Выбери любимый жанр

Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 12


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

12

Вовк наморщив лоба, намагаючись перетравити почуте. Що ж, старого злодія він знав недовго. Та спілкуватися за цей час довелося чимало. Можна, навіть треба не вірити таким, як Рохля. Або вірити, та не до кінця. Ділити сказане навпіл, як не на чотири частини. Проте все почуте цілком відповідало способу мислення Прохора Савеловича Ігнатова на прізвисько Балабан. Хоч Льонька говорив своїм противним голосом, за сказаним явно вчувалися знайомі балабанівські інтонації та поняття.

Ти глянь, хворий. А так не помітно. Тримається огірком, зовні дасть фору молодшим. Так, у всякому разі, здавалося Ігореві. Аж бач, і тут не слава Богу. Хоче померти на волі, зробивши великий ковток. Якщо вийде, потрапить Балабан у легенду чи навіть пісню. Почнуть згадувати незламного старого авторитета–законника в наступних поколіннях. Ще, глядиш, кам'яну брилу обтешуть та на могилку поставлять. Точно не бреше Рохля. У подібних вчинках Балабан увесь. Але раз каже правду, то…

— До чого тут ти? І чому ти вирішив, що тебе хтось хоче з'їсти?

— Дядя Голуб звелів мені йти з ними. Третім.

— То й що? А Голуб у цій історії яким боком?

— Він коротку паличку витягнув. Тягнули десятеро. Один тільки з Балабаном міг іти, інші втечу прикривали.

— Пощастило Голубу.

— Хто знає, хто знає, дядя Офіцер… Вони ж… ми ж можемо далеко не забігти. Тут хіпіш почнеться. Кум не овечка, на раз прорахує, що про плани Балабана блатні знали. Затягає, може навіть розстріляти, за співучасть. З нього станеться, це такий звір, такий звір…

— Який уже є. Гаразд, ти так і не пояснив мені: сам яким боком? Жеребок тягнув, разом із дорослими?

Рохля вкотре хлюпнув носом.

— Я кабанчик.

— Хто?

— Краєм вуха чув… Випадково… Спершу зрадів, коли з собою позвали. Потім… Їм ховатися доведеться, довго, так думаю. Харчів не напасешся. Ось для чого мене беруть. Кабанчик це називається, я знаю. Дядя Голуб якось похвалився — один товариш його ще до війни, коли ноги зробив із Магадану, так само із кабанчиком рвонув. Ходили потім чутки… не дуже хороші… Знайшли товариша, з сідниць та ляжок цілі шматки м'яса… той…

Навіть бувалий у бувальцях Вовк після такого ледь стримав нудоту. У горлі запершило — підступив жовч. І прийшло чітке розуміння: хай би як це дико не звучало, вгодований табірний служка говорить зараз чистісіньку правду. Бо має всі підстави боятися за своє нікчемне життя.

— Відмовся, — сказав Ігор, проковтнувши грудку в горлі.

— Не можу. Тоді вони мене на місці на піку посадять.

— Для чого?

— Бо я в курсах… Блатні не викажуть один одного. А я в них чужий, коли про таке йдеться. Іншого кабанчика знайдуть, тільки той знати про свою долю не буде. Я ж випадково почув, правда, випадково…

— Не скигли. Схоже, тобі хоч як амба.

— Нічого не схоже, дядя Офіцер. Точно — амба.

Льонька тяжко дихав. Ігореві здалося — він чує, як б'ється серце хлопчини. А ще зрозумів: огидний він, цей Рохля, та чомусь неохота, аби старий та молодий кримінальники поласували ним, пересиджуючи погоню в тайзі.

— Від мене чого хочеш?

— Поговоріть із дядею Балабаном. Вас він послухає… Я так думаю… За мене тут ніхто не заступиться. Комизитися почну — заріжуть просто так. З ними піду — заріжуть, наче свиню. Спіймають нас із собаками — застрелять, бо втікачі. Вони ж зі мною тягтися за такого розкладу не будуть. Кинуть, і якщо вівчарки не порвуть чи автоматники не дострелять, у БУРі ребра переламають. Розтопчуть чобітьми, не виживу я, не проживу довго. Кому потрібен, хоч вішайся. На коліна можу встати, дядя Офіцер, ноги вам цілувати буду.

Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.

— Стій, де стоїш, — цикнув на Льоньку.

— Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.

— Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?

— Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.

— Знаю, — Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. — Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.

Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом — мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.

— Дякую, дядя Офіцер…

— Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.

Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…

Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.

А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.

Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.

Не помилився.

4

— Не знаю, для чого я це зробив і для кого.

Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав — потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:

— Смачно, — тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: — Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?

— Не відмовлюся, — стримано відповів Ігор.

Розумів — майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:

— Можна. Як цукерка.

— А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?

— Бо я — офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…

— У мене в господарстві всякої тварі по парі, — гмикнув Божич. — Учора воно професор. Сьогодні — суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…

— Який прилад?

— Думаєш, я когось слухав? Сачки, думали профілонити. Задурити мені голови своїми університетськими освітами. А ми, знаєш, університетів не закінчували, отак. Норму не виконав — пайку не отримав. Ще раз не виконав — БУР, там для філонів саме місце. Хто не здох із переляку, так сокиру з пилкою освоїв — куди там нашим мужикам. У нас же, бач, трудовий табір. Перевиховуються, мать їх. Колись же випустять, зможуть нормальну роботу знайти. Це якщо про колишніх професорів, — майор зробив другу затяжку, уважно подивився на кінчик цигарки. — Я тут опером поставлений. Старшим. Хіба не знаю, як тебе блатні прозвали? Кликуху в табір запустили, ти сам хіба увагу не звернув? Тепер ти у нас Офіцер назавжди. Ну, це все балачки, — Божич милостиво підсунув до Ігоря через стіл білий прямокутник тонкого паперу й кисет. — Валяй, пригощайся. Бо ти молодець, Вовк. Справжній вовк, не помилився я в тобі.

— Ви про що, громадянине майор?

— Блатні тебе визнали. Сам Балабан. Так себе не кожен поставить, далеко не всякий.

Відчувши наближення пастки, Ігор знову вирішив нічого не говорити, дуже вчасно заглибившись у процес скручування цигарки. Божич пильно стежив за процесом, коли Вовк скінчив — простягнув йому свій бичок. Акуратно взявши недопалок двома пальцями, Ігор затягнувся й відразу закашлявся: тютюн виявився не лише ароматним, а достобіса міцним. Не те, щоб Ігореві не доводилося курити такого ядерного. Він узагалі давно не курив із задоволенням, перебиваючись, чим Бог пошле й навіть часом опускаючись до відвертого шакалення.

12
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело