Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 14

• Предыдущая
• 14/45
• Следующая

Я прискорилася. Чоловік здивувався, але також побіг швидше. Ми добігли до місця нашого старту за сім хвилин замість десяти. Діти не зрушили з місця. Попри чудовий краєвид навколо з горами, чайками, Альпами на обрії, вони мов приклеїлися очима до екрана пристрою, який пожирає душі.

Мій чоловік рушив до них, а я побігла далі. Він подивився на мене здивованим, але водночас і щасливим поглядом. Певно, уявив собі, що його слова справили ефект і я наповнила своє тіло необхідною дозою ендорфіну, який розливається в крові завжди, коли люди займаються інтенсивними вправами, наприклад бігають або переживають оргазм. Найголовніші характеристики цього гормону — поліпшення настрою, поліпшення діяльності імунної системи, відвернення передчасної старості, але насамперед створення відчуття ейфорії та втіхи.

Проте нічого подібного ендорфін не витворяє зі мною. Він лише додав мені сили бігти далі, до самого обрію, залишивши все позаду. Чому я маю таких чудових дітей? Чому зустріла свого чоловіка й закохалася в нього? Якби він не перетнувся з моїм життям, хіба не була б я тепер вільною жінкою?

Я божевільна. Мені треба бігти, не зупиняючись, до найближчої психіатричної лікарні, бо про таке люди не повинні думати. Але я думаю.

Я бігла ще кілька хвилин і повернула назад. Під час бігу мене раптом вжахнула можливість, що моє прагнення до свободи стане реальним і я не побачу більше нікого, коли повернуся в парк Ніона.

Але вони там є, з усмішкою зустрічають повернення матері й коханої дружини. Я обіймаю їх. Я спітніла, відчуваю, що моє тіло й моя свідомість брудні, але поза тим міцно пригортаю їх до своїх грудей.

Попри те, що відчуваю. Або радше попри те, чого не відчуваю.

Ти не обираєш свого життя, це воно тебе обирає. І ти не розумієш, чому іноді воно тобі дарує радість, а іноді — смуток. Ти приймаєш те, що воно тобі дає, і живеш далі.

Ми не обираємо своє життя, але вирішуємо, що нам робити з радістю та смутком, які від нього маємо.

Цього недільного вечора я перебуваю в резиденції партії з професійного обов’язку (я зуміла переконати свого шефа, що мені треба там бути, і тепер намагаюся переконати себе саму). Уже сімнадцята годин сорок п’ять хвилин, і люди починають відзначати минулий день. Усупереч тому, що я собі уявляла у своїх хворобливих думках, ніхто з обраних кандидатів не має наміру давати прийом. Тому цього разу я не матиму можливості відвідати дім Жакоба й Маріанни Кеніг.

Прибувши до резиденції, я дістала перші відомості. Понад сорок п’ять відсотків громадян нашої держави взяли участь у голосуванні, що є рекордом. Перше місце здобула жінка, а Жакоб вийшов на почесне третє, що надає йому право увійти в уряд, якщо партія теж ухвалить таке рішення.

Головна зала була прикрашена жовтими й зеленими кульками, люди вже випивали, і деякі подавали мені переможні знаки, певно, сподіваючись, що завтра їхню реакцію буде опубліковано в газеті. Але фотографи ще не прибули, сьогодні неділя й чудовий день.

Жакоб мене побачив і відразу відвернув погляд, шукаючи, з ким можна поговорити про сьогоднішні події, і я можу тільки уявити собі, які вони нудні й нецікаві.

Я повинна працювати або принаймні удавати, що працюю. Дістаю магнітофон, блокнот і ручку. Переходжу з одного боку зали до іншого, збираючи декларації на кшталт «Тепер ми зможемо ухвалити декрет про імміграцію» або «Виборці зрозуміли, що минулого разу зробили помилковий вибір, і тепер обрали мене».

Велика переможниця стверджує: «Голосування жінок було фундаментальним для мене».

Леман Бле з місцевого телебачення влаштував свою студію в головній залі. Його політична представниця, невиразний об’єкт бажання дев’ятьох чи десятьох присутніх тут чоловіків, ставить інтелігентні запитання, але замість відповідей вислуховує заздалегідь заготовлені фрази, схвалені асистентами.

У якусь мить Жакоба Кеніга покликали на вечерю, і я спробувала наблизитися до нього, аби почути, що він каже, але якась жінка перепинила мене:

— Я пані Кеніг. Жакоб багато розповідав мені про вас.

Яка жінка! Білява, із синіми очима, в елегантному чорному кардигані з червоним шарфом фірми «Ерме». До речі, це єдина річ, виробника якої можна впізнати.

Усі інші деталі її одягу, безперечно, були пошиті найкращим стилістом Парижа, чиє ім’я тримається в таємниці, щоб уникнути копій.

Я задля компліменту намагаюся вдати подив.

— Жакоб розповідав вам про мене? Я брала в нього інтерв’ю, а через кілька днів ми разом пообідали. Хоч журналісти не повинні висловлювати свою думку про тих, у кого вони беруть інтерв’ю, я вважаю вашого чоловіка людиною мужньою, адже він витримав спробу шантажу.

Маріанна — або мадам Кеніг, як вона відрекомендувалася мені, — вдала, ніби зацікавлена моїми словами. Либонь, вона знає більше, аніж показують її очі. То Жакоб розповідав їй про нашу зустріч у Парку живої води? Запитати мені в неї про це?

Інтерв’ю з телевізійником Леманом Бле вже розпочалося, але їй, здавалося, було зовсім нецікаво слухати, що там казав її чоловік, бо вона, безперечно, знала це напам’ять. Безперечно, це вона вибрала для нього голубу сорочку й краватку попелястого кольору, фланелевий піджак досконалого крою, годинник, який він носив на руці, — не такий дорогий, щоб здаватися предметом хизування, і не такий дешевий, щоб демонструвати зневагу до однієї з головних галузей індустрії нашої країни.

Я запитала, чи вона готова зробити якусь заяву. Вона сказала, що коли я маю на увазі її працю як асистентки професора філософії в Женевському університеті, це буде для неї приємністю. Але звертатися до неї як до дружини щойно вдруге обраного депутата було б абсурдом.

Мені здалося, вона провокує мене, і я вирішила відплатити їй тією самою монетою.

Я сказала, що захоплююся почуттям її гідності. Вона знає, що її чоловік має роман із дружиною свого друга, а проте не вчинила скандалу. Навіть тоді, коли ця історія з’явилася в газетах напередодні виборів.

— Навпаки. Коли йдеться про секс за обопільною згодою, у якому немає місця для кохання, то я перебуваю на боці свободи в стосунках.

Чи вона на щось натякає? Мені не вдається подивитися прямо в сині прожектори її очей. Я лише відзначила, що макіяжем вона не зловживає. Їй це непотрібно.

— І я навіть скажу вам більше, — додала вона. — Це була моя думка — повідомити вашу газету через анонімного інформанта й оприлюднити цю історію за тиждень до виборів. Люди швидко забули про невірність, але назавжди запам’ятали, з якою мужністю він заперечив корупцію, навіть наразившись на ризик створити проблему у своїй родині.

Вона засміялася зі своєї останньої фрази й попросила, щоб цю заяву не публікували в газеті.

Я сказала, що за правилами журналістики люди зазвичай просять не публікувати щось, перш ніж заговорять нехай там про що. Журналіст або погоджується задовольнити їхні прохання, або ні. Коли про це просять згодом, то це те саме, що намагатися зупинити листок, який упав у річку й пливе туди, куди несе його течія. Листок уже неспроможний мати власну думку.

— Але ж ви погодитеся з моїм проханням, хіба ні? Ви ж не маєте найменшого інтересу зашкодити моєму чоловікові.

За менш ніж п’ять хвилин розмови між нами виникла відверта ворожість. Із певним невдоволенням я погодилася не публікувати її заяв. Вона зафіксувала у своїй дивовижній пам’яті, що наступного разу має просити не публікувати свої заяви заздалегідь. З кожною хвилиною я довідувалася про щось нове. З кожною хвилиною наближалася до його амбіцій. До його амбіцій, бо Жакоб сказав мені, що він нещасливий у житті.

Вона не відривала очей від мене. Я вирішила повернутися до ролі журналіста й запитала, чи не хоче вона додати ще щось. Чи вона готувала вдома святковий вечір для найближчих друзів?

— Звичайно, ні! Ви тільки уявіть собі, скільки в мене було роботи. А крім того, він уже обраний. Свята та вечірки треба влаштовувати раніше, щоб забезпечити голоси.

• Предыдущая
• 14/45
• Следующая