Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая

І на тихих ложах

Радуються, славословлять,

Хвалять ім’я боже;

І мечі в руках їх добрі,

Гострі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізнії пута,

І їх, славних, оковами

Ручними окрутять,

І осудять губителей

Судом своїм правим,

І вовіки стане слава,

Преподобних слава.

                  19 декабря 1845, Вьюнища

     МАЛЕНЬКІЙ МАР’ЯНІ

Рости, рости, моя пташко,

Мій маковий цвіте,

Розвивайся, поки твоє

Серце не розбите,

Поки люди не дознали

Тихої долини.

Дознаються — пограються,

Засушать та й кинуть.

Ані літа молодії,

Повиті красою,

Ні карії оченята,

Умиті сльозою,

Ані серце твоє тихе,

Добреє дівоче

Не заступить, не закриє

Неситії очі.

Найдуть злії та й окрадуть...

І тебе, убогу,

Кинуть в пекло... замучишся

І прокленеш бога.

Не цвіти ж, мій цвіте новий,

Нерозвитий цвіте,

Зов’янь тихо, поки твоє

Серце не розбите.

                 20 декабря 1845, Вьюнища

               * * *

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої! Злої!

                   21 декабря 1845, Выонища

                ТРИ ЛІТА

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, забирають

Все добре з собою.

Окрадають добрі думи,

0 холодний камень

Розбивають серце наше

І співають амінь,

Амінь всьому веселому

Однині до віка.

І кидають на розпутті

Сліпого каліку.

Невеликії три літа

Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Опустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо,

Висушили чадом, димом

Тії добрі сльози,

Що лилися з Катрусею ¹

В московській дорозі.

Що молились з козаками

В турецькій неволі ².

І Оксану ³, мою зорю,

Мою добру долю,

Що день божий умивали...

Поки не підкрались

Злії літа та все теє

Заразом украли.

Жаль і батька, жаль і матір,

І вірну дружину,

Молодую, веселую,

Класти в домовину,

Жаль великий, брати мої!

Тяжко годувати 

Малих діток неумитих

В нетопленій хаті,—

Тяжке лихо, та не таке,

Як тому дурному,

Що полюбить, побереться,

А вона другому

За три шаги продається

Та з його й сміється.

От де лихо! от де серце

Разом розірветься!

Отаке-то злеє лихо

Й зо мною спіткалось:

Серце люди полюбило

I в людях кохалось,

І вони його вітали,

Гралися, хвалили...

А літа тихенько крались

І сльози сушили,

Сльози щирої любові;

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь,—

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії ⁴...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,-

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Отаке-то! Що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте

Мої думи,— однаково

Не вернуться знову

Літа мої молодії,

Веселеє слово

Не вернеться... І я серцем

До вас не вернуся.

І не знаю, де дінуся,

Де я пригорнуся,

І з ким буду розмовляти,

Кого розважати,

І перед ким мої думи

Буду сповідати?

Думи мої! літа мої,

Тяжкії три літа!

До кого ви прихилитесь,

Мої злії діти?

Не хилітесь ні до кого.

Ляжте дома спати...

А я піду четвертий год

Новий зустрічати.

 Добридень же, новий годе,

В торішній свитині!

Що ти несеш в Україну

В латаній торбині?

«Благоденствіє, указом

Новеньким повите».

Іди ж здоров, та не забудь

Злидням поклонитись.

                      22 декабря 1845, Вьюнища

           ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом»

                   25 декабря 1845, о Переяславі

             ЛІЛЕЯ

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

• Предыдущая
• 61/73
• Следующая