Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 34

• Предыдущая
• 34/87
• Следующая

Однак надвечір Ліщина знов навідався до виямки. Птах усе ще був там, але, здавалося, стомився і вигляд мав не такий бойовий.

— Досі тут? — спитав Ліщина. — Ну що, бився з яструбом?

— Не битись! — відповів птах. — Не битись, але пильнувати, пильнувати, фсе пильнувати! Погано!

— Ти голодний?

Птах не відповів.

— Послухай, — умовляв Ліщина, — кролі не їдять птахів. Кролі їдять траву. Ми допоможемо тобі!

— Нашо?

— Це неважливо. Ми тебе сховаємо. У великій норі. Дамо їсти.

Птах задумався.

— Ноги — добре! Крило — погано! Дуже погано!

— То йди за мною! Лапами!

— Ти мене поранити — я тебе вбити!

Ліщина одвернувся. Тоді птах знову заговорив:

— Далеко ваша нора?

— Ні, недалеко!

— Тоді йти!

З великими труднощами птах підвівся, хитаючись на своїх дужих криваво-червоних лапах, і відкрив крила. Ліщина відскочив, наляканий, великим розмахом двох оперених арок. Але птах, скривившись від болю, зараз же й склав крила.

— Крило — погано! Я йти!

І слухняно подибав по траві за Ліщиною, а той остерігався підпускати його занадто близько. Їхня поява схвилювала всю колонію, але Ліщина змусив усіх замовкнути і з незвичною для самого себе суворістю наказав Кульбабі й Жостіру:

— За роботу швидко! Птах поранений, і ми повинні дати йому притулок, поки він видужає. Хай Кучма покаже вам, як добувати для нього їжу. Він їсть червів і комах. Несіть коників, павуків тощо! Козелець, Жолудь, П’ятий! Струсніть із себе заціпеніння, дійте! Нам потрібна відкрита, широка нора, тільки не дуже глибока, з рівною долівкою. І ця нора має бути готова до ночі!

— Але ж ми й так рили цілий день, Ліщино…

— Знаю, — сказав Ліщина. — Я теж ритиму. Але починайте!

Ображені кролі, буркочучи, взялися до роботи. Ліщинин авторитет раптом захитався, але його енергійно підтримав Кучма. Хоч він ще не знав, що замислив Ліщина, але був просто зачарований силою і сміливістю несподіваного гостя й радів, що птах житиме коло них, а чому, навіщо — це його не турбувало. Тож Кучма залюбки взявся керувати побудовою оселі для птаха, а Ліщина тим часом намагався пояснити гостеві, як вони живуть, як рятуються від ворогів та який можуть надати йому притулок. Їжі фуражири надбали для нього не надто багато, але тут, у лісі, птах почувся безпечніше, то й подибав поміж дерев, щоб самому знайти собі, чим довечеряти.

Ще до совиної пори Кучмина команда вирила щось наче передпокій до однієї з нір, що починалася в лісі. Долівку встелили буковими гіллячками й листям. Поночіло, коли птаха нарешті влаштували. Він усе ще не довіряв новим друзям, але у своїй скруті не мав кращого вибору. Зрештою, як не знаєш іншого порятунку, то полізеш і в кролячу нору! Кролі бачили згори, як у темній ямі поблискують його очі. Птах пильнував.

Чорноголові чайки — стадні птахи, живуть вони колоніями. В шлюбний сезон вони перелітають на південь, і поранена в дорозі чайка лишається бідувати на самоті. Ця чайка була така люта й підозрілива тільки тому, що їй дуже боліло, що через рану не могла літати й поблизу не було товариства. Над ранок підозріливість її розвіялась, інстинктивне бажання бути разом із зграєю взяло гору над побоюванням. Кучма став чайчиним вірним товаришем. Він і слухати не хотів про те, щоб вона сама добувала собі харч, і до ні-Фрітха кролі нанесли в нору купу жучків, тож птах наївся по саме нікуди. Фуражири спустилися в нори, щоб у прохолоді передрімати полуденну спекоту, а Кучма зостався біля птаха, не приховуючи свого захоплення, й кілька годин поспіль слухав його розповіді. На вечірньому сильфлаї він підбіг до Ліщини й Падуба.

— Ну, як там наш птах? — поцікавився Ліщина.

— Він почувається вже набагато краще, — сказав Кучма. — Стільки в нього мужності! Фрітху небесний, що в нього за життя! Ви самі не знаєте, що втрачаєте, не слухаючи його розповідей! А я б цілий день сидів та слухав про його пригоди!

— Хто його поранив?

— Птах сів на подвір’ї фермерської садиби, й там на нього кинувся кіт. У птаха пошкоджено одне крило, але, певне, й котові дісталось дещо на згадку! Потім він якось добувся до тієї виямки і засів там знеможений. Подумати тільки! Витримати бій з котом! А чом би й кролеві не помірятись силами з котом? Бачу, що я ще й не починав своєї бійцівської кар’єри! От уявімо…

— А що це за птах? — перепинив Кучму Падуб.

— Я сам не збагну цього до пуття, — відповів Кучма. — Та, якщо я правильно його розумію (а я цього зовсім не певен), виходить, що там, звідки він прилетів, їх грайри — тисячі! Нам такого й не уявити! Там аж повітря біле від миготіння їхніх крил, а гнізд там стільки, як листя в лісі! Отаке він розказує.

— Але де це? Я ще не бачив ні таких птахів, ні їхніх гнізд!

— Птах каже, що це там, де земля кінчається, де її вже більше немає. Далеко-далеко звідси!

— Авжеж, десь земля та кінчається. А що там, за краєм землі?

— Вода!

— Річка, ти хочеш сказати?

— Ні, не річка! — відповів Кучма. — Птах каже, що там вода й вода, безкраїй простір води! Другого краю принаймні не видно. Може, його й нема. Ох, признаюсь щиро, я й сам не можу всього цього скласти докупи!

— А не розказував він тобі, що побував аж за краєм світу й вернувся назад? Такі байки неправдиві!

— Ні, такого він не розказував, і я певен, що він не бреше! — палко заперечив Кучма. — А ще птах каже, що там вода безперестанку рухається і б’ється об берег. Коли він не чує того прибою, то дуже за ним скучає. І звати його Кегаар, що означає «прибій».

Усе розказане справило велике враження на Ліщину й Падуба.

— Ну а чого він опинився тут? — спитав Ліщина.

— Він мав би давно бути коло тієї Великої Води, де його родичі вже паруються і виводять потомство. Очевидно, на зиму, коли там стає надто холодно й незатишно, вони летять у тепліші краї, а на літо вертаються додому. Але цієї весни він дістав рану. Незначну, та він мусив затриматися. Якийсь час набирався сил, вештаючись коло граків. Потім піддужчав і вже летів додому, але сів на фермерському подвір’ї, де й здибався з тим лихим котом.

— Отже, коли він набереться сил, то полетить далі? — спитав Ліщина.

— Авжеж.

— Тоді ми марно витрачаємо на нього час.

— Чому, Ліщино? Скажи, що ти задумав?

— Поклич-но Ожину й П’ятого… І Срібного! Тоді поясню.

Тутешній сильфлай не зрівняти було з тим, що вони мали колись, на сендлфордських луках. Кролі його так полюбили! І золоте вечірнє сонце, й довгі тіні від кущиків трави, й прохолоду, настояну на пахощах чебрецю і квітучої шипшини. На сендлфордських луках кролі щодня бачили людей. А тут, відколи прибули, бачили тільки одного чоловіка, й того на коні. Окинувши поглядом гурт кролів, що зібрався коло нього, Ліщина завважив, що виглядають вони дужчими, здоровішими й щасливішими, ніж того дня, коли приблукали до пагорба. Хоч би що чекало на них у майбутньому, а поки що він, Ліщина, нібито виправдовував їхнє довір’я.

— Якщо я не помиляюсь, — почав він, — живеться нам тут непогано! Вже ніхто не скаже, що ми — гурт глессілів! І все ж мене турбує одне питання. Мені навіть дивно, що з усіх нас я перший заводжу про це мову. Якщо ми цього питання не розв’яжемо, то колонія наша, попри всі наші старання, загине!

— Як це? В чім річ, Ліщино? — спитав Кучма.

— Пам’ятаєте ви Нільдрогайн?

— Вона перестала бігати! Ми співчуваємо Суниці, але до чого тут Нільдрогайн?

— У нас немає жодної кролиці, а якщо немає кролиць, то й кроленят немає, а без них за кілька років колонія вимре!

Досі вони тільки й робили, що змагалися зі смертю, а щохвилинна боротьба за виживання не дозволяє навіть подумати про інші потреби. Але нині, сидячи проти вечорового сонця на затишному, безлюдному пагорбі, знаючи, що позаду — вигідна підземна оселя, й відчуваючи, як трава в його шлунку збивається в кульки, Ліщина сумував — сумував за подругою. Решта промовчала, але Ліщина зрозумів, що його слова досягли мети.

Сонце пірнуло ще нижче. Нарешті Ожина запитав:

• Предыдущая
• 34/87
• Следующая