Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/40
• Следующая

Ти такий мудрий! – дорікнув Ростикові я.

Якщо ти, Сергію, це, нарешті, визнав, то прислухайся до моїх, на перший погляд, безперспективних порад, які, насправді, є найперспективнішими, - вдирався у мою черепну коробку Ростик. – До речі, я навчився цього у свого покійного діда. Він казав: якщо щодня робити щось – буде багато. Головне – знайти на свої руки “щось”... І не жаліти себе. Дід, до речі, прожив до ста. І помер на грядці з огірками, якими, теж до речі, цілу зиму зі вдячністю смакувала вся родина...

Потрібно визнати, що Ростик говорив правду. І мушу визнати, що правда ця відбивалася від мене, як м’яч від футболістів львівських “Карпат” взірця другого кола чемпіонату України 2003/2004 років. Тобто, знаєш, що треба робити, нібито хочеш, і Бог мав би допомогти, але... не вмієш. Тому нічого й не вдієш. І дістаєш ляпаса зі сітки власних безпорадних воріт, і відчуваєш себе овечкою, і чим більше відчуваєш, тим голосніше мекаєш на сміх глядачам, курям, і на виття розтерзаної рідної душеньки... І скочуєшся з ганьбою вперше у першу лігу…

Ми відчинили двері “Діаманта”.

Поки я губився на недотоптаних стежинах своїх роздумів, припурхав на крилах якихось напевно дуже вдалих рим молодий та перспективний, емоційно відрекомендувався Сашком Приблудою, і зразу ж почав говорити тост за... премудрого Ростислава Івановича, звичайно! Прізвище, чи псевдонім, не знаю, пасувало поетові на всі сто. Значить, не доля шукала його, а він, молодчина, знайшов сам даровану Богом, й насолоджувався кожним кроком свого призначення...

Дві четвертих яблука одиноко лежали на тарілці.

А можна мені кусник? - попросив Сашко.

Ні, не можна, - заперечив Ростик. – Це яблуко магічне. І наше. Ясно?

А що тут темного. Магічне так магічне... Але я вперше чую, що яблука бувають магічними.

Магія, дорогенький, не у самих предметах чи словах, а в тому, скільки і якої душі в них вкладено. Зрозумів? – Ростик засміявся, напевно, щоб не образити молодого та перспективного.

Аякже, - відповів Сашко. – То як на рахунок моїх віршів?

Якщо щодо, то декілька є дуже непоганих, і ми обов’язково їх надрукуємо, а якщо на рахунок, то одержиш ти за них, чесно кажучи, дулю. Але з маком.

Я працюю на перспективу, - скривився молодий поет. – Дякую.

Ростик ще випив кави, а ми з поетом по п’ятдесят коньяку. Потім Ростик сказав:

Вибачте, будь ласка, я мушу бігти, – він з’їв свою дольку нашого магічного яблука та погнав додому вмиватися та переодягатися. - Бо робота, робота і ще раз робота, до того ж – цікава робота, - пояснив він.

Як людину міняють обставини! Ростислав зовсім не був схожий на Ростика в горах. Діловий чоловік, а не якесь побрехенське ображене ляпало-діставайло. Молодець!

Поет згадав, що теж спішить, чемно відкланявся і вручив мені, на всяк випадок, свою пом’яту візитівку.

Я залишився сам на сам зі своєю долею та долькою магічного яблука. Я не мав куди подітися. І я пішов на вокзал, сів в електричку і поїхав назад в гори...

11

Якщо двері відчинені, значить, у тебе в кишені ключ...

Я стояв на порозі дідової хати і мовчав. Старий мене помітив, коли повернувся з гарної країни якихось усміхнених спогадів. Так я здогадувався, спостерігаючи його щасливе обличчя.

Скажи щось доброго, - звернувся він до мене.

Можна я у вас трохи поживу? - запитав я.

Чого б це? – здивувався дід, хоча, я впевнений, він знав усі “чого”, з якими до нього приходять люди.

Треба трохи втекти від себе, - ляпнув я штамповане і примітивне, та самолюбиво виправдальне, на додаток. Аж соромно стало...

Іван підійшов до печі, взяв глечика, налив два горнятка якоїсь густої паруючої рідини, а потім запропонував:

Чаю вип’єш, цілющого, на травах? – і не чекаючи моєї згоди, додав: - Від себе, дорогенький, ти не втечеш...

Чому? – вирвалося у мене.

Дід голосно сьорбав чай і деякий час не звертав на мене уваги. Потім мовив:

Бо тебе нема.

Як нема? – здивувався я.

Дуже просто. Дасть Бог – зрозумієш.

А я майже здогадувався, що я – не я, і втікати я хотів не від себе-я справжнього, а від себе-когось випадково чи ні допущеного бути співвласником особоньки, яка все ж таки носила законне паспортне ймення Сергій Шукайло. Дійсно, не треба ні від кого втікати, бо – дарма, бо боягузів завжди наздоганяє страх, який навіть не вміє бігати, бо йому й не треба. Він просто вміє бути. В тому числі – собою, справжнім.

Дід голосно пив чай і голосно... мовчав.

Чому ви нічого не кажете? – не витримав я.

Хто від вовка втік, той і на малюнку його боїться. Треба перемогти хижака - і він більше ніколи не з’явиться у твоєму житті. І так зі всім і всіма. І завжди. Так і з собою.

Мені стало соромно. Старий дід учив молодого здорового бугая бути сильним.

Вибачте, я щось не те запитую, - як школяр промимрив я.

Чому? Спитаєш – сором на годину, не спитаєш – можеш на все життя осоромитися, - заперечив дід.

Досить, уже осоромився.

Нічого, хто не помилявся, той не знає радості пізнання.

Я ж вірив, що роблю все правильно.

Правильно. Була б віра, боги знайдуться.

І я, як виявилося, не помічав власних помилок.

Треба розум мати, щоб помічати власні помилки. Образливо? – запитав Іван.

Ні, сумно й страшно... Бо хоча я й був суворим, однак довіряв людям – це одна з помилок.

Розумний з усіма знається, та ні з ким не братається. І довіряє тільки друзям, а не колегам.

Я завжди казав те, що думав, без лукавства та...

Як розумна голова, то губи стулені.

Я вчився, працював, як божевільний, я знав майже все у своїй роботі.

Хто все вміє, з того доброго майстра не буде.

Однак мене недооцінили.

Добрий лікар хворих не шукає.

І підставили.

Варто одному псові брехнути, як всі інші підхоплять. А диявол може навіть під брамою жити.

І найстрашніше, повірили брехунові, чи брехунам, навіть не знаю.

Погана музика тим і бере, що гарну глушить.

І мене ніхто не захистив.

Краще на палицю спиратися, ніж на людей.

А чому?

Чужих таємниць краще не знати.

Я старався все зробити найшвидше і найкраще.

Хочеш швидко зварити – вари на малому вогні.

І полетів у прірву.

Мавпа теж часом падає з дерева.

Я вдруге б такого не пережив.

Чорт, з яким уже зустрічався, добріший.

Як бути?

І в пеклі люди живуть.

З чого почати?

І поразка може стати перемогою.

Коли б знати, що вранці чекає, звечора б помер, - це вже я, у дідовому стилі. Якось само підійшло – я аж запишався собою.

Так. Однак, світ – це млин, який все меле та меле.

Чому ж тоді іншим щастить?

Дивлячись на чужу долю, подумай про свою. І заспокойся: не було б хмар, то й сонце не давало б радості.

Я нічого не вигадував. Я тільки пішов, не сперечаючись.

Розумний і піде не сперечаючись.

Зате, Іване, я ніколи не думав, що можу бути таким безпорадним. Від моєї колишньої впевненості майже нічого не залишилося...

Чим яскравіше світло, тим глибша тінь. Це нормально. Навіть добре. Так є. Бо і пекло і рай – усе в душі людській.

То що, чекати дива, поки душа захоче скуштувати раю?

Якщо потрудишся зварити, то покуштує. Бо мотика, якою весь день працюють, блищить. Старайся рай створити сам. Без рук Бога, але за його присутності.

Тобто?..

Якщо диву не дивуватись, то й самого дива не буде.

А гроші?

Гроші ростуть на дереві віри та терпіння. І байдужості. Як не дивно.

Я терплячий. Повернуся до міста і відкрию справу. Поки що маленьку... На початок грошей вистачить. А з часом докажу всім!...- на емоціях лепетав дитсадковим Сергійком я.

Не спіши. Навіть віщун не знає власної долі. Лишень пам’ятай, що і метелик живе ціле життя.

• Предыдущая
• 10/40
• Следующая