Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/73
• Следующая

Батько утопився.

Свекор оженився,

І!.. гу!.. гу!.. гу!..»

Цигане слухають, сміються.

«І де тут п’яні ті возьмуться?

Оце, мабуть, із-за Дністра,

Бо тут все степ... Мара! Мара!!»

Цигане крикнули й схопились,

А перед ними опинилась

Та, що співала... жаль і страх,

В свитині латаній дрожала,

А на руках і на ногах

Од стужі кров повиступала,

І довгі коси в реп’яхах.

Постояла і мовчки сіла

Коло огню, і руки гріла

На самім полум’ї. «Ну, так!

Оженився неборак!» —

Сама собі ніби шептала

І якось страшно усміхалась.

    Цигане:

А відкіля ти, молодице?

    Відьма:

Хто! я... я...

(Співає)

«Як була я молодиця,

Ціловали мене в лице,

А як стала стара баба,

Цілували б, була б рада».

    Цигане:

Співуча, нічого сказать,

Якби собі таку достать,

Та ще й медведя...

    Відьма:

Я співаю

Чи то сижу, чи то гуляю,

Все співаю, все співаю,

Уже забула говорить,

А перше добре говорила...

    Цигане:

Де ж ти була, що заблудила?

    Відьма:

Хто? Я?.. З дочкою пан лежить,

Огонь погас, а місяць сходить,

В яру пасеться вовкулак ².

Я в приданках була, впилася

І молода не придалася,

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють...

Піду ще сина хоронить,

А то без мене не зуміють

І в домовину положить...

    Цигане:

Не йди, небого, будь ти з нами,

У нас, єй-богу, добре жить.

    Відьма:

А діти єсть у вас?

    Цигане:

Немає.

    Відьма:

Кому ж ви їсти даєте?

Кого ви спати кладете?

Кого колишете вночі?

Лягаючи і встаючи,

За кого молитесь?.. Ох, діти,

І все діти... і все діти!

І мені нема де дітись.

Де не піду, усе за мною,

Вони з’їдять мене колись.

    Цигане:

Не плач, небого, не журись,

У нас дітей нема й заводу.

    Відьма:

 Хоч з гори та в воду...

І тяжко, тяжко заридала.

Цигане довго дивувались,

Поки поснули — де хто впав,

Вона ж не спала, не журилась,

Сиділа, ноги устромила

В гарячий попіл. Виступав

Щербатий місяць з-за могили

І на шатро мов дивувавсь.

Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому,

Сивому гладкому?

Чом не спиться убогому,

Сироті старому?

Один дума, як би його

На подзвін придбати,

А той дума, коли б швидче

Достроїть палати,

Отойді вже одпочину...

Аж у домовині.

А убогий і так собі

Де-небудь загине.

І обидва спочивають

І гадки не мають.

Убогого не згадують,

А того ще й лають.

Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,

А треба як-небудь віку доживати.

Коло огню старий циган

З люлькою куняє

І дивиться на приблуду,

Може, що й гадає.

    Циган:

Чому не ляжеш, не спочинеш,

Зірниця сходить, подивись.

    Відьма:

Дивилась я, вже ти дивись

    Циган:

Ми рано рушимо, покинем,

Як не проспишся...

    Відьма:

Не просплюсь.

Уже ніколи не просплюсь,

Отак де-небудь і загину

У бур’яні...

(Співає)

«Гаю, гаю, темний гаю,

Тихенький Дунаю.

Ой у гаю погуляю,

В Дунаї скупаюсь,

В баговинні зеленому

Трошки одпочину

Та, може, ще хоч погану

Приведу дитину».

Дарма... аби собі ходило

Та вміло матір проклинать.

Цить... цить... чи бачиш, на могилі

Очима лупа кошеня,

Ото до мене... кицю... кицю..,

Не йде, прокляте бісеня,

А то дала б тобі напиться,

Впилося б добре...

(Співає)

«Стоїть кутя на покуті,

А в запічку діти,

Народила, наплодила,

Та нігде подіти.

Чи то потопити,

Чи то подушити.

Чи жидові на кров продать,

А гроші пропити?»

Що, добре наші завдають!

Ото-то й то, а ти не знаєш,

Сідай лиш ближченько отут,

Я розкажу тобі. Ти знаєш,

Що й я в Волощині була,

Близнят в Бендерах ³ привела.

У білих Яссах колихала,

У Дунаєві купала,

В Туреччині сповила

Та й додому понесла —

Аж у Київ; та вже дома

Без кадила, без кропила

За три шаги охрестила,

А три шаги пропила.

Упилася, упилась

І досі п’яна...

І вже ніколи не просплюся,

Бо я вже й бога не боюся

І не соромлюся людей...

Коли б мені отих дітей

Найти де-небудь! Ти не знаєш,

Чи є в Туреччині война?

    Циган:

Була колись, тепер нема,

Умер найстарший старшина.

    Відьма:

Я думала — в Туреччині,

Аж і там немає.

Ось слухай же, скажу тобі,

Кого я шукаю.

Я шукаю дочку мою

І сина Івана,

А ще гірше я шукаю

Проклятого пана,

Щоб задушить, бо як узяв

Мене молодою,

Та й остриг, неначе хлопця,

І скрізь за собою

Возив мене, у Бендерах

Тойді ми стояли

З москалями, а москалі

Турка воювали.

Отож якраз против спаса

Привела близнята,

А він, проклятий, покинув,

Не вступив і в хату,

Пішов собі з москалями,

А я з байстрюками

В Україну повернула

Босими ногами.

Острижена — та й байдуже.

Ішла та питала

До Києва. І що з мене

Люди посміялись,

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Доплентала, одпочила,

Вечора діждала—

Та и у село, хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

Підкрадаюся до хати ~

Аж огню немає.

Я думала, що спить батько,

Аж він умирає.

І нікому руки скласти,—

Я перелякалась.

Хата пусткою смерділа.

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Убігаю в хату,

А він уже ледве стогне,

Я до кого: «Тату!

Тату, тату! Це я прийшла»,

За руку хапаю.

А він мене взяв за руку

І шептав: «Прощаю!..

Прощаю... і...» — тілько й чула,

Бо, здається, впала

Та й заснула — якби була

Довіку проспала.

Опівночі прокинулась,

Щось ходить по хаті»

• Предыдущая
• 63/73
• Следующая