Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 10

• Предыдущая
• 10/45
• Следующая

Ми були готові піти. Я вдягла свою найкращу сукню, навіть ризикуючи здатися повією, закинутою в чуже оточення. Але яка різниця? Я хочу святкувати.

Я прокинулася від торохтіння віконниці, яку трусив вітер. Подумала, що чоловік мав би закріпити її надійніше. Мені треба було підвестися й виконати свій нічний ритуал: піти в кімнату дітей і подивитися, чи все там гаразд.

Але щось мені заважало. Може, це через випите? Я подумала про хвилі, які бачила раніше на озері, про хмари, які вже розвіялися, і про людину, яка лежала зі мною поруч. Я мало пам’ятала про нічний клуб. Нам обом музика здалася жахливою, середовище — примітивним, і за півгодини ми повернулися до своїх комп’ютерів і пігулок.

А що я наговорила Жакобу вчора ввечері? Та чи не варто скористатися цією хвилиною, щоб подумати трохи про себе?

Але в цьому помешканні я задихаюся. Мій ідеальний чоловік спить поруч; схоже, він не почув, як торохтить віконниця. Я подумала про Жакоба, який лежить поруч зі своєю дружиною, розповідаючи їй про все, що відчуває (сподіваюся, він нічого не говорить про мене), радий тому, що має когось, хто може йому допомогти, коли він почувається геть самотнім. Я не дуже вірю тому, що він розповів мені про неї: якби це була правда, вони б уже розлучилися. Проте хай там як, а вони не мають дітей!

Я запитую себе, чи містраль також його розбудив і про що вони тепер розмовляють? Де вони є? Мені неважко про це здогадатися. Я маю доступ до цієї інформації у своїй газеті. Чи вони кохалися сьогодні вночі? Чи відчував він пристрасть, проникаючи в неї? Чи стогнала вона від насолоди?

Моя поведінка з ним завжди є несподіваною для мене. Оральний секс, розумні поради, поцілунок у парку.

Я здаюся іншою. Яка жінка панує наді мною, коли я перебуваю з Жакобом?

Провокаційна дівчина-підліток. Та сама, яка мала твердість скелі й силу вітру, що сьогодні брижив хвилями зазвичай спокійне озеро Леман. Цікаво, коли ми зустрічаємося зі шкільними друзями, нам завжди здається, що вони залишилися тими самими: хоч найслабкіша з них стала найсильнішою, найгарніша знайшла собі найгіршого з можливих чоловіків, а ті, які здавалися приклеєними одне до одного, розлучилися й не бачилися вже кілька років.

Але з Жакобом принаймні тепер, коли ми знову зустрілися, я ще спроможна повернутися в минулий час і перетворитися на дівчинку, яка не боїться наслідків, бо має лише шістнадцять років, і повернення Сатурна, з яким настане зрілість, ще дуже далеко.

Я намагаюся заснути, але не можу. Ще цілу годину мене переслідують уїдливі думки про нього. Пригадала я й сусіда, який мив свого автомобіля й розважався зі своїм «позбавленим сенсу» життям, заклопотаний непотрібними справами. Але вони не були такими вже непотрібними: либонь, він розважався, роблячи вправи й дивлячись на прості речі як на благословення, а не як на прокляття.

Саме цього мені бракує: трохи розслабитися й більше користуватися життям. Я не повинна зациклюватися на думках про Жакоба. Я замінила втрату радості чимось конкретнішим — чоловіком. І це не підлягає сумніву. Якби я пішла до психіатра, то почула б, що моя проблема є іншою. Брак літію, низьке виробництво серотоніну чи щось подібне. Це почалося не з появою Жакоба й не зникне, коли він мене покине.

Але мені ніяк не щастить забути про нього. Свідомість повторює десятки, сотні разів хвилину поцілунку.

І я помічаю, що моя підсвідомість перетворює уявну проблему на проблему реальну. Так відбувається завжди. І через це приходять хвороби.

Більше ніколи я не хочу бачити цього чоловіка у своєму житті. Його прислав диявол, щоб дестабілізувати щось таке в мені, що вже було слабким. Як могла так швидко опанувати мене пристрасть до чоловіка, якого я зовсім не знаю? І хто сказав мені, що я відчуваю до нього пристрасть? Я лише маю проблеми з початком весни, ото й усе. Якщо раніше все складалося для мене добре, то я не бачу причини, щоб воно надалі не складалося добре.

Я повторюю те, що вже казала раніше. Це тільки фраза, більше нічого.

Я не можу підтримувати вогонь і притягувати до себе речі, які не роблять мені нічого доброго. Хіба не це казала я йому вчора?

Я повинна триматися й сподіватися, що криза минеться. Бо інакше я ризикую закохатися по-справжньому й постійно відчувати те, що відчула протягом якоїсь миті, коли ми вперше обідали разом. І якщо так станеться, то це відбуватиметься вже не тільки в душі. Страждання й біль розійдуться по всьому моєму організму.

Я крутилася в ліжку, схоже, нескінченно довго, потім провалилася в сон, і, як мені здалося, за мить чоловік мене розбудив. День був ясним, небо — синім, містраль не припинився.

— Приготуй-но вранішню каву. Дозволь, сьогодні я розбуджу дітей. Чом би нам не помінятися ролями бодай раз у житті? Ти йди в кухню, а я підготую дітей до школи.

— Це виклик? Адже ти готуєш найсмачнішу вранішню каву, яку я будь-коли пив.

— Це не виклик, а лише спроба щось змінити в нашому розпорядку. Як на мене, то моя вранішня кава не така вже й смачна.

— Послухай-но, ще надто рано, аби сперечатися. Ти ж знаєш, учора ввечері ми випили значно більше, ніж годилося б, танцклуби вже не для нашого віку. Гаразд, іди розбуди дітей.

Він вийшов, перш ніж я встигла відповісти. Я взяла мобілку й з’ясувала, які завдання мені доведеться сьогодні виконувати.

Я переглянула список справ, які сьогодні треба неодмінно зробити. Чим довший список, тим продуктивнішим я вважаю свій день. Буває так, що більшість записів — це справи, які я обіцяла зробити попереднього дня або протягом тижня й досі не зробила. Тоді список зростає, й іноді це так нервує, що я вирішую від усього відмовитися й почати все спочатку. Хоч, буває, я розумію, що в моєму списку нема нічого важливого.

Але сьогодні є одна справа, якої немає в списку й про яку я ніяк на можу забути: з’ясувати, де мешкає Жакоб Кеніг, і вибрати хвилину для того, щоб проїхати автомобілем повз його дім.

Коли я вийшла, стіл був досконало накритий — фруктовий салат, оливкова олія, сир, хліб, йогурт, сливи. Там лежав і примірник газети, у якій я працюю, дбайливо покладений ліворуч від мого місця. Чоловік уже почитав газету й тепер переглядав інформацію в айпеді. Наш старший син запитав, що таке «шантаж». Я не зрозуміла, чому він про це запитує, аж поки мій погляд не впав на головний матеріал. Там була велика фотографія Жакоба, одна з багатьох, які він, певно, надіслав для друку. Вигляд у нього був замислений. Біля фотографії напис: «Депутат відкидає спробу шантажу».

Не я підготувала ту публікацію. Проте головний редактор зателефонував мені й сказав, що може скасувати моє інтерв’ю, бо вони одержали повідомлення від міністерства фінансів і тепер працюють над цією темою. Я пояснила йому, що інтерв’ю вже відбулося, що воно виявилося значно швидшим, ніж я сподівалася, і мені не довелося застосовувати нашу «рутинну техніку». Тоді мене послали в ближній квартал (ми називаємо його містом, бо він розташований біля префектури), щоб зробити репортаж про виступи проти торговців, яких зловили на продажі зіпсованої продукції. Я вислухала хазяїна ринку, сусідів, їхніх друзів і дійшла висновку, що ця подія набагато цікавіша для публіки, аніж матеріал про політика, який заперечує приписувані йому наміри. Мій репортаж також був опублікований на першій сторінці, але без мого заголовка: «Оштрафовані торговці. Немає повідомлень про отруєних покупців».

Фотографія Жакоба на нашому вранішньому столі глибоко збентежила мене.

Я сказала чоловікові, що нам треба поговорити ввечері.

— Залишимо дітей у моєї матері й підемо кудись повечеряти, — відповів він. — Мені також треба побути якийсь час із тобою. Лише з тобою. І без гуркоту тієї жахливої музики, від якої немає рятунку.

Був весняний ранок.

Я сиділа в кутку невеличкого парку, куди ніхто не мав звичаю заходити. Я рахувала цеглини на стіні школи. Розуміла: зі мною діється щось не те.

• Предыдущая
• 10/45
• Следующая