Таємниця зміїної голови - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/30
• Следующая

— Діду! — перелякано вигукнув Льонька, кинувся на допомогу.

Вмить компанія оточила старого. Той намагався навіть посміхатися, проте видно було — дуже важко дідові, як не кріпився.

— Що з вами? — Данило скинув наплічника, спробував пошукати пульс на старечій руці.

— Нічого страшного, — кволо посміхнувся дід Гайдамака. — Жити буду, не бійтеся… Тільки підвів я вас. Дуже підвів… Видно, не розрахував сил. Не для мене такі пригоди і переходи… Та й спека… Вибачте, діти, серце щось схопило… Полежати б мені… Не тут…

Данило закусив губу.

— От досада… Що робимо, народ?

— Мене слухай, — старий торкнувся його руки. — Робіть, що задумали. До неділі час є, не підводьте друга. Я зараз посиджу, потім мене хай хтось назад до Подолян проведе. Може, лікаря, чи лікарню… Придумаю щось… Тільки вам тепер доведеться теж думати. І то швидше, хлопці й дівчата. Данько, впораєшся сам?

Сказав так дід Гайдамака — а всі, навіть страус, дружно глянули на Данила Ланового.

— Це як… — знітився хлопець. — Виходить, ви, діду, мене ніби за старшого лишаєте?

— Якщо ти не проти. І всі інші не заперечать, кволо посміхнувся старий.

Тепер уже Данило обвів усіх поглядом. Найдовше затримав його на Льоньці. Як відреагує визнаний хлопчачий ватажок?

— Нічого, Данько, командуй, — діловито кивнув Льонька, виставив перед собою правицю долонею вперед. Галка з Вухом зробили те ж саме.

Ляснув новий командир кожного з них долонею в долоню. І відчув відразу: отепер часу гаяти точно не слід.

Чесно — не чекав від себе Данило Лановий здатності думати та діяти швидко й правильно саме в такій ось критичній ситуації.

Дідові стало трошки легше дихати хвилин за тридцять, він навіть підвівся без сторонньої допомоги. Та звісно, що далі в ліс його ніхто за собою не потягне. Відтак новий командир тут же віддав перший наказ:

— Льонько, Галко! Беріть із собою Футбика, далеко не відпускайте. Урочище вже недалеко, ось так по прямій вийдете. Почуєте, струмок дзюрчить. Знайдіть зручне місце для табору, ставте намети. Ми з Вухом проведемо дідуся в селище. До вас його можна, Андрію?

— Та мабуть, — знизав плечима той. — Мамка, до речі, в лікарні працює.

— Те, що треба! — Данило потер руки. — Коли підемо назад — захопимо твою сестру. Потім зайдемо за Богданом, він уже там вчадів під ліжком…

— А він так під ліжком і сидить? — зовсім недоречно до ситуації реготнув Льонька.

— Сам у нього запитаєш… То я так, перебільшив трохи, — відмахнувся Данило. — Щойно стукнуло, як можна Майстренка тихенько з турбази вивести. Навряд чи йому сподобається, але раптом справді за нами стежать…

Хлопці довели діда Гайдамаку до Рудиків додому. Передали його з рук в руки мамі близнюків, яка ще й висварила обох: втягнули у свої незрозумілі ігрища літню людину. Не стала їх держати вдома, почала біля діда квоктати. А Данила з Вухом та Варкою просити особливо не треба: прихопила рудючка з собою усе, що новий командир попросив, і всі троє забралися геть.

Коли дійшли до турбази, зрозумів Данько — не помилився. Неподалік на стоянці біля машини стовбичив Карлик. Незмінні плямисті штани, незмінна кепка накривала лису голову. Трійця ковзнула по ньому поглядом, а лисий вдав, ніби переміщення трьох друзів його зовсім не обходить. Стоїть собі і стоїть, стояти під пекучим сонцем не заборонено…

Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною — вперся.

— Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!

Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:

— Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.

— Я проти! — гаркнув Богдан.

— Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову — кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.

— А сама Варка?

— За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне — аби не ти!

Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.

— Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…

— Сам ти барахло! — несподівано образилася Варка. — Ось будеш тут сидіти до неділі!

— Та я не те хотів сказати… — знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. — Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…

— Без штанів не залишишся, — пообіцяв Данило.

Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило — авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.

— Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю — відразу випасе!

Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд — і вчасно стримав сміх.

— Значить, так зробимо, — промовив Лановий. — Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!

— Чому — побіжимо? — не зрозумів Вухо.

— Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!

— Думаєш, спрацює? — Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом — на свої покривлені ноги.

— Знаю! — впевнено промовив той.

Хай там як — Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…

Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене — простенька вистава, розіграна спеціально для нього.

Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає — наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…

• Предыдущая
• 20/30
• Следующая