець, у розпорядженні якого є і баржі, і буксири. Руду перевантажимо в якомусь невеличкому порту або прямо з барж. Наш корабель буде спеціально пристосований для цього.

— Що то за корабель?

— Морським транспортом займається зареєстрована в Ліберії Ліверпульська суднова компанія.

— Чи вона має відповідний суховантаж?

— Наскільки мені відомо, вона має у своєму розпорядженні всього-на-всього два малі й досить старі кораблі.

— То, певно, жарт, — буркнув рудоволосий директор ЛОСАС.

— Саме така фірма нам потрібна. Я вже казав, що корабель мусить зникнути. Ніяке інше підприємство, яке має більший капітал, не погодиться на ризик. Адже все може закінчитися судовою справою або навіть слідством. Найгірший кінець — Ліверпульську суднову компанію викреслять із реєстру. Але для її власника ця справа однаково вигідна.

— Цікаво, звідки Ліверпульська компанія візьме гроші на купівлю суховантажу?

— Дуже просто — гроші дасте ви. Ціна, яку я назвав, включає і ці витрати. Ви відкриєте два кредити: один — на купівлю корабля, другий — на купівлю РУДИ.

— Я нічого більше не хочу слухати, — президент концерну ЛОСАС устав зі свого крісла, — і прошу записати в протокол, що я категорично проти цього не лише підозрілого, але навіть компрометуючого контракту, який однаково не буде здійснений. Прощавайте. — Рудовусий злегка кивнув головою і величною ходою вийшов із залу засідань.

— Казиться від злості, — буркнув Ван ден Ройтер. — Сам хотів облагодити цю справу, але не зумів. Дамо собі раду і без нього.

— Але ж Ферворд обіцяв узяти на себе частину видатків, — зауважив голова засідання. — Обіцяв сплатити тридцять процентів.

— Мій банк готовий покрити п'ятнадцять процентів цієї суми й зобов'язується підшукати недорогий кредит на інших п'ятнадцять процентів, — заявив Ройтер. — Звичайно, в тому випадку, коли фірма РОКСІ погодиться з пропозицією пана Міллера.

Нарада тривала ще понад годину, протягом якої Антон Міллер мусив відповідати на безліч запитань і багато дечого пояснювати.

— Найголовніше, щоб про доставку вольфраму ніхто не знав до того часу, поки руда не буде на наших заводах. Передчасна інформація загрожувала б не лише нам, але й нашій державі непередбаченими наслідками на міжнародній арені, можливими санкціями. Я не маю на увазі африканські держави — з ними ми не дуже церемонимося. Але якби Західна Європа застосувала ембарго, та ще й уплинула на Америку, — ми могли б опинитися в надзвичайно скрутному становищі.

— Ми хочемо на цьому чесно заробити, — пояснив Міллер. — А заробити — це значить довести справу до щасливого кінця. Отже, ми ще більше зацікавлені у збереженні таємниці. Я також прошу вас: якщо дійдемо згоди, то нехай якомога менше людей знає про цю справу. Деталі контракту і термін доставки треба зберігати в цілковитій таємниці.

— Передовсім це стосується нашого братнього концерну ЛОСАС, — додав Ван ден Ройтер. — Адже Міллер з-під самого носа викрав у них ласий шматок. Вони, мабуть, не подарують йому цього, а перешкоджаючи заходам пана Міллера, можуть зашкодити і нам.

— Я лише частково поділяю побоювання Ван ден Ройтера, — посміхнувся генеральний директор РОКСІ. — ЛОСАС не ризикне діяти проти нас, бо це також державне підприємство і ми можемо вплинути на них. Але я, звичайно, підтримую пана Міллера: чим менше людей знатиме про наші плани, тим краще.

— Гадаю, нема потреби довше затримувати пана Міллера, — мовив заступник генерального директора. — Ми вже знаємо суть справи. Порадимось, чи це нам підходить. Якщо так, то завтра наші експерти разом із паном Міллером почнуть опрацьовувати зміст контракту. В якому готелі ви зупинились?

— Я ще не думав про це, бо просто з Кейптауна прилетів на нараду.

— Пан Міллер буде моїм гостем, — пояснив Ван ден Ройтер. — Хочу сказати, що з паном Міллером ми товаришуємо вже понад десять років.

Швейцарець підвівся і, попрощавшись, вийшов із залу. Промисловий магнат з Кейптауна не мав у Преторії власного палацу, зате мав велику квартиру в центрі міста, де для колишнього знайомого з яхти «Чайка півдня» теж знайшлася кімната. Розглядаючи шикарно вмебльовану кімнату, Антон Міллер розмірковував, який довгий шлях пройшов колишній торговець зброєю відтоді, як вони бачилися востаннє. Тоді не було ні старовинних речей, ні розкішного палацу — лише яхта, що гойдалася на океанських хвилях, негри, що переносили скрині зі зброєю та амуніцією, і двоє білих чоловіків, котрі не довіряли один одному й ані на мить не випускали з рук зброї. А вдалині гуркотіли мотори катерів генерала Тонована, який хотів перехопити зброю, призначену для збунтованої, ворожої йому Республіки Біафра.

Сьогодні один з них став мільйонером і промисловим магнатом. Другий — бандитом, якого розшукує французька поліція, і дуже підозрілим гендлярем. А проте, щодо моралі й чесності, вони нічим не відрізнялися один від одного. Кожен з них заради грошей ішов на все. Просто в цій грі одному пощастило, другому — ні. Один завжди вигравав, а другий раз по раз витягав програшну лотерею.

«Може, зараз буде по-іншому», — думав Антон Міллер, чекаючи на колишнього капітана яхти «Чайка півдня».

— Ми виграли! — ще на порозі вигукнув Ван ден Ройтер. — Ваші пропозиції схвалені. Це ще не означає, звичайно, що контракт підписано, але завтра ви розпочнете його детальне обговорення. Зрештою, я гадаю, що ви домовитесь, але попереджую: то не буде аж так легко. РОКСІ — серйозний і водночас тяжкий партнер.

— Дуже вже заважав нам отой рудий чоловік. Хто це такий?

— Вільям Фервурд. Він очолює у фірмі Л ОС АС раду по контролю. Переробка нафти й хімічна промисловість. Один із найбагатших і найвпливовіших людей у країні. Його офіційна посада — це лише незначна частина можливостей і капіталу цього чоловіка, якому належать різні промислові підприємства та величезні ферми з тисячами, ба навіть десятками тисяч овець і корів. Цій сім'ї належить щонайменше половина земель у провінціях Натал та Оранжева, а також більшість промислових підприємств у цих провінціях.

— Не розумію, чому він так вороже поставився до мене. Адже, як з'ясувалося під час наради, сам він не зміг залагодити цієї справи. Щойно ви казали, що Фервурд — дуже великий багатій. Якщо він і втратить цей контракт, це не завдасть надто великої шкоди його капіталові.

— Звичайно.

— Тоді чому він хоче перешкодити нам? Я підозрюю, що замахи у Стамбулі й Кейптауні — справа його рук.

— Я також підозрював його, коли ви розповіли про свої злощасні пригоди. А після сьогоднішньої наради вже не сумніваюся. Він має досить довгі руки, аби зорганізувати подібні акції.

— Але для чого? Адже моя смерть не давала йому жодного шансу на владнання цієї справи самому. Він обрав хибний шлях.

— Тут справа зовсім не в заробітку. Просто Вільям вважає, що в Південній Африці ніщо не може відбуватися без родини Фервурдів. Якби ви зв'язалися з ним, а не зі мною, він був би великим ентузіастом цієї справи.

— А ви суперником?

— Мабуть, ні, — щиро зізнався Ройтер. — Порівняно з багатством Фервурдів, я — жебрак. Я не можу дозволити собі подібні витівки. Окрім того, ми, банкіри, вміємо рахувати гроші. Якщо не вдається заробити на одному, ми шукаємо іншої нагоди. У подібному випадку я б не погордував прибутками з цього контракту, як це зробив ображений Вільям. Тому я одразу скористався нагодою, аби зайняти його місце.

— Коли злість минеться, він, мабуть, шкодуватиме. Бо, що не кажи, на наданні кредиту понад двадцять мільйонів доларів теж можна непогано заробити.

— Гадаю, він уже жалкує.

• Предыдущая
• 16/37
• Следующая