Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 78

• Предыдущая
• 78/80
• Следующая

— Я сказала, що мені нічого не треба! — сказала роздратовано.

— Я розумію, тобі зараз непереливки, — почала Варя.

Ольга її перебила:

— Скільки можна казати, що мені не потрібна поміч! — закричала вона. — Ні від тебе, ні від кого! Йди додому, до дітей, і дай мені спокій!

— Тобі ще можна допомогти.

— А ти спитала, чи я того хочу?! Я прошу допомоги? Дайте всі мені спокій!

Варя пішла, проте попросила старшого сина сповістити їй, якщо мати не почне одужувати. Було зрозуміло, що сестрі зараз тяжко і боляче, тому не можна на неї ображатися за грубість. Але чому вона так уперто не хоче їхати на лікування?

За кілька днів по тому прибігли до Варі сини Ольги і переказали, що мати хоче її негайно бачити. Варя залишила дітей на хлопчиків, а сама пішла.

Ольга з запаленими червоними очима лежала під ковдрою, хоча було дуже тепло. Напевно, її лихоманило, обличчя було вкрите рясним потом, жінка важко дихала. Варя підійшла до ліжка, сіла поруч на стілець.

— Навіщо доводити себе до такого стану? — спитала Варя якомога спокійніше, щоб не дратувати сестру. — Тепер згодна лікуватися?

— Навіщо? — сказала Ольга хрипким голосом. — Пізно вже.

— Не кажи так! У тебе діти. Чи ти хочеш залишити їх сиротами? Я зараз піду…

— Облиш. Посидь поруч, — попросила.

— Сидіти і дивитися на твої страждання? Ні, так не годиться! — запротестувала Варя.

— Сядь! — владно наказала сестра, побачивши, що Варя кудись збирається.

— Олю! — Варя хотіла покласти долоню на її руку, але сестра відсмикнула свою.

— А тепер помовчи і вислухай мене, — сказала Ольга, важко і швидко дихаючи, ніби довго бігла і так захекалася, що забракло повітря. — Мені залишилося вже мало, тому я повинна тобі зізнатися.

— Ну що ти таке верзеш?!

— Я знаю, що кажу. Раніше перед вічністю сповідалися у батюшки, просили відпустити гріхи, і ставало на душі легше. Все змінилося. Попів прогнали, церкви розвалили, а я не можу піти, не звільнивши душу від нестерпного тягаря.

Ольга почала задихатися, і Варя хотіла принести їй води.

— Не треба! — прозвучало наказом. — Сядь!

Варя покірно присіла. Почуте лякало її, в душу проникло погане передчуття.

— Це я винна у смерті Олесі, — почула Варя крізь хрипи, які зі свистом почали вириватися з грудей сестри.

— Не звинувачуй себе — ти хотіла як краще.

— Ні, ти нічого не знаєш, — Ольга віддихалася і продовжила: — Якось серед ночі прибігла до мене заплакана Олеся. Я пустила її в хату, і вона розказала, що Йосип дорікав їй, що не вагітніє. Він і раніше їй таке закидав, але тієї ночі він потягнув Олесю у свою п’яну компанію. При сторонніх він називав її пустоцвітом, порожньою бочкою і ще якось. Тоді Ганька сказала: «Нехай Семен їй дитину зробить, коли ти сам не можеш». Вони всі гуртом роздягли Олесю, яка пручалася і плакала. Йосип розвів їй ноги на привселюдний огляд, вони всі сміялися і заглядали туди: «Чому ж там порожньо?» Над моєю дівчинкою здійснили наругу усі по черзі. Дали їй вдягнутися, а потім Ганька розвела ноги і Йосип при Олесі поліз на неї.

— О Господи! — зітхнула Варя. — Бідна дитина!

— Моя донька прибігла до мене і сказала, що не повернеться у ту родину. Вона хотіла, щоб я її захистила, а я… Я відіслала її назад, сказавши, що чоловіків треба навчитися прощати, що вони всі жеребці і потрібно з тим змиритися, як змирилася я колись, дізнавшись про зраду її батька. Олеся пішла і… Моя бідна донечка! Я не думала, що вона зможе таке…

— Олю, — Варя ретельно підбирала слова втіхи, але не змогла їх знайти.

— Не треба, — зупинила її Ольга. — Я винна у її смерті, і нема мені прощення.

— Не край собі душу, — сказала Варя, — Олесю вже не повернеш. Нічого не можна змінити.

— Шкода. Якби можна було…

— Тобі потрібно заспокоїтися, випити водички.

— Водички?! — на перекошеному від болю обличчі майнула іронічна посмішка. — Якби ти знала правду, то не водичку мені пропонувала б, а розплавлену смолу. Я заслужила на таку кару. Недарма я напоролася на цвях саме з батькової клуні. То була помста. Нічого у житті не відбувається просто так. Батько мені помстився, і правильно вчинив, — Ольга прикрила очі, і Варя подумала, що сестра марить. Проте жінка відкрила очі і продовжила: — Є ще один на мені гріх. Дуже великий гріх.

— Усі ми грішні.

— Не перебивай. Мій час спливає.

У її грудях до хрипів домішалося якесь булькання і свистіння. Було помітно, що кожне слово дається їй з болем, тому Варя замовкла.

— Пам’ятаєш, як мої діти злягли від недоїдання? Саме тоді Василь зібрався йти в Торгсін. План у моїй голові виник одразу, коли я була в тебе, тому й так наполягала, щоб твій чоловік пішов саме тією дорогою, яку показала колись Одарка. Я не думала більш ні про що, окрім того, що золото може врятувати дітей від голодної смерті. Я вмовила свого Івана пристати на мою пропозицію. Ми взяли сокиру і вийшли того вечора раніше за Василя. Ми сховалися за скелею неподалік від криниці Данила. Згідно з моїм планом, Іван повинен був вдарити сокирою Василя, коли той почне діставати воду з криниці. — У Варі зашуміло в голові, все навколо захиталося. Вона щось хотіла сказати, але слова застрягли в горлі. Потрібно було дослухати до кінця. — Іван… Він завжди був ганчіркою. Його тільки стало на те, щоб зробити дитину божевільній Уляниді. Там, у засідці, його почало трусити як осиковий листок. Я забрала сокиру… Коли Василь упав на землю, я швидко почала обшукувати його кишені… Та зненацька я почула майже поруч людські кроки.

Варя затамувала подих. У грудях від напливу шаленого хвилювання билося серце, як пташка у сітці.

— Не підводячись, я заповзла за криницю… Коли чоловік підійшов, я вискочила із засідки і з усього розгону сокирою…

Ольга задихалася. Вона вхопила ковток повітря, продовжила сповідь.

— Мене завжди переслідували очі батька. Це була лише мить, коли ми зустрілися поглядами… Його очі дивилися на мене не так злякано, як здивовано… Я навіть не знаю, чи встиг він сказати «Ти?!», чи мені здалося, чи то скрикнув його погляд… Так! Я вдарила його сокирою. Не дивись на мене, мені боляче… Ні, я не прошу в тебе вибачення, знаю — не пробачиш.

— Як? — видавила з себе шокована Варя. — Як ти могла?! Нашого тата? Він любив нас…

— До цього часу я бачу батькові очі, здивовані, розширені від несподіванки чи переляку… Вони переслідують мене повсюди, де б я не була… Я знаю, що скоро з ним зустрінуся… Як мені бути? Я не можу піти, не попросивши у нього прощення, — чулося крізь хрипи.

— Як ти могла? І за що? За золото і срібні ложки нашого тата…

— Хіба я знала, що батько піде з Василем? Я рятувала своїх і твоїх дітей від голодної смерті.

— Смерть заради життя?

— Я ж з тобою поділилася і картоплею, і лушпайками для посадки, і борошном, і зерном.

— Виходить, ти картопляні лушпайки не знайшла у чужому льосі? І зерно було не крадене у колгоспі?

— Дурненька, наївна молодша донька Чорножукова! — промовила Ольга майже чисто. — Ти повірила, що можна вкрасти стільки зерна? Ми з Іваном вигідно все поміняли. Стільки було всього, що ледь довезли додому все те добро візком. Я тебе не обділила, врятував дітей той хліб.

— Який хліб? — сказала Варя крізь сльози, які покотилися горохом по щоках. — Хліб на крові?! Я з дітьми їла хліб з кров’ю свого батька?!

— Сходи на його могилу, — попросила сестра, — попроси за мене прощення.

— Де вона? — глухо і холодно спитала Варя.

— За криницею є невеличка скеля. Там ми їх закопали. Зліва батько лежить, праворуч — Василь.

— Як мені знайти могилу?

— Я подбала, щоб звірі не розрили… Ми виклали її каменями… Одразу за скелею. Поспішай, не гай часу, — Ольга знову прикрила очі, у грудях сильно захрипіло. — Бачиш, батько сердиться на мене — я проколола ногу, наступивши на дошку з його клуні. Він мстить мені…

— Тато не такий, як… — Варя хотіла сказати «як ти», але не змогла. — Він так нас любив…

— Знаю… Поспіши…

• Предыдущая
• 78/80
• Следующая