Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/40
• Следующая

І біжиш!

Не запізнитися...

Згубне прагнення не запізнитися...

Незаспокоєне відчуття непотрібності...

Невизначені межі часу...

І найгірше, коли зразу ж за світанком. І то несподівано, блискавкою. А вечір приходить рано. Тепер тужиш, бо вечір. Колись тужив, бо світанок. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись боявся, бо не знав. Далі йдуть будні.

І це страшно.

Мить...

Це тільки єдина мить...

Але це – одна-єдина мить...

Але це сонце без світла...

Але це пекло без вогню...

Це рай! Відчув – порадів – забувся. Відчув – потужив – забувся.

Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі, бо молоді. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Молоді світанки не чорніють, - почали гори.

Або просто не дано... Або вже не дано... Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись в хованки, і записував, що диктували мені гори.

Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.

Тепер усе передумане було прожито по-іншому. І я вкотре збагнув (сам, бо від когось чув це сотні разів): МИНУЛОГО НЕМА І НІКОЛИ НЕ БУЛО...

Чи надовго... – чомусь уголос сказав дід Іван.

Такого смачного м’яса я ще не їв...

17

Тихо, хоч мак сій, а думається про бурю…

Дід мене проводжав.

Дякую вам за все, - сказав я. - Я багато чого не розумію, але вірю вам.

Це краще, ніж розуміти. Віра – це все, - мовив мудрець.

Правильно. Недарма ж її придумав Бог.

Ніколи в світі Бог не придумував віру. Віра придумала Бога, а віру – люди... Щоб досягати... чогось...

Я мовчав. Я не любив говорити, коли сумнівався...

І подумалось: я в горах гість.

А гори кричать до мене: ого-го-го! Ти, маленька людино з рівнини, здійми вгору руки, помолися нашій могутності, бо ти хочеш цього! Ти, маленька людино, вростаєш у нас, ти наша духом, ми відчуваємо, ти не випадковий гість, дихаєш-бо нашим Блудом!

А Блуд у горах багатий!..

Він володіє душами всіх доріг, стежок та стежинок, а на них раєм і пеклом літають і повзають душі тих, хто мав щастя чи горе по них прожити.

Чому так подумалось? І на що натякали гори?

Чуєш, як вчать гори? – придивляючись до мене, сказав дід Іван. – Раз ти тут, ти можеш бути тільки тут, - пояснив.

Я тут, - мовив я. – Бо я чую...

Дід недовірливо глянув на мене та посміхнувся:

Бувають й такі учні, - зрезюмував.

Які?

З прихованими талантами. І слава Богу...

Мені не вистачило сміливості запитати: чи слава Богу, що з талантами, чи слава Богу, що з прихованими, чи слава Богу, що просто бувають... Як важко переступити через казку показатися смішним...

Щоб жити, ти мусиш усвідомити, що “так” – нема, і “сяк” – нема. Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки виживають. Інколи. І не бійся. А якщо вже боїшся, то бійся того, хто тебе боїться. Хоч якась користь буде від страху, – дід Іван мені подав руку, по-батьківськи поплескав по плечу, обернувся і пішов – легко, красиво та вільно... і куди хотів...

В електричці я спав.

18

Прислухайся до сну. Дізнаєшся, чому ти спав...

Мені снилася батьківська хата на краєчку села.

Сергію-у-у! Сер-гі-ю-у-у! – завів таку приємну закличку ліс-лісок-лісочок, хором трьох поколінь стелив доріженьку, яка вела до нього, прямо в обійми. А я не міг йти.

Стежина підійшла сама, широка-широка, глибока-глибока і таємнича, як у дитинстві, розстелилася, мовляв, Сергійку, Ліс кличе. Я стояв на місці, ледь перебирав ногами, а вона, зморена, але рада зустрічі, линула до мене й тягла за собою ліс. Дотягла і покинула – пішла зустрічати інших, певно, таких блудних, як я.

Вперше я боявся лісу. Мені захотілося плакати. Я стримував себе зі всіх сил, бо в моїх вухах реготом класу гуділи слова продажного червоного директора “Москва слєзам нє вєріт”, чортики вилазили з цих спогадів, ставали живими і заповзали в душу, і боліло так сильно, як тоді. Тоді я заплакав у школі, і був суворо висміяний. Опісля я поклявся не плакати, і довго не плакав. Тепер я собі теж сказав, що не буду, але сльози котилися з очей. Я притулився спиною до дідуся-дуба, так біля нього і сів, і зайшовся ревом. Розпроклятущі “чому?” лізли у голову, перебігали земну кулю і назад поверталися до мене у вигляді тих же “чому?”.

Бо так, - сказав хтось. Я підвів очі, і хоч було темно, я впізнав його. Я не знаю, чому я його впізнав, бо й не бачив ніколи. Однак не помилився. Це був злий старий український дідусь, ймення якому - Блуд.

Ти ще довго збираєшся отут ревти? – бавився у вчителя Блуд.

Ні, йду за вами, - покірно відповів я.

Старий виглядав розчарованим. Дуже розчарованим.

Тому ти бісишся, тому й ти бісишся, що нема в тобі своєї, - я зовсім не розумів грому, який падав на мене з його безтілесних вуст. - То їхні в тобі керують, бо побавитись кимось, то блаженство. Повір, кому знати краще. Ти не будеш ти, поки всім говоритимеш “йду за вами”. Хіба не знаєш, хто я?

Знаю, - проговорив у мені небіжчик, - Блуд.

Хіба не знаєш, що я Нечистий.

Знаю.

Хіба не знаєш, що зі мною треба боротися, щоб вижити? Ще й як боротися! - запишався Блуд.

Знаю.

То чому ти кажеш “йду за вами”?

Бо...

Бо ти – не ти. Ти будеш тільки тоді, коли своєю долею керуватимеш ти. Пішов геть! – наказав він. – Тобою навіть не цікаво блудити.

Я зірвався на ноги.

Куди? – зупинив він мене. – Тебе що, Блуд вчепив?

Я завмер.

Туди, - показав він пальцем, який світився.

Я біг. Просто вперед, аби подалі від нього. Я ві-рив Блу-до-ві?!!

Зачекай.

Я остовпів. І вкотре вмер. Невже він мене переслідує? Або, ще гірше, веде кудись за собою, що я й не здогадуюсь? Повільно, ніби в передчутті побачити ліс жахів, я обернувся. На дереві світився такий примітивний малюнок:

- Якщо захочеш поговорити зі мною, намалюй оце, - лунав той же голос. – Йди.

Але я його не послухав. Я побіг.

Коли вибіг з лісу, мимовільно перехрестився, відсапався, і майже поповз додому.

“Чому я не перехрестився в лісі? Чому він усе це мені розказав? – думав я. – Чому? ”

“Бо так”, - почулася відповідь, і я пришвидшив біг. Але “чому” вже не було таким страшним.

Задля безпеки я стер з уяви намальованого чоловічка, який малювався тільки тому, що малювати я його не хотів. Бо боявся... І навздогін почув пораду: “Якщо сон уже під вікном, то запросити його в гості – неможливо”...

Я прокинувся і дуже захотів пригорнутися до мами. І щоб тато погладив мене по голові. Але батьків уже не було. Я дуже захотів пригорнути сина та дружину, але... потяг приповз на кінцеву станцію Львів і хаотичний натовп закрутив та порозганяв усі бажання задля вирішення нагальних проблем життя, що перед тобою, вже...

Переді мною з тлумаками галалайкали цигани...

19

Час рим минув,

Тепер пішли нерими...

Життя змінилось трішки на криве...

На вокзалі я вирішив купити газету, аби дізнатися, чи за час моєї відсутності у нашій швидко прогресуючій країні не відбулося якогось переворотика, довідатися, куди ми йдемо сьогодні: в ЄС чи ЄЕП, чи ще кудись, та який депутат побив якого, чим і як.

• Предыдущая
• 14/40
• Следующая