Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая

І деякий час ми мовчали. Наш настрій буйної веселості поступово переходив в сентиментально-заспокійливе, поетично-реалістичне полоскання кісточок неповторному життю...

- Слухай, Степане, та з тебе просто і пре “оскаром” від журналістики! Чому ти сидиш у своїй примітивній районній газеті та нікому не потрібній сільській школі з дітлахами, яким теж нічого не потрібно, бо батьки їм популярно пояснили, скільки бичків потрібно на юриста, а скільки на того ж вічно голодного журналіста... якщо він справжній журналіст, а не найманий піхотинець?.. - сам, напевно, не пам’ятаючи з чого почав, і що хотів запитати, пробубонів Ростик.

Тому що я, – закарпатець, виявляється, зрозумів запитання, - маленька історія маленьких людей, які прагнуть бути маленькими, бо знають, що великих гнуть. І непомітний я не через мініатюрність, а через те, що навколо велетні: з каменем на шиї і з каменем для шиї. Це гірке божевілля здорових великих людей. А для мене маленький спокій...

Та ти ще й Маркс, Енгельс та Володимир Ілліч в одній особі, - вирвалося у мене.

Думай собі, що хочеш, а я знаю, що роблю, а все інше розставить по своїх місцях життя... І не порівнюй мене, будь ласка, з отими хворими на безсоння пролетарями з віртуальної “Аврори”... У мене щодо них не дуже приємні спогади...

Ти нас не так зрозумів, Стьопка! Ми ж знаємо і тішимось, що ти все робиш правильно, - підбив підсумки Володя. І мав рацію... якою він часто любить попідколювати нас, яко яскраво виражених представників українського буржуазного націоналізму...

Проте, - заперечив я, - зірка не завжди буває червоною...

Так. Кожна сильна людина сама собі вибирає колір зірки. І я вибрав. А ти - слабак... - Степан замовк.

Мені нічого не залишалось, як винувато опустити голову.

Вибач, Сергію, - додав згодом Степан, - я не хотів колупатися в твоїх ранах... Сам розумієш... Вирвалося...

Нічого страшного, - я вдавав байдужого, хоча всі їжаки світу зібралися на шабаш і влаштували гостророгі ритуальні танці на моєму серці. - Зате у мене є шанс. Адже зірка моя зараз без кольору, пра?..

На чорний день сховаю в скриню болі та сяду і плекатиму життя, - споетизував Ростик.

А чорного дня може і не бути! – сяяв оптимізмом Володя.

Коли пожертвуєш квіткою, доля тобі обов’язково подарує букет, - додав Степан.

Ви сказали мені “ніщо”, і образилось кволе “хтось”! – жартома насварив на хлопців я.

Молодець! Супер! Боєць! Вип’ємо, щоб “хтось” перейшло в сильне ”я”! – вигукували по черзі хлопці, і ми ще клацнули по одноразовому... Тому, що найменший...

Потім довго закусували, бо відчули, що бесіда трохи скосила від узагальненої про життя, і неждано-негадано перепливла на поради стороннього... Які, як правило, рано чи пізно, закінчуються... деякою ситуацією (щоб голосно не казати революційною).

Головне – не боятися помилятися. Це вже стало моєю молитвою, але Бог рідко звертає на неї увагу, - після одноразового потягнуло на відвертість Володимира. – Чесне слово! Мене завжди переслідує страх...

Страх-страх-ст-рах-трах-стр-ах... Ах!!! Пекло, гарт і виправдання одночасно!!! Пекло – для слабаків! Виправдання – для стукачів! Гарт – для героїв! Бо герої – це не витвори масового гіпнозу різноманітних замовлень, і не п’яні кількахвилинні блокування дотів, і не селянська мотузка на шиї в босі морози через елементарну відсутність інформації помилкового носія інформації, і не патріотичне вийняття душі не тільки з рідного тата, а з цілих батькових нещасних поколінь, і, узагальнено, не сімдесятилітнє протокольне мовчання на своїх сусідів, і не партизанська втеча з білоруських лісів від незалежності, і не галалайклива незалежність, скинена на плечі з порожньою торбиною, і не вміння та можливість цю торбину заповнити за рахунок сліз народу й смітникового викиду для народу, щоб притупити сльози народу, і не вибори, перевибори, реформи, програми і грами... Страх – Бог для сміливців! Бо – не переборовши страху, не поставивши його на коліна, ніколи не станеш сміливим! Все! Я казав, що думаю, а що казав – сам уже й не пам’ятаю... Але – не брехав, чи не брешу... Однак – я так думаю... Ви думаєте по-іншому – то говоріть!..

Думаю, кожному було що сказати, та просто не хотілося... Бо Степанові слова, попри відверту близькість своєї сорочки до тіла, були теж і нашими сорочками, які на вішаку чекали свого часу прогулятися...

Коли думаєш про своє й не боїшся думати вголос - значить поряд усі свої. І ми закидували один одного потоками свідомості, знаючи достеменно, що хоча в дану мить кожен чекає паузи для оприлюднення свого потоку, але ріка буде однією і нашою...

НАША РІКА... НАША!!! Це не боягузливий (ледь не ляпнув богобоязливий) потічок, хворий на цукровий діабет. Це не примха хмари і залежність від сонця. Це – ріка! Купа дружньої води... Й українського цукру, попри українську природну цукровитість, за нашої прогресивної економіки через ультрапрогресивність влади, не вистачить до кінця... (термінів вказувати не наважуюсь, підвладні ж бо вони одному Богові)...

Найважче забути про те, що ти все пам’ятаєш...

Щоб залатати діри в собі, треба перестати бачити їх у світові...

Якщо ти знову на час станеш дитиною, наробиш невинних блаженних дурниць і почнеш каятися, ти – телепень. Не тому, що наробив помилок, а тому, що став дорослим...

Не можеш порівнятися з кращими, подивися на гірших. Ти не такий уже й поганий... А тепер намагайся стати кращим...

Словечками розумних дядечків-цілителів про те, що ти все можеш, можна тільки принаркозити біль на деякий час... Але не витравити з себе хробака...

Чому думає той, хто не вміє думати, що він думає найкраще?..

Якщо ти не навчишся спокійно реагувати на чужі тупі накази, тобі тупо доведеться робити наказане з втраченим здоров’ям...

Звільнитися від дурних та нав’язливих думок можна одним способом: вважати, що вони не дурні та не нав’язливі...

Він зрозумів, що його втоплять. Тоді він забув про все і почав нове життя… Для тих, хто не вміє плавати...

Краще побачити чорта з німбом, аніж святого з ріжками...

Думаєте, легко бути злим? Ні, легше бути добрим. Злим легше стати...

Забудь про мене! Буде несподіваніше, коли я прийду...

Тоді плакало все, а я сміявся. Бо зроду був впертим. Варто вчитися смакувати кожну букву у житті, бо алфавіт може неприємно здивувати значком, якого навіть неможливо вимовити (ь)...

Деяким людям потрібно комусь належати...

Може, так треба...

У впертості одна позитивна і одна негативна риса: впертість...

Якщо хтось на чомусь помішаний, то мусить на тому зваритися. Інакше, він тільки любитель...

За день можна нарахувати стільки гріхів, що, коли їх пропускати через себе, не треба уже пекла неземного – воно тут, на землі...

Я можу не подобатися Богові, однак Він, як найчесніший Хтось у цьому світі, мусить мене терпіти...

А в мене тоді кожен ранок був боротьбою. Пекельною боротьбою з самим собою. З дурнуватими переконаннями та звичками, і з спокусами. Всілякими дрібними, однак визначальними у житті, яке дано людині лише для того... щоб прожити... Я переміг... коли перестав боротися...

А я згадую свою квартирку. Так добре і так гарно. І без проблем. Рай. Штучне золоте сонечко зігріває мене з-під оченяти космічного прогресу – люстри. Почуваюся так надійно і затишно. Як курча в інкубаторі, і тільки всією силою віри вірю у пресвітле майбутнє, сподіваючись, що не вимкнуть електроенергії. Бо прийде несподівана красуня – світлоока зірка з комина сусіднього будинку і принесе стільки нереальних мрій, що ”так добре, і гарно, і без проблем” перетвориться у зиму зі справжнім холодним снігом на душі...

• Предыдущая
• 8/40
• Следующая